Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 88
- Предыдущая
- 88/107
- Следующая
Минуло кілька місяців — жодних повідомлень ані від Хуліана, ані від Алдаї. Мікель і далі дописував до газет Барселони та Мадрида. Він безперервно сидів за друкарською машинкою, виплескуючи на папір те, що називав «слиною, яку ковтають пасажири трамваїв». Я й досі працювала у видавництві — можливо, тому, що хотіла бути ближчою до Хуліана.
Хуліан написав нам листа, в якому стисло повідомляв, що працює над новим романом під назвою «Тінь вітру» й закінчити його сподівається за кілька місяців. Жодного натяку на те, що було між нами в Парижі. Тон холодний, наче ще більш віддалений, ніж раніше. Я хотіла зненавидіти його, та всі мої спроби зазнали поразки. Я починала вважати, що Хуліан не чоловік, а різновид хвороби.
Мікель не мав ілюзій щодо моїх почуттів. Він пропонував мені своє кохання та відданість, не вимагаючи навзамін нічого, крім мого товариства. Жодного докору, жодної скарги більше не злетіло з його вуст. І час від часу в мені, окрім дружби, що поєднувала нас, та співчуття, на яке ми були приречені, прокидалася неймовірна ніжність до мого чоловіка. Мікель відкрив рахунок на моє ім’я і клав на нього майже весь свій заробіток. Він писав ревю, писав огляди, писав навіть світську хроніку. Писав під трьома різними псевдонімами. Писав чотирнадцять-шістнадцять годин на добу. Коли я запитувала, навіщо він так багато працює, Мікель посміхався й відповідав: якщо нічого не робитиме, то занудьгує. Але проміж нас не було хитрощів. Мікель знав, що невдовзі помре.
— Ти маєш пообіцяти, Нуріє: якщо зі мною щось трапиться, ти візьмеш гроші, знову вийдеш заміж, народиш дітей, забудеш усіх нас, починаючи з мене...
— За кого я там вийду, Мікелю? Не верзи дурниць.
Я бачила ніжну посмішку, з якою Мікель дивився на мене, наче сама моя присутність становила для нього найбільшу цінність. Щовечора він зустрічав мене після роботи — то були єдині хвилини за весь день, коли він відпочивав. Він удавав із себе сильного чолов’ягу, але я бачила, як він сутулиться, коли йде, як кашляє. Він водив мене до кав’ярні або просто на вулицю Фернандо — позаглядати у вітрини; коли ж ми поверталися додому, знову працював, засиджуючись далеко за північ.
Я мовчки благословляла кожну хвилину, що ми проводили разом. Щоночі Мікель засинав, обіймаючи мене, а я ховала сльози відчаю: чому я не могла покохати цього чоловіка так, як він кохав мене? Чому не могла віддати йому того, що так безглуздо кинула до Хуліанових ніг? Не раз уночі я присягалася, що забуду Хуліана й решту життя присвячу тому, щоб зробити щасливим цього бідолаху, мого чоловіка. Я намагатимусь повернути йому хоч би дещицю того, що він віддав мені. Я була коханкою Хуліана лише два тижні, думала я, а решту життя буду Мікелевою дружиною. Я була в сум’ятті. Якщо колись ці сторінки потраплять до твоїх рук, Даніелю, ти, можливо, засуджуватимеш мене, як я сама засудила себе, пишучи ці слова й дивлячись на себе у дзеркало каяття; так чи інак — запам’ятай мене такою.
...Рукопис останнього роману Хуліана надійшов наприкінці 1935 року. Не знаю, чи то через злість, чи то через страх, але я віддала його до друку, навіть не читаючи. Заздалегідь, кількома місяцями раніше, Мікель на останні гроші профінансував це видання, тож Кабестані, в якого на той час уже почалися негаразди зі здоров’ям, міг ні про що не дбати.
Тієї неділі лікар, який наглядав за Мікелем, прийшов до мене на роботу. Вигляд він мав дуже засмучений. Він сказав: якщо Мікель і далі працюватиме без відпочинку, медицина буде безсила допомогти йому подолати туберкульоз.
— Йому слід жити в горах, а не дихати білилами та вугіллям у Барселоні. Він не кішка, у нього не дев’ять життів, а я не нянька. Спробуйте якось вплинути на нього. На мене він не звертає уваги.
Того ж дня пообідь я вирішила поговорити з Мікелем. Перш ніж я відчинила двері квартири, почула голоси, що долинали зсередини. Мікель із кимсь сперечався. Спершу мені здалося, що це хтось із газети, але раптом мені вчулося ім’я Хуліан. І тут я почула кроки, що наближалися до дверей. Збігла сходами нагору й сховалася на горищі. Звідти я мигцем побачила відвідувача.
То був чоловік у чорному вбранні, з рисами обличчя, які важко змалювати. У нього були чорні невиразні очі, а губи тонкі, немов розтулений шрам. Перш ніж піти вниз, він поглянув нагору, у темряву. Я притулилася до стіни й затамувала подих. Відвідувач залишався в такій позі кілька хвилин, наче почув мій запах, облизав губи й вищирився, як собака.
Я дочекалась, доки його кроки не стихнуть унизу, потім вигулькнула зі своєї схованки й пішла до помешкання.
У повітрі пахло камфорою. Мікель сидів біля вікна. Вуста його тремтіли, руки безвольно звисали з билець стільця. Я спитала, хто був той чоловік і що йому потрібно.
— То був Фумеро. Він прийшов із новинами про Хуліана.
— Що йому відомо про Хуліана?
Мікель поглянув на мене, ще більш пригнічений, ніж завжди.
— Хуліан одружується.
Я аж рота відкрила. Упала на стілець, Мікель узяв мене за руку. Він був стомлений, ледь розмовляв. Перш ніж я змогла щось промовити, він став переказувати мені те, що повідомив Фумеро, і власні з того висновки. Отже, Фумеро скористався своїми зв’язками в Парижі, щоб дізнатися про місцеперебування Хуліана й наглядати за ним.
— Це сталося вже давно... кілька місяців або навіть років тому, — зауважив Мікель.
Його турбувало не те, що Фумеро знайшов Каракса, — то було лише питання часу, — а те, що інспектор вирішив саме зараз розповісти про це Мікелеві, разом із тією нісенітницею щодо неймовірного шлюбу. Весілля мало відбутися на початку літа 1936 року. Про наречену відомо лише її ім’я, але цього було більш ніж достатньо: Ірен Марсо, власниця клубу, в якому Хуліан кілька років працював тапером.
— Не розумію, — пробурмотіла я. — Хуліан одружується з власницею клубу?
— Точно. Це не шлюб. Це угода.
Ірен Марсо була на двадцять п’ять чи навіть тридцять років старша за Хуліана. Мікель підозрював, що жінка наважилася на цей шлюб, щоб після своєї смерті забезпечити Хуліана спадщиною.
— Але ж вона і так йому допомагає. Завжди допомагала.
— Можливо, вона розуміє, що не зможе бути поряд довічно, — припустив Мікель.
Відлуння цих слів дійняли нас обох до живого. Ставши біля Мікеля навколішки, я міцно пригорнула його до себе. Кусала губи, щоб не розплакатись.
— Хуліан не кохає цієї жінки, Нуріє, — додав Мікель, думаючи, що вгадав причину моєї журби.
— Хуліан не любить нікого, крім себе та своїх клятих книжок, — прошепотіла я.
Підвела очі вгору й побачила, що Мікель посміхається — мудрою посмішкою дорослої дитини.
— Тож якої користі сподівався Фумеро, розповідаючи мені про це? — розмірковував уголос мій чоловік.
Відповіді ми чекали недовго. Два дні по тому до нас знову явився схожий на привида Хорхе Алдая, із запалими очима, клекочучи від гніву. Фумеро розповів йому, що Хуліан одружується з багатою жінкою, що призначено розкішну романтичну церемонію. Алдая втратив сон, уявляючи собі, як винуватець усіх його бід, вишукано вбраний, сидить верхи на купі грошей, тоді як багатство Алдаїв зникло. Фумеро не сказав йому, що заможна Ірен Марсо зовсім не казкова принцеса, а власниця дому розпусти. Фумеро не сказав, що наречена старша за Каракса на тридцять років, що це радше не шлюб, а акт милосердя стосовно чоловіка, який зазнав остаточної поразки. Фумеро не розповів Алдаї, коли й де відбуватиметься весілля. Усе, що Фумеро зробив, — посіяв зерна заздрощів, які розросталися в душі Хорхе, знищуючи його й без того кволе тіло.
— Фумеро ошукав тебе, Хорхе, — сказав Мікель.
— А ти, королю брехунів, наважився звинуватити свого брата! — гарячково заволав Алдая.
На його словах лежав знак божевілля.
Мені не становило великих труднощів прочитати думки Алдаї: вони аж світилися на його висохлому обличчі, обтягнутому зморшкуватою шкірою. Гру Фумеро ясно зрозумів Мікель — адже саме він двадцять років тому навчив малого Хав’єра грати в шахи. Фумеро був наділеній стратегічним розумом богомола й терплячістю безсмертних. І Мікель надіслав Хуліанові записку з попередженням.
- Предыдущая
- 88/107
- Следующая
