Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 89
- Предыдущая
- 89/107
- Следующая
Вирішивши, що слушна мить настала, Фумеро відвів Алдаю вбік і сказав, що весілля Хуліана відбудеться за три дні. Сам він поліціянт, пояснював Фумеро, тож не може вплутуватися в такого роду справи. Але Алдая, як цивільна людина, може поїхати до Парижа й зробити так, щоб весілля не відбулося.
— Яким чином? — запитував збуджений Алдая, ледь приховуючи ненависть.
Яким чином? Викликати нареченого на дуель у день весілля. Фумеро навіть забезпечить Хорхе рушницею, яка проб’є кам’яне серце, що згубило династію Алдаїв.
У звіті паризької поліції пізніше буде написано: рушниця, яку знайшли біля ніг загиблого, була «із секретом», і з нею не могло статися нічого іншого, крім того, що й сталося: вона вибухнула просто в руках Хорхе. Фумеро про це знав, коли передавав її у чохлі в руки Хорхе на Французькому вокзалі. Інспектор міркував так: ніщо не втримає Алдаю від убивства Каракса на дуелі — ніщо, крім рушниці. Згідно з планом Фумеро, не Каракс мав померти під час дуелі, а саме Алдая.
Фумеро також знав: Хуліан ніколи просто так, з доброго дива не стане на герць із своїм давнім приятелем, тим паче побачивши його в такому жалюгідному стані, — Каракс лише пхикне у відповідь на виклик. Саме тому Фумеро старанно проробив з Алдаєю кожен крок, який той мав зробити. Він мав зізнатися Хуліанові, що лист, у якому Пенелопа повідомляла про своє весілля та благала забути її, — обман. Він мав зізнатися, що саме він, Хорхе Алдая, примусив сестру написати цю підлу брехню, тоді як вона плакала у відчаї, присягаючись у вічному коханні до Хуліана. Він мав розповісти Хуліанові, що Пенелопа чекала на нього — чекала з розбитою душею та серцем, яке спливало кров’ю, чекала, помираючи на самоті. Цього буде достатньо. Достатньо для того, щоб Каракс спустив гачок та вистрілив Алдаї в обличчя. Достатньо, щоб Хуліан забув про свої весільні плани й не думав ні про що інше, крім повернення до Барселони в пошуках Пенелопи. А тут, у Барселоні, на нього чекатиме Фумеро зі своїм павутинням.
7
Хуліан Каракс перетнув французький кордон за лічені дні до початку громадянської війни. Перше й останнє видання «Тіні вітру» вийшло з друку кількома тижнями раніше; утім, цьому творові призначалася така сама доля, що й попереднім. На той час Мікель ледве міг працювати. Хоча він і сидів перед машинкою дві-три години на день, слабкість і лихоманка робили своє: йому вдавалося видати з себе хіба що кволу цівку друкованих слів на папері. Він втратив кілька своїх постійних шпальт через те, що пропустив крайній строк подання матеріалу. Інші газети побоювалися публікувати його матеріали після того, як отримали анонімні погрози. У Мікеля залишилася тільки одна щоденна шпальта в газеті «Діаріо-де-Барселона», у якій він підписувався як Адріан Мальтес.
Дух війни вже витав у повітрі. Країна смерділа страхом. Залишившись без роботи, Мікель час від часу спускався на площу або прогулювався проспектом Катедраль, завжди тримаючи при собі котрусь із Хуліанових книжок, немов талісман. Мій чоловік страшенно схуд, важив близько п’ятдесяти семи кілограмів.
Ми слухали по радіо новини про хвилю повстань у Марокко, а кількома годинами пізніше один із журналістів Мікелевої газети прийшов до нас і розповів, що Кансіноса — головного редактора — застрелено кулею в шию біля кав’ярні «Каналетас» дві години тому. Ніхто не наважився прибрати тіло, тож воно й досі там лежить, забруднюючи хідник кров’ю.
Невдовзі прийшли короткі, але страшні дні суцільного терору. Війська генерала Ґодеда вирушили вздовж Діагоналі та проспекту Ґрасіа до центру, де розпочалася стрілянина. Та оскільки була неділя, люди таки виходили на вулиці, бажаючи провести день на пікніку вздовж дороги на Лас-Планас. Найчорніші дні Барселони були ще попереду — вони настали за два роки.
Незабаром після початку перестрілки війська генерала Ґодеда здалися — чи то диво яке трапилося, чи то зв’язок між командирами був поганий. Здавалося, уряд Компаніса повертав собі владу; але що відбувалося насправді, стало відомо лише за кілька наступних тижнів.
Барселона перейшла до анархістських профспілок. Після кількох днів бунтів та вуличної стрілянини почали ширитися чутки, що небавом після капітуляції чотирьох генералів-повстанців було страчено в стінах Монжуйка. Мікелів приятель, англійський журналіст, присутній на страті, сказав, що до команди із семи чоловік, призначеної для виконання вироку, в останню мить приєдналися десятки ополченців. Відкрили вогонь; у тілах було стільки дірок від куль, що вони розсипалися на невпізнанні шматки, й до трун їх збирали майже в рідкому стані. Були ті, хто вірив, що конфлікту покладено край, що фашистські війська ніколи не дістануться Барселони, що повстання придушено.
У день капітуляції Ґодеда ми дізналися, що Хуліан у Барселоні. Ми отримали листа від Ірен Марсо, в якому вона розповідала, що Хуліан убив Хорхе Алдаю під час дуелі на цвинтарі Пер-Лашез. Ще до смерті Алдаї в поліційному відділку пролунав анонімний дзвінок у якому повідомлялося про цей випадок. Ми не мали жодних сумнівів до того, хто зробив цей дзвінок.
Хуліан мусив негайно тікати з Парижа: його переслідувала поліція за вбивство. Ми з тривогою чекали на нього, щоб попередити про небезпеку й захистити від іще більшої пастки, ніж та, яку вже приготував для нього Фумеро: від розкриття правди.
Минуло три дні, а Хуліан не з’являвся. Мікель не хотів, щоб його тривога передалася мені, але я достеменно знала, про що він розмірковує. Хуліан приїхав не до нас. Він приїхав по Пенелопу.
— Що станеться, якщо він дізнається?.. — запитувала я.
— Ми зробимо все, щоб він не дізнався, — відповідав Мікель.
Перше, про що він дізнається, — це про те, що родина Алдаїв зникла. Місць, звідки Хуліан міг би почати пошуки Пенелопи, було небагато. Ми склали список і розпочали власне розслідування. Особняк на проспекті Тібідабо — всього тільки порожній будинок, окутий ланцюгами та оповитий плющем. Торговець квітами, який продавав троянди й червоні гвоздики на протилежному боці вулиці, сказав, що запам’ятав лише одну людину, яка останнім часом наближалася до будинку, але то був майже старий, трохи кульгавий чоловік.
— Чесно кажучи, вигляд він мав досить-таки огидний. Я спробував продати йому гвоздику на лацкан, але він сказав: відчепися, війна надворі, не час для квітів.
Більше він нічого не бачив.
Мікель придбав у нього кілька зів’ялих троянд і про всяк випадок залишив йому телефон редакторського відділу газети, де сам працював. Подзвонивши туди, продавець міг залишити повідомлення, якщо випадково з’явиться чоловік, схожий на того, опис якого ми дали.
Нашою наступною зупинкою була школа Св. Ґабріеля, де Мікель зустрів Фернандо Рамоса, давнього шкільного приятеля. Фернандо висвятився в сан, викладав латину та грецьку. Серце його впало, коли він побачив, яким кволим став Мікель. Фернандо сказав, що Хуліан до нього не приходив, але обіцяв дати нам знати, якщо той з’явиться. Він спробує його затримати. Хто приходив, так це Фумеро: сповідаючись, він тривожно повторював, що під час війни слід бути обережним.
— Він сказав, що невдовзі загине багато людей, і ні солдатська форма, ні сутана священика не врятує від куль...
Фернандо Рамос зізнався, що так і не зрозумів, до якого союзу чи групи належав Фумеро, а перепитувати його не став.
Не можу й описати тобі тих перших днів війни у Барселоні, Даніелю. Повітря, здавалося, було отруєне страхом та ненавистю. Люди з підозрою дивилися один на одного; на вулицях стояла тиша, від якої зводило живіт. Щодня, щогодини поширювалися нові чутки. Пам’ятаю, як одного вечора ми з Мікелем прогулювалися вздовж Рамблас. Навколо не було ні душі. Мікель дивився на будівлі, помічав обличчя, які ховалися за закритими віконницями, бачив, як вони вдивляються у вуличні тіні. Він сказав, що відчуває, як за цими стінами гостряться ножі.
Наступного дня ми завітали до капелюшної крамниці Фортюні, хоча й не сподівалися зустріти там Хуліана. Того дня була стрілянина в сусідньому кварталі, й на хідниках виднілися калюжі свіжої крові. Зрешечений кулями шлунок мертвого коня шматувала зграя бездомних собак, а купка дітлахів дивилася на них та кидала каміння. Один з мешканців будинку розповів нам: капелюшника так налякали заворушення останніх днів, що він зачинився у крамниці. Скільки ми не стукали, дверей він не відчинив. Нам вдалося лише побачити його перелякане обличчя крізь ґрати у дверях. Ми сказали, що шукаємо його сина Хуліана. Капелюшник відповів, що його син помер і щоб ми йшли геть, поки він не покликав поліцію. Засмучені, ми пішли.
- Предыдущая
- 89/107
- Следующая
