Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 57

• Предыдущая
• 57/73
• Следующая

— Сідайте, Віро Олегівно, — припросила свою вчительку літня жінка. В монастирському побуті її звали матушкою Серафімою. Хотіла б бачити пані Віруню божою дочкою, своєю сестрою-черницею, хоча й не дуже вірила, що така красуня, маючи диплом у руках, повна житейських радостей, з солідними батьками, та наважиться назавжди переступити поріг Божої оселі. — Хочу передати вам привіт від своєї товаришки із Севастополя. Вона була в цих краях, то ми й зустрілися з нею. Вдома у вас не все гаразд. Мама тяжко захворіла, батько почав пити. Чому ви не напишете їм листа? Не ховайтеся від них. Ми ж Божі слуги і до всіх ідемо з миром.

— Напишу, матінко, — пообіцяла Віруня. — А ще які новини?

Настоятелька хитрувато звела губи. Тоді нахилилися і тихцем мовила:

— Ждемо високу гостю!

— Від отця благочинного?

— Бери вище, доню, — аж запишалася настоятельна — Прилітає дружина самого Президента нашої держави. Була вже колись у нас. Така славна жінка! Подарунків привезла послушницям, грошей виділила на ремонт храму. Ми на ті гроші всі дахи перекрили заново.

— Яз нею знайома, — сказала тихо Віруня.

— Як?.. З самою жінкою Президента? — не повірила настоятелька. — Її ж охороняють і бережуть. Щоб якась погана душа не вчинила біди. Не образила.

— Кажу ж вам, я знайома з самою дружиною президента Людмилою Іванівною, — проказує з вдоволеною посмішкою Віруня. — Якщо у вас є якесь прохання, то, може, я пособлю.

— Упаси Боже! — зойкнула настоятелька матушка Серафіма.

— Ну, то у мене є своє прохання.

— Чого ж ти хочеш від неї?

— Не від неї, а від держави, яку очолює її чоловік. Треба б церковним школам більше уваги. Бо я оце бачу: тільки тут... так, на жаль, тільки тут, в обителі, під святим нашим хрестом дітки набираються головного — душевності. У школах гарно вчать, знання дають для вузів і для роботи з гарною копійкою, але ж бачите, матушко, багатство нам мало приносить користі. Дітки наші... страшно сказати, звірами виростають. Одне у них на умі — гроші, гроші і гроші!

— Твоя правда, доню, — зітхнула настоятелька, — пропадає світ. До гієни вогненої хилиться. Скільки наш Президент не гукає людей: схаменіться! А люди ж... ну, не слухають його. Вже бач на нього з кілками лізуть. За добро його, за щирість кидають в його дім каменюками. Інший власть примінив би... а він... — стара пожвавішала. — То ти оце справді маєш до неї прохання? Кажи, я тебе слухаю.

— Я їй скажу так: дорога Людмило Іванівно, допоможіть нам обладнати в нашому монастирі справжній Дім оновлення людських душ. Дім Добра, якщо так можна його назвати.

— Ага, Добра... — механічно повторила стара настоятелька і враз схаменулася. — А ми ж хіба не за Добро молимося? Бог наш триєдиний, він і спасся заради людської добрості і благодаті. Він тільки Добро й проповідував.

— Проповідувати мало, матушко, — з невластивою для її віку строгістю мовила Віруня. — У мене план більший. Щоб у церквах — і в православних, і в усяких інших — заговорили про добро конкретне, ділом, заговорили гарними справами.

— Все одно не розумію, — звела плечі старенька і з якоюсь наче образою стулила сухенькі губи.

Тоді Віруня стала малювати картину: треба, щоб у церкві головною була людина! Бог, ясна річ — то найвище, найсвятіше. Але ж думати слід про людину найперше. У кого зарплатня мала — тому доплатити. Хто захворів — того послати в санаторій, у якої сім’ї дім не можуть вигнати під дах, послати до них вправних майстрів. Засиділася дівка без жениха, пошукати гуртом жениха, нову сім’ю влаштувати. Гляньте, як у євреїв. Нікого з своїх не лишають в біді, клопочуться, все для нього віддають. А наш православний — одне йому на умі: молитися за свою калитку. Те, щоб Бог наш був найдобрішим, що він справді спасав усіх — забувається!

— Ой, донечко, як про це говорити в храмі, просто не знаю. Ну, от не розумію і все.

— Я й сама не розумію, матушко Серафима. Просто думається мені, що храм — це найкраще місце, де людині час одуматися, і не тільки одній людині, а і всій державі. Людина дбає про всіх, держава ж має про неї дбати! І ми тоді з вами, матушко, по праву скажемо усім: ми — це спасіння, це істинна віра!

— Мабуть, твоя правда, Віро Олегівно, — згодилася настоятелька, хоча в її голосі прохопилася нотка образи. Ніхто ж їй самій, в жодній установі, в жодній церкві не допоміг ділом. І тепер під глибоку старість мусила виборсуватися на бистрині життя власними силами.

Звечоріло. Повернулися з огороду дівчатка-ли-цеїстки, тепер будуть до самого сну корпіти над книжками, виписувати в зошитах кривулясті букви. Нерідко перед сном зазирне до них нова їхня вчителька, Віра Олегівна, з лагідним усміхом на вустах, поведе погуляти по монастирському саду, всякого розумного їм наговорить. Розповість, як довелося їй опинитися в підводному царстві і яких сердечних людей вона там побачила і дізналася, що всі вони прилетіли на нашу землю з далекої зорі — Сиріуса. Потоваришувала з ними, і тепер ті зіркові істоти прилітатимуть на гостини в Крим і чинитимуть тут всякі гарні справи...

Ту її розповідь якось підслухала настоятелька. Відвівши її вбік, запитала з лукавою іскринкою в очах:

— Слухаю тебе, слухаю і не можу втямити: коли ти говориш істину, а коли напускаєш на моїх діточок туману. Чи правда це, що ти, доню з інопланетними товаришуєш і навіть літала до них на зірку Сиріус?

— На Сиріус не літала, матушко, бо він — розпечений, як наше сонце. Зате під водою побувала справді. У тих самих інопланетян. Бачила тих, що з неба. Ото, матушко, подумалося мені, може і є наш справжній Бог! Наша божа любов і наша божа мудрість!

— Спасибі, доню, на такі слова... — настоятелька раптом пригадала: — Був мені дзвінок згори, розпитували про тебе, але я... змовчала. Як ти й просила мене. Кажуть, що якийсь американець має сюди приїхати. Чи не тебе шукає?

— Хто зна, може, мене, а, може, й ні, — байдуже звела плечима Віруня, бо не цікавилася жодним американцем після того, як її рідний американець Теренс Реттіган зник у невідомості.

Мала б уже й додому в містечко збиратися. Дорога чекала її немала — аж за базар. Ще й там усяких справ домашніх нероблених до світку не переробиш. Схиливши голову перед низьким одвірком, Віруня рушила з келії. Аж раптом матушка окликнула її:

— Віро Олегівно, хотіла сказати тобі одну річ. — Віруня обернулася. Голос настоятельниці здався їй стривоженим. — Трудно мені на серці, хай Бог поможе. Останнім часом щось гнітить мене.

— Що ж вас гнітить, матушко?

— Не можу зрозуміти, доню. Дзвонив по обіді начальник міліції з району Гаврило Мусійович. Такий нервовий, нервовий! І все допитувався, як ти у нас влаштувалася? Чи з ким товаришуєш, де буваєш?

— Можете йому передати, що маю добру хазяйку, кімната суха, тепла, а товаришую з дівчатками нашого ліцею, — різко відтяла Віруня.

— Не ображайся на нього, доню. В нього така посада. Зараз скрізь ворюги, хулігани. Він за тебе переживає. Тут в горах навіть фашисти завелись, живуть у печерах... — матушка понизила голос: — Сказав, щоб я наших ліцейських дітей дальше монастирського саду не відпускала. І щоб уночі сторожів поставила біля гуртожитку. Бо оті фашисти з печер людей викрадають, надто малих дівчаток, і в рабство продають.

Старій кортіло погомоніти з Віру нею від душі. Учителька викликала в неї глибоку симпатію: не пишається своїми знаннями, про Бога говорить із шаною

— Вибачай, доню, що затримую, ти багато всякого читала, тобі, може, все видніше, — вела далі мову настоятелька монастиря. — Кажеш, ти бачила тих, з небес. Не всі тобі, може й повірять. Але мені дарма. Брехати ж не станеш. От тільки чому влада не каже людям правду про небесних?

— Президент уже казав, — мовила строго Віруня. — Йому також нелегко у все повірити. Тисячі літ людину привчали до думки, що життя лише на нашій землі, отут о, на нашій грішній. Тут і все живе, тут і Бог, і нечиста сила. То якщо сказати народові про пришельців, може, він розгубиться. Але повірте: Президент наш усе знає. Знає, що ми не самі.

• Предыдущая
• 57/73
• Следующая