Зірка для тебе - Корний Дара - Страница 3

• Предыдущая
• 3/54
• Следующая

Що було опісля — Сергій майже не пригадує. Пеленою застелена свідомість. П’яний рудоволосий молодий чоловік із вицвілими банькатими очима перед ним. То лікар, той самий, і він у білому халаті, і від нього смердить перегаром. Тупо шкіриться, раз по раз гидко гикаючи та розводячи апатично руки в сторони: «Ух, той! Вибач, корєшок. Так сі стало. Святкували мої уродини, напилися вдрабадан. Буває. Знайдеш іншу тьолку. Благо, того добра навалом. Вона й так би не народила сама. У неї… е-е-е… той…»І він далі говорив, говорив, говорив, бридливо надуваючи губи. Та самих слів Сергій уже не слухав. Вони ставали гидкими ропухами, вискакуючи з рота горе-лікаря та, роздуваючись, лускалися від огиди. Тріскалися та лишали по собі смолянистий слід. Світ умирав, тяжко й помалу. Звідкись у руках з’явився гострий предмет,

потім з’ясується — то скальпель. У голові вибухнуло щось червоне, в’язке і смердюче. Залило голову, очі, кімнату, і та кудись потекла, загойдалася підлога під ногами. Кавалками пригадував крики, зойки, червоні липкі долоні. Багрянець на штанах, руках, черевиках… Потім реальний світ узагалі вимкнувся, залишаючись просто маревом. Сергій наче заснув і бачив сон.

Сон.

Він іде напівтемним вологим тунелем. Тиша, чути хіба що його кроки. Зупинка. Та тунель не закінчується. Роздоріжжя. Дві дороги, майже як у казці. Обидві ведуть до світла. І він має вибрати. «Наліво підеш — життя вічне знайдеш», — хтось наче говорить у голові. Але та дорога, що праворуч, манить дужче, бо звідти лунають Зірчині вірші:

Сергій майже біжить на голос. Влітає на залиту світлом галявину. Посередині зеленого моря трави — Жінка в білому. Вона озирається. То його Зорянка. Вбрана в розкішну сукню, сніжну з ледь уловним рожевим серпанком, ту саму, у якій вінчалася в церкві. Блакитне небо, сонячна днина, зелені дерева довкола і вона — його Зірка в білому. Жива. Звідкись береться музика. «Місячна соната». Він запрошує кохану на вальс, місячний вальс у променях сонця. Вона ніжно притуляється до нього і шепоче-шепоче на вухо:

Її запах, шелестіння сукні, сині очі, задивлені в тебе… І місячна музика впереміш зі словами. А потім?

Потім сон закінчився. Отямився від слів: «Встати! Суд іде!» З’ясувалося: він убив людину, того облізлого п’яничку-лікаря, котрий мав приймати пологи й випадково відправив на той світ і дружину, і ненародженого сина. Пригадати, як убивав, так і не зміг. Суд виніс виправдувальний вирок — ненавмисне вбивство в стані афекту. Наш суд найгуманніший у світі? Та ні. То бабуня Ніна, Лєрка та Арсен потурбувалися про все, адвоката найкращого в місті знайшли, та й свідки виявилися чесними. А потім роботу йому підшукали далеко-далеко від Львова. Лікар-психіатр так нараяв. Робота хороша, справжня, така, що до серця, як Сергій любить. І, найважливіше, далеченько від місця, заполоненого спогадами, — аж у Кримських горах. Робота — то також ліки від депресії. Сумно посміхнувся. Якби все так просто! Змінив картинку перед очима — і ласкаво просимо в нове життя! Так не буває. Сергій вдячний за турботу, за підтримку, але… Це не повертало Зоряни, тим паче нормального життя.

Хоча… Робота таки стала для нього паралельною реальністю, яка рятувала від самого себе. Перестрибував у неї,

замикався і старався думати тільки про парсеки, паралакси, геоцентричні та топоцентричні координати. Ось так і жив. А сьогодні на центральному компі «вмерла» материнська плата, плюс у телескопі інтерференційно-поляризаційний фільтр полетів. Авжеж, і з найнадійнішими та бездушними біди трапляються. Чого нині вартий астроном без комп’ютера? Лишень декілька днів спостережень за небом через телескоп — і місяці та роки теоретичної праці біля компа. Сергій завчив, як мантру, слова свого першого наставника професора Осмомислова: «Астрономія — одна з наук, де результати видно не одразу. То як сад, який заквітає навесні, а урожай приносить тільки восени. А над тим урожаєм, синку, ой як довго та тяжко доводиться пріти».

Та Сергій не нарікає. Він любить свою роботу. Як навіжений, може дванадцять годин поспіль витріщатися в монітор. Аж поки очі не починають боліти… Наче говорять: іще трохи — і ми не витримаємо, перегоримо. А бач: очам ніц не сталося, зате не витримала техніка. Доведеться ремонтувати. Та сам би зміг із компом упоратися, однак суворий наказ керівництва — не пхатися: «Техніка дорога і на гарантії». Із телескопом справи гірші, тут доведеться довше чекати, поки фільтр доставлять із Австрії. Добре, що результати дослідження вчора скопіював, а то б півроку розрахунків коту під хвіст. Наче передчував кончину компа. Та хай, він зачекає, бо куди йому поспішати, як тим зорям над головою? Живуть собі, аж поки до найдрібнішого не вигорять. І Сергій також чекає, коли вже вигорить, коли Зорянка забере його до себе.

Зітхнув. Можна спробувати заснути, глуха ж ніч надворі. Та вже давненько не спиться вночі, як нормальним людям. Звик до денного сну, перетворившись на сову. Може, й добре, що таке трапилося? Скільки не відпочивав, навіть кількаденного спочинку тілу не давав. Тому що не хотів залишатися наодинці з собою надовго, спеціально з головою занурювався в цифри, координати, задачі, щоб згадувати якнайменше, щоб не так сильно боліло.

Закрив очі. Зрозумів, що має зараз вчинити. Набратися мужності і… Від себе не втечеш, Сергію. Скільки б не підкладав цю складну розмову, слід її розпочати врешті.

Розмову з собою.

І зараз, лежачи на траві і дивлячись у зоряне небо, у власну душу, допіру замкнену, прочинив двері. І заштормило. Спогади почали накочувати хвилями, і він спочатку наче кволо противився, але втомився врешті та, замість піти на дно, схопився за пір’їнку свідомого і заходився гойдатися на хвилях. Може, не втопить. Може, винесе. Бо ніч сьогодні така розкішна, така зоряна. Бо він нарешті готовий. Бо «Місячна соната» палко бринить над світом. Бо, напевно, час…

Дитинство. Золотою порою вважають його більшість людей. Стандарти дитячого щастя — велика дружна родина: тато, мама, дідусі, бабусі, вуйки, тітки, брати, сестри, колискові над ліжечком, казки на ніч. А ще — смачний аромат маминих пиріжків, бабусин борщ із пампушками, татові розмови про бокс або футбол, риболовля в неділю, церква, походи в кіно чи до цирку, гучні святкування уродин, Нового року, Паски, Різдва… Сергій усього цього ніколи не мав. Але знав, що так має бути і, напевно, буває. Знав із кінофільмів, книжок, розповідей, чуток.

Він ненавидить своє дитинство. Бо в його спогадах воно пахне зовсім не смачно — квашеною капустою, заправленою смердючою олією, консервованими помідорами, холодними макаронами, дубовими котлетами, перепаленим жиром та гірким полином. Так, полином. Травою. Його багато росло за старою фермою, в якій вони з хлопцями доглядали поросят. Бо…

• Предыдущая
• 3/54
• Следующая