Зірка для тебе - Корний Дара - Страница 4
- Предыдущая
- 4/54
- Следующая
Бо він сирота, безхатченко, безрідний, нічийний, тобто ніхто…
Дитячий будинок. То його дім. Оселя, батьківщина?
Ні, скоріше схожа на тимчасовий сховок для заблудлого мандрівника, залу очікування. Постійного очікування чогось. Змін на краще чи просто змін. Дитячий будинок — то не справжній дім. У ньому — ні тата, ні мами, ані тих, хто тебе любить. Тільки кволий спогад чи просто вигадка, наче спалах блискавиці, іноді навідують у снах. Спочатку те траплялося доволі часто, згодом рідше та рідше, однак не було й місяця, щоб не намарилося, особливо коли місяць уповні. Він тоді ненавидів ту фазу світила, про яку зараз знає все. А вона не така проста, як здається, бо впливає не тільки на припливи та відпливи на Землі, а й на припливи та відпливи в свідомості… Останню думку, вже будучи студентом фізфаку, гнав під себе, як бабський дурнуватий забобон. Хіба може науковець так вважати, то ж лише збіг, і годі. Ти ж астроном, а не астролог. Але…
Тоді, коли малим засинав у інтернатському ліжечку і прокидався посеред ночі від чорного коловороту в сні та від яскравого місячного сяйва з вікна, то не здавалося безглуздям.
А снилася йому вузька стежка в густому лісі. Він малий, зовсім, напевно, малий, притискається всім тілом до жінки, котра несе його на руках, ніжно огортаючи своїм теплом. Він звідкись знає — то мама. Йому добре, мама поруч. Вона смачно пахне, теплі долоні притримують дитя за плечі, він охопив її шию міцно рученятами, занурившись у густе, здається, русяве, волосся. Воно лоскоче, але малий не відвертається, бо йому затишно. Матуся чимось стривожена, малий чує гучне калатання її серденька, поривчасте дихання, і вона раз по раз озирається, дослухаючись до звуків за спиною. Але там лишень звична для лісу метушня: пташата перегукуються,
їжаки вовтузяться в траві, комашня дзижчить, листя шелестить, сухі гілочки під ногами потріскують. Його заколисують ті звуки, запах маминого волосся, погойдування на руках у такт ходи… Маля спить — і враз відчайдушний крик жінки вибухає в голові. Чиїсь сильні та жорсткі долоні виривають хлоп’я з тепла, і він летить наче зі світлої сонячної гори в темне провалля. Останнє, що чують вуха: «С-и-н-к-у!»… Останнє, що бачать очі — чоловіча розчепірена долоня з татуюванням-малюнком у вигляді відкритого людського ока. А потім? Потім світ вимикається, щоб увімкнутися місячним світлом у дитячому будинку на пружинному ліжку, де поруч соплять такі ж невдахи-безхатченки, як і він…
Історія його з’яви в інтернаті звичайна. Сергія підкинули півторарічною крихіткою під стіни дитячого будинку.
— Бідняточко, як звесі? — запитала нянечка, яка знайшла його липневого ранку біля контейнера зі сміттям. Таке на її пам’яті вже траплялося, та з нею вперше, от і спитала, що на язик упало.
— Ій-ій, — відповів, схлипуючи, заплаканий, запісяний, замурзаний, вбраний у синю майку та чорні шорти білявий сіроокий хлопчина, простягаючи до старої жінки рученята. — Їй гам оці. І а-лю-лі.
Що може розповісти півторарічна дитина про себе? Людська свідомість надто куца в такому віці, ти настільки довірливий і відкритий, що світ здається безпечним. Адже поруч вони, відповідальні дорослі, котрі мають оберігати — мама, тато — люблячі, турботливі. А коли з’являється відчуття приреченості (чужий, нікому не потрібний, зайвий, неповноцінний), бо ніхто ні від чого тебе не береже, тоді й спрацьовує інстинкт самозбереження через загострення внутрішнього стану.
Хлопця записали в свідоцтві про народження Сергієм. На цьому наполягала нянечка, яка його знайшла.
— Каже, жи звеці їй, то, певни, Сергій.
А чому не Андрій чи Віталій? Там також є кінцівка «ій». Але ніхто в такі тонкощі не влізав. Чи не однаково? Хай буде Сергій. Назвати ж якось треба. Добре, що Рудольфом чи Дельфіном не нарекли. Бо доволі часто матусі-зозулі, що відмовляються від власних малят у пологових будинках, воліють залишити своїм-несвоїм діткам хоч якийсь спадок. Ним вони вважають пишні імена. Така от компенсація за материнську любов. І разом із Сергієм у дитбудинку мешкали Ізаура з Еврідікою та Іглесіо з Руміном. Мов у приказці: як назвеш — таким і буде! Тож нянечка, що його знайшла, мала непоганий смак. Бо ім’я Сергій — не найгірше. І прізвище записали — Безхатченко. Також вигадка нянечки. Що ж, певне, то ліпше, аніж Найденко чи Сирота. А день народження? Тут просто: день, коли він знайшовся, рік — також приблизний намалювали… От і вся історія його офіційної документальної з’яви на світі білому. Півторарічний хлопчисько Їй, підкинутий та нічийний.
Після медогляду здорове (а що йому станеться влітку?), нагодоване, вимите та чисто й тепло вбране дитинча відправили в будинок маляти доростати до дитбудинку. Через шість років, за іронією долі, Сергій повернеться до цього ж дитячого будинку, щоб провести в ньому довгих дев’ять літ.
Скільки схожих між собою історій почув Сергій за роки, проведені в сиротинці? Траплялися й набагато гірші, ніж його. То коли дітей новонародженими малятами викидали в смітники, в смердючі нужники на автостанціях, залишали взимку посеред поля чи в лісі під деревом замерзати. Не набагато кращими були історії, коли малюків напівживих, опухлих від голоду чи синюшних від переохолодження, силоміць забирали від горе-батьків, наркоманів чи п’яниць, із підвалів, горищ, напіврозтрощених халуп. Кожна історія особлива, кожна мала однакове закінчення — гірке і передбачуване. Світ дитини валився — і разом із тим створювався новий. Його те безпомічне маля мало по крихті ліпити для себе із залишків тепла тих дорослих, хай нерідних, хто тоді був поруч, хто міг не лише дати харч, чистий одяг, дах над головою, а й міг подарувати розуміння, тепло серця… Нянечки, вихователі, вчителі, такі ж обділені долею та материнським теплом дітлахи поруч, не брати і сестри по крові, а брати та сестри по духу. Багато жорстокості, багато страждання, і фізичного, на жаль, теж, яке з часом стає частинкою плоті, і ти змушений прийняти його, впустити в себе, а потім перекладати на такі ж тендітні плечі інших, молодших від тебе.
Був іще один вихід — позбутися всього цього в один мент, померти. І вмирали, накладаючи на себе руки: вішалися, різали вени, топилися. Гірко про це згадувати, а завжди пам’ятати? Ох, так! Хату не збудуєш на крихкому ґрунті, не зліпиш із соломи чи очерету, від вітру впаде чи від чужого натужного дихання. І хату не збудуєш без тепла. Тому кожен із дітлахів у інтернаті будував по-своєму, як умів і як міг… Збирав той матеріал для будівлі по порошині, вишукуючи його там, де «домашні» діти ніколи не бралися б і шукати. Часто ті будови валилися, не витримували вітровію, що зветься дорослим життям на волі, падали, хоронячи під уламками своїх будівничих.
Десь до семирічного віку Сергій усе ще вірив у диво, тобто чекав маму. Батька чомусь ніколи. Напевно, тому,
що його уява зіграла з ним дурний жарт, і Сергій повірив: та жінка зі сну — то мама, реальна, справжня, і вона мусить шукати свого сина й обов’язково його знайде. Як там у пісні співається: хто шукає — той знаходить? Та його не шукали, він не знайшовся і, зрештою, перестав ждати. І тоді прийшло печальне розуміння. Одного разу прокинувся посеред ночі, саме після того свого сумного сну, і збагнув: він один у світі, один-однісінький, і нікому нафіг не потрібний.
Старі іграшки, старі ліжка, меблі, старий одяг, глевкі макарони, синюшна напівгнила картопля, несвіжі яйця, прострочена «згущенка», смердюча тушонка, сухий чорний хліб на кахельній пічці — це також його дитинство… То зараз дітям у сиротинцях живеться трішки яскравіше: багаті спонсори, меценати… Тепер навіть модно типу допомагати знедоленим. Але то лишень рожеві скельця на окуляри, бо всі ці матеріальні виверти не дають найважливішого, того, без чого покинута дитина так і не зуміє дорости до рівня вільної людини.
Звичайно, розуміння. Замінити маму чи батька іншою жінкою чи чужим дядьком можна. То жорстоко, але можна. А от замінити маму кольоровим телевізором, в’язкою бананів чи дівідішником із мобілкою не вдасться. Людське тепло може дати тільки людина, жива, справжня, з плоті і крові.
- Предыдущая
- 4/54
- Следующая
