Мій третій і останній шлюб (СИ) - Тарасюк Галина Тимофіївна - Страница 7
- Предыдущая
- 7/11
- Следующая
Не чекав аксакал… Не сподівався. Стоїть, перетравлює, очками кліпає, а далі так печально:
— Как хошь… я тебя предупреділ… Женшин-змія… — Та й пішов поважно так, мов справді аксакал якийсь.
А я, не розгубившись, услід:
— Я тебе теж… предупреділ. Мушина-удав…
Сто разів правий був той, хто сказав: з вовками жити — по-вовчи вити.
До вечора в нашому ряду стояла тиша, ніби святі янголи базар перелетіли. Чи то мені у вухах позакладало з нервів? Але ж ні. Бо добре бачила, як писки від мене відвертали перестрашено навіть наші, місцеві, навіть ті, що в думках згодні зі мною були… Що то страх зайців перед вовками!
Дома спробувала пожалітись чоловікові, але той розрепетувався, що не збирається опускатись на саме суспільне дно, борсатись в багнюці, заводитись із циганами. І взагалі, що можна зробити, коли скрізь і поспіль — одне і те ж, одні бандити, один розбій! Словом, він — вище. Там, де вітер у кишенях свище. От і вся розмова.
Я все мріяла про такого чоловіка, про якого в одній нашій сільській пісні співається: «Чоловіче мій, ти затуло моя, я тобою затулюся та й нікого не боюся». Атож, затулишся… Ті, що вгорі, розбій чинять, та жінок міняють частіше, ніж плавки, а ті, що внизу, — лиш плачуть та нарікають на тих, що зверху. А жінки винні, що їм руки не звідти ростуть і мізки не в той бік крутяться, що нема чим по столу грюкнути та спитати, доки ж це воно буде?!
Авжеж, він ще тебе з хати виштурхує, аби йшла та чим могла на хліб йому заробляла. Скільки знаю жінок, яких отак-о змусили чоловічки власні їхати до Італії чи Іспанії… А тепер лають та нарікають, ніби ті жінки там гуляють та від сеньйорів дітей родять. Звісно, що народжують. Сама таких знаю. А деякі й повертатись не збираються. Знаю таких, що вже й дітей з України вивезли, доки ті ще не здичавіли коло своїх дурноверхих татусів. А тих шляк трафляє, а тих жаба душить, бо ж, бачте, вони дружин своїх не на те посилали. Себто лиш до праці, як скотину робучу. А в них, бачте, хтось ще й жінку побачив. Ще якомусь панові з тих, що побриті-помиті, вибачайте, заворушилось в грудях на ту рабиню нещасну!
А ви порядок наведіть у країні, щоб від вас не тікали. Ви ж — чоловіки, як-не-як…
Але мене з рідної хати не виштурхає за кордони жоден чоловік, ані біда, ні надія на щастя… Характер не той — не для наймів. Хоч по життю я роботяща і терпляча, як конина, але люблю, щоб мене все-таки за людину мали. Як тут, вдома, вже гіренько не є, але хоч писка можеш розтулити, та сама себе захистити. А там?! Кому ти що скажеш, нелегале безправний?! Тож не їду нікуди за готар лиш з одної причини — ся бою, що як не потрафлять мені ті зарібки, як попаде нехотячи віжка під хвіст, то… Ліпше б вам не видіти мене такою!.. От ви можете собі сміятись, але до наймів теж характер треба мати, або вже не відаю, який розпач…
Хоч я тих жінок, що знаходять там своє щастя, розумію. Тут самій з розпуки часом хочеться до якогось базарного турка в гарем піти. А всі думають, що я націоналістка… Хоч у душі щось там-таки діється, щось таке, словом, незбагненне… Наприклад, балакати стала лиш по-нашому, по-українському. А раніше — як виходило. Значення не надавала. А тепер прикро стало: всі довкола своєю мовою джерґотять, а я все што да как, аби мене понімали. Тепер же принципово — лиш українською, і нічого — понімают…
Як любив казати стрийко Іван, життя не лиш ламає хребет, а й вирівнює…
Тим часом кавалери приторохкали. Синхронно. І дуже здивувались, зустрівши один одного біля мене. Так що інтимної бесіди не вийшло ні в того, ні в того. І, потупцювавши, розійшлись в різні боки, так і не признавшись мені, чого доганяли. А може, доки добігли, забули? Склероз — річ поважна…
Господи, дивлюся вслід тому, дружина котрого в Америці: дідо дідом. Геть зовсім без жінки зійшов на пси. Дочка скурвилась. Син десь світами повіявся. А та, дружина його, все заробляє: чоловікові на ліки, дочці — на наркоту, сину — на горілку… Ой Боже, Боже, що з нашим народом діється? Розвіяло його по білім світі, як полову!
Як я вже сказала, я рідко виходжу в місто. Отож, коли вийшла на Центральний майдан, заповнений святково прибраними людьми, оркестрами і колективами художньої самодіяльності, дуже здивувалась, що сьогодні свято. Перепитала яке, і мені сказали, що День міста. Додому не хотілось іти. Що я там не бачила? Пустку? Сліди свого безталанного жіночого життя? Або прийти та зразу до кухні — вечерю рихтувати, щоб задубіла, доки мій чоловік повернеться з нічних репетицій? Або, може, сісти проти телевізора і думати про той ненависний базар, де я вже зовсім озвіріла, і зачерствіла, і перетворилась на одну із тих, чорноротих, диких табірних жінок, зі спідниць яких досі воші сиплються?
Думала, піду на базар ненадовго. Зароблю грошей хлопцям на інститут, куплю обом квартири, щоб не гибіли по приймах, і сама перебуду тимчасову розруху. А та розруха виявилась затяжною. І не лиш для мене. Я жінка проста, малоосвічена, без претензій. Але вже і я не годна дивитися, як калічить той базар людей. Скільки за ці роки озвіріло, опустилося, поспивалося колись інтелігентних вчителів, лікарів, інженерів… І всі вони чекають, що щось в нашій державі зміниться, що економіка нарешті запрацює, мріють колись вирватись, скласти копійку, і вирватись, але трясовина засмоктує все глибше і глибше. Звісно, ніхто з голоду не здох, дивись, була палатка, а вже — контейнер, магазин, два мікроавтобуси, іномарка, діти по казино і нічних барах шастають… Житуха!
А насправді — багно, глибоке, бездонне багно… Може, тому я й вчепилася за свого Каліґулу? Щоб не зійшлася над моєю головою трясовина?
Талант, навіть отакусінький, робить із людини щасливого придурка. В той час, як людина з підприємливою головою, якийсь тобі крутий, ризикує життям, махлює, ночей недосипляє, щоб заробити якийсь гріш, вони, голодні, холодні, без зарплат, співають та витанцьовують…
Я би встидалася рота відкрити, хоч я жінка й не ляклива, не те що мотиляти по майдану вишитими рукавами. А їм хоч би й що. Мало того, співають так, ніби щось путнього роблять, ніби без їхнього мистецтва світ перевернеться. Як мій бідолашний Каліґула (Господи, і причепилося ж мені до язика це погане назвисько). Але — може й так воно є, як вони думають?.. Може, світ і тому не перевертається догори дном, що хтось ще співає і малює? От і я, щоб не перевернутись сторч головою у базарне болото, зачинила лавочку і дивлюся, роззявивши рота, на той вертеп.
Але, коли вже чесною бути до кінця, я така сама. Як мені часом вити хочеться на тому базарі!.. Здавалося б, скрізь люди, а ти, як в пустелі. Не твоє — цей гендель проклятий, і бог торгівлі — не твій бог. Але що поробиш? Калічила і калічиш себе. Як каже справедливо старий панотець з церкви, куди я дитиною ходила свічки гасити:
— Умерщвляєм душу, щоб плоть наситити…
О-о-о ненаситна плоть! Хоч Бог зробив її, та диявол володіє нею.
От які мудрі мислі часом в мою дурну голову навідуються! Пригадую, як минулими роками, коли не мала на кавалок хліба, бо не мала роботи, а хлопці ще вчилися, зібралася було в щойно відкритий жіночий монастир послушницею проситися. Почала туди вчащати (як колись дитиною у церкву свічки гасити), прибирати, монашкам помагати. Себто зарекомендувати себе хотіла. Щоб взяли. Але скоро сама звідти врвала. Хай Бог милує!..
Не хочу згадувати, не хочу грішити… Але — чого воно така гризня скрізь? Така брехня, бруд і беззаконня?
Прийшла якось (ще як без роботи була, але й на базар ще боялась іти) із самого раночку у монастирську церковцю — так вже душечка мені боліла, — вклякла в кутику на колінах і розказую Богові про своє гірке життя. Аж тут матінка ігуменя заходять із сестрою Теодорою, яка мені запам'яталась тим, що з великим ентузіазмом і знанням справи організовувала поїздки прочан до Єрусалима, до гробу Господнього. Потому від когось із богомолок чула, що сестра Теодора до постригу десь за Житомиром профспілками керувала… Але я про те, що якось уздрівши оголошення на дверях церковці для спраглих прощі, возрадувалась я, кинулась до сестри, бо ж так вже хотіла святу землю побачити, але… Де мала взяти вісімсот доларів, коли в мене за душею ламаного гроша не було?!.
- Предыдущая
- 7/11
- Следующая
