Мій третій і останній шлюб (СИ) - Тарасюк Галина Тимофіївна - Страница 6
- Предыдущая
- 6/11
- Следующая
Даремно я, забувши про гордість, вривалась до його майстерні, плакала-просила, погрожувала… Григір не реагував. Сидить, мовчить, на морді — скорбь мировая. Як пороблено йому було.
Пригадую ті деньочки. О, тоді я зрозуміла, що то таке — чоловіча підлість! А ще: чим чоловік вдає із себе більшого пуриса, себто — велике цабе, генія, не дай Боже, тим він підступніший і мерзенніший… А коли ще й при грошах… Але — що робити? Просто треба це знати, бо врятуватись від цього не можливо.
Чоловік може простити жінці все, крім відмови, самі розумієте в чому… Отакі вони всі падлючі. Здихати буде, але не простить тобі, що не віддалась йому сто років тому. Жах! Кошмар суцільний мого життя! От і стає ясно, чим вони всі думають, яким органом. Дідько з ними, звичайно, але ж вони до всього ще й пімстливі.
Як згадаю!.. Чого я тільки не натерпілася через них та через свою дурну голову! Я дітей колишу вдома, а вони за чаркою вповідають Григорові небилиці. Звісно, що прибріхували дай Боже, бо що з тими пияками могло бути доброго?! Встидалися б згадувати! Одне ганебище…
От, нарешті, до Григора добралася! Двері в майстерню прочинені, за немитими вікнами — темно. Так і є: сплять. І Григір, і Ромчик. Набралися ще з досвітку, мабуть. І такий мені жаль стиснув горло, що ні ввійти, ні вийти. Падло! Що ти за падло таке, Григоре?! Як ти міг проміняти сім'ю на чарку? Через якихось покидьків так зруйнувати наше життя, і от ще тобі мало — дитяче руйнуєш? Чого ж ти, коли такий чесний та цнотливий, на Афон тоді не подався, в келії не зачинився хрін свій поганий сушити, а пропив з дружбанами і мене, і дім, і синів? І що доброго знайшов? Яку таку святу та божу під вінець повів? Не знайшов. Не було. Що ж ти з мене, сучий сину, воду вариш — не наваришся?! Залило би тебе вже тою горілякою!
— Ромчику, Ромчику, — торсаю за плечі дитя своє напівживе, — прокидайся, ходімо з мамою, я геть кібеніматері вижену з хати того лайдака, того Каліґулу, і будемо жити як родина, як колись жили, і буде нам добре, синочку мій…
Але Ромчик не ворушиться. Зате Григір розлуплює баньки свої зизі і каже нахабно:
— З тобою, лярвою, проживеш… Тобі лиш би хахалів водити, та горілку пити, та… — І знову випадає в осад. Жах! Оце він таке синові на мене каже! Таку неправду! Я світа білого за роботою не бачу, а він таке верзе на мене дитині! І той слухає. І вірить. І ненавидить мене, ніби я не маю права на особисте життя. На добре слово?!
Пригадую, якими закоханими очима дивилися мої хлопчики на мене маленькими. Як вони тулилися до мене, мов мишенята, як цілували мене своїми мокрими, пропахлими молоком писочками, тицяючись, мов телятка. Тоді я говорили гордо всім: я найщасливіша на світі жінка — в мене закохані двоє найкращих у світі чоловіків — мої сини-янголи.
Боже, чому все добре так борзо минає?! Тепер я плачу, бо знаю, що один син мене жаліє, а інший — ненавидить, інакше б він не покотився слизькою стежкою слідом за своїм батечком. Не пив би мені на зло…
Витягаю із торбів шмат ковбаси, сиру, шпроти, овочі, які прикупила для свого Каліґули, кладу на стіл, завалений тюбиками з фарбами, різцями, рубанками, причиняю добре за собою двері, щоб бродячі пси чи коти не покрали харч, і, трохи струсивши каміння з душі, йду додому.
— Ганно, Ганно, — хтось гукає мене. Роззираюсь. Так і є. Ще один… поклонник… трясця його мамі! Схоже, на старість у мене більше кавалерів, аніж замолоду було. Атож, тоді вони щастя і чинів шукали, тепер — няньку, годувальницю, безкоштовну масажистку, жилетку — поплакатись на предмет радикуліту-простатиту, кольок у лівому боці та хронічного безсоння. Видно, я якраз підходжу для такої благородної ролі. Добра, весела, роботяща, при копійчині. Ще й собою нічого. А головне — діти повиростали. Крім того — чужа наречена. Самий цимес, як-то кажуть, смак!
Але котрому з них так гіренько жіночого співчуття забракло, думаю, спостерігаючи, як з обох боків чешуть до мене два лисих красені: Олег Павлович, викладач економіки, і, здається, Степан Ілліч, журналіст на пенсії. Вельми поважні і достойні пани і претенденти на руку й серце, бо дружина першого як поїхала десять років тому на зарібки в Америку, та й по сей день, а другого — померла перед Різдвом від раку. На обох написана печальна повість про їхнє нелегке бурлацьке життя, а з душі рветься волання позбутися чимскоріш нікому вже непотрібної свободи, бодай за дармову вечерю. Бідні, бідні… Вони або не знають, що я втретє вийшла заміж, або думають, що то плітки, інакше чого б це вони стали так по-молодечому гукати мене та переймати, як дівку на толоці?
Пригадую, вони шкрябались у мої двері після розлучення з Григором. Але так собі, задля розваги. Пута Гіменея зв'язували тоді туго їм руки-ноги. А тепер ось — вільні козаки, хоч зараз до шлюбу. Але, Боже, що зробило з ними життя! — заледве впізнала. І те, що те життя нікого не милує і не щадить, а надто чоловіків, мене сьогодні особливо тішить. Отак втішаючись та лукаво усміхаючись, чекаю, коли ж вони нарешті доторохкають.
Тепер я рідко на люди показуюсь. Знаю одну дорогу: дім — базар. І сиджу на тім базарі, як миша в соломі. І трушуся вся з нервів. Бо на базарі як на базарі — гризня, мов у псарні. Зятенько мене до свого бізнесу не залучає. А Мирослава або не здогадується, або теж не хоче, аби я свого носа пхала до їхнього проса. Тож я собі сама знайшла підприємця, колишнього педіатра з дитячої лікарні, більш-менш нормальну жінку, що сама спізнала злидні, та й підрядилась у палатку продавцем. Але що я маю! Довкола одні цигани та ліца кавказкой національності. Нахабні, підступні, готові за копійку вдушити. А тої копійки — кіт наплакав: часто, аби йшов якийсь торг, віддаю товар за ціну хазяйську, а собі й на хліб не зароблю.
Мене в місті багато хто знає, і знає з гарного боку, тож, забачивши серед розвішаних лахів, спішать, надіючись, що геть зовсім лайна якогось не підсуну. Я й стараюся брати під реалізацію добротні речі, переважно есендівського виробництва, приміром, білоруський трикотаж, львівське взуття, одеський жіночий верхній одяг. Та варто тій людині підійти, як цигани кидаються їй навперейми, волочуть до своєї палатки, тицяють в руки зотліле давно ганчір'я, а на мене кричать, що то я людей дурю.
Часом до бійки доходить. Було й таке, що палатку перевернули і товар в болото втоптали. Ходила жалітись в міліцію, в міську раду — все даремно. А головний їхній аксакал базарний сам навідався до мене і тихо так почав питати:
— Кто ти такой? Ти — бедний нешасний женшин. Вот і знай свой мєсто. А я чарку с начальнік міліція п'ю. У меня, панимаєшь, денгі. Много. Как захачу — могу всьо купіть. І тебя. Но ти мнє не нужен. Ти старий і бальной. Так што сіді тиха і малчі. Понял?
Я всьо понял. Бо й справді: хто я такий на цій землі, в цій країні? Ніхто. Та й чи моя це вже земля? Колись моя сусідка тьотя Дора, виїжджаючи вслід за синами в Ізраїль, сказала мені:
— Нє осуждайтє мєня, Аня. Я нє ізмєнніца. Просто моя родіна там, гдє моі дєті, і гдє моім дєтям харашо.
А де мої діти? І де їм добре? Один — в Бельгії, другий — в чаду. Третя — в блуді. Де мої діти і де моя батьківщина?
Там, де й циганів і тих, що від війни та злиднів повтікали, а самі тут війну роблять, бо вижити хочуть, за будь-яку ціну… як мій Ігорьок у тій Бельгії. Бо хтозна, чим він там займається. Може, в банді якій? А мені пише, що все в нього нормально…
Господи праведний, що це діється на білому світі? Яка сила нечиста колотить ним? А вони все — інтеграція та глобалізація…
— Я жінка милосердна, богобоязлива. Мені однаково, хто ти і який ти, а хоч би в горошок чи в смужечку, аби людиною був. Будь людиною, бодай намагайся нею бути, і в мені цю людину поважай. Бо в тебе хоч і гроші, зате я на своїй землі. Не бери поганого прикладу з тих, хто тебе колись із рідної хати вигнав, не посягай на моє, не пробуджуй в мені звіра, бо хоч я старий і бальной і чарки з міліцією не п'ю, але я тобі не женшин Востока, очі видряпаю — не зоглянешся, затям собі, — кажу, нахилившись до вуха курдюплявого аксакала, тихо-тихо, але щоб чули всі, хто приперся помилуватись, як я буду від страху в штани дзюрити.
- Предыдущая
- 6/11
- Следующая
