Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 58

• Предыдущая
• 58/73
• Следующая

— Годі про Президента, — чомусь розсердилася стара. — Він високо дуже. Майже біля самого Бога. Тому й мусить говорити правду.

— Кажу ж вам: він чесний і справедливий.

— Та годі, бо не сперечаюся я! — сплеснула руками настоятелька. — Ми, прості люди, отакі, як я, Бога хвалимо, за те, що нарешті дав нам порядного хазяїна. Що він тямить в політиці, і господарство наше хоче підняти з землі... Та ось мені неясно, як це воно виходить, що ми досі, усі гуртом не подужаємо своїх труднощів? Треба б хутчіше, справніше. Треба б так управляти всім, щоб кожному найубогішому полегшало сьогодні, а не через сто літ. І ще б хотіла я, щоб власть більше з Богом радилася.

— Матушко, власть і радиться з Богом. Тому Бог і прислав нам у поміч сиріусців з далекої зорі. А ті, трохи мудріші й багатші за нас, показали нам, якою дорогою слід іти, і ще показали, де ховається багатство, і як його звідти брати.

— А де ж воно ховається, доню?

— Під нами, в надрах землі. Звідти Президент і стане його добувати, буде вчитися сам і народ свій учити, як би це жити нам у злагоді з Богом. Себто з мудрим великим Космосом.

Настоятелька, хоч і не втямила всього з віруньчиних слів, проте зітхнула з полегшенням. Перехрестила Віру, провела її до дверей і на прощання мовила їй задумливо:

— Добре, що Президент посилає до нас свою дружину. Якщо вона така мудра, як він, ми з нею домовимося.

— Непремінно домовитесь, матушко.

— А не зможу я, ти мені допоможеш, доню. — Настоятелька усміхнулася трохи опечалено, в її карих очах тремтіла тривога. — Аби ж ця ніч якось кінчилася. Така вже довга, така трудна ніч. — Враз похопилася: — Послухай, доню, а що коли б ми наших дівчаток-ліцеїсток відвели в церкву на нічну? Там затишно, охайно, є лавиці під стінами, можуть і поспати, погомоніти тихо.

Віруня вгадала намір старої:

— Ви хочете, щоб вони пересиділи там цю лиху годину?

— Може, й не таку лиху, а може... кажуть, німці з гір до нас можуть заскочити. Бандити чи терористи... Скільки у нас дівчаток?

— Хто не поїхав на канікули до батьків, а лишився тут, ви ж знаєте, їх не багацько. — Віруня подумки ворушачи губами, порахувала. — Дванадцять дівульок.

— Відведи їх туди, в святий Храм. Хай і наші сестри прилучаться до них. Мені легше буде на серці. Засвітіть свічки, побесідуйте, на іконки помоліться. — Настоятелька построгішала лицем. — Ми в партизанах як були з мамою і татом, то в церкві ховалися. Бог помогав нам. У церкві, доню, надійніше. Іди. Коли всадовиш їх там, зайди до мене. Ми ще з тобою побесідуємо.

* * *

Зігфрид глянув на годинник. До півночі лишалося якихось півгодини. Як зізнався Бруно Рідер, ота нікчемна тварюка, Магістр мав з’явитися в місті о півночі.

Вулиця між будиночками тягнулася, як висохле дно річки. Місяць побілив її вапном, і вона стала ледь видимою. До монастиря зосталося недалеко. Кожен думав про своє. Розмова не клеїлася. Яка тепер розмова, коли й без слів ясно, що зараз усе вирішував час. Міліції нема, влади фактично теж нема, і рятуватися мусять самотужки.

З якоїсь вулички на них вийшла ватага парубчаків, чорнявих і зухвалих. Певне, кампанія місцевих татар, що поверталися з гульбища. Бренькали на гітарах, балакали розгонисто і зухвало.

— От хлопці хвацькі, — сказав Зігфрид, — їм Коран забороненяє вживати спиртне, а їм байдуже.

Навчились у руських і українців. Набиратися по саме нікуди. Потім ще й різанину влаштовують. У вас в Америці теж отак пиячуть?

— Не менше, ніж у вас, — зізнався Теренс. — Але п’яних на вулиці не зустрінеш. Поліція дуже строга. Був випадок, що дочка самого президента хильнула пива, не маючи на те права — молоденька ще була — і їй за це припаяли кілька днів тюрми!

— А як в кіно показують, то америкашки тільки те й роблять, що хлебещуть віски. Закусюєте, мабуть, добре.

— Не добре, а інтелігентно. Із содовою, з лимончиком, а ще краще — зі смачним поцілунком.

— Який там поцілунок після пляшки «Московської», — махнув рукою Зігфрид. Він виріс серед росіян і жив уявленнями про них.

— Погано, що у вас поліція така... — пробурчав Теренс.

—Яка?

— Ну, невидюща. Ніде її не видно.

— Не кажи, художнику. Наші міліціонери за копійчану зарплату на бандитський ніж лізуть. У мене в Сімферополі був сусід, міліціонер, то він один п’ять гавриків з ножами поклав на землю. А тут в горах міліції-поліції практично немає. Хіба що в районі за десяток кілометрів звідси.

— Хочеться повірити, що заради президентської дружини пришлють сюди бодай кількох отаких бравих гавриків. Подумай: прилітає жінка самого глави держави! — Теренс помовчав. — В Америці з такої нагоди біля кожного дому і на кожному даху сидів би снайпер.

— Ну, гаразд, не будемо клопотатися про президентських жінок, — чомусь розсердився Зігфрид. —

Краще подумай про свою власну жіночку, чи ким вона тобі доводиться? — Він добув з кишені пістолет з глушником, обдивився його пильно на ходу, сховав назад, відкашлявся. В пістолі було сім куль, світової війни з таким не виграєш, а все ж це була зброя. Помітивши цікавий погляд товариша, кинув з легкою бравадою: — За двадцять п’ять кроків вціляю в пляшку!

— Був у Магістра снайпером? — запитав Теренс.

— Снайпером і першим охоронцем його штабу. А тепер вважатиму за щастя послати всі сім куль в його мерзенну пику!

— Ти ж німець з місцевих. Що занесло тебе в гори?

— Страх перед законом.

— А я думав — вірність нібелунгів, — підкинув у свої слова перцю Теренс. — Я бачив у гроті Магістра справжні тевтонські мечі, кольчугу, старі книги храмовників. Усе справжнє, я перевіряв.

— Добуте із німецьких музеїв, дорогий мій. В Німеччині давно забули про нібелунгів. Фюрера ще дехто шанує. А більше продають залізні хрести кожному, хто пообіцяє путівку на Канари.

Коли наблизились до монастирської брами, то побачили дивне: брама була злегка прочинена і перед нею горбилося щось чорне, невковирне, людське тіло наче... Убитий, живий?

Теренс упізнав вартівника, того самого ченця в довгій рясі, який за дня заступив йому дорогу, не пустив до настоятельниці.

Майнула думка: вбитий! Чи вмирає... Хто ж це його?.. Ясно хто. Зігфрид стиснув у кишені пістолет і вмить відчув певність у собі. Припали до високого монастирського муру. Ані руш! Тепер заходити всередину було небезпечно, цілковитий загин.

Ясно, що Магістр із своїми людьми вже там... Скільки їх? І що вони заміряються вчинити?

Отже прогаяли все. Просиділи в тій мерзенній халупі. Дзвонили, допитувалися, а Магістр своє доп’яв. Як дістатися всередину — ось в чім проблема. Там, мабуть, повен двір «лицарів», озброєних як собаки, лютих і затятих, бо вони тут чужі, вони тут, як пси загнані, і пощади їм не буде. Ні від людей, ні від влади.

Зігфрид зробив Теренсу знак рукою: за ним! Має ж бути якась дірка, прохід, чи дерево біля муру, по якому можна б забратися всередину. Під горою й надибали щось колюче, начебто старезну гірську сосну. За мить були вже на подвір’ї. Зітхнули з полегкістю. Онде кам’яні будинки-бараки, он і церковиця дерев’яна над кручею, а за нею в сизім мороці передсвітання розкинулися міжгір’я, долини, кручені доріжки. Так усе під повним місяцем чітко вирізняється, як на велетенській картині, моторошній і загадковій.

Тиша здавалася наче цвинтарною. Тільки оддалік, з розлогого міжгір’я долинали голоси. Теренс весь стиснувся. І враз подумав про Віру, про нещасну жінку, яку занесло в ці глухі місця. І він безсилий допомогти їй, не може дістатися до неї. Ось же вона десь зовсім близько, коротенька відстань, кілька кроків, але між ними місячна пустка і німі гори, як вічність.

Церквиця була вже близько. Возносилась на тлі ранкового неба чорним шпилем, як гірська вершина, вся в спокої і безгомінні. Раптом почулися кроки, якісь голоси. Теренс схопив Зігфрида за руку і потягнув його до прибудови ззаду церковиці.

Двері стояли отвором. Відчинилися, не рипнувши. Ще одні двері і теж незамкнені. Зігфрид розшарпнув їх і... в ту ж мить відсахнувся: храм був заповнений людьми!

• Предыдущая
• 58/73
• Следующая