Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 61
- Предыдущая
- 61/65
- Следующая
«Знаєш, здалося, що за нами хтось стежить». – «Хто?» – активізувалася Ханне, яка полюбляла подібні історії або тому, що ніколи не потрапляла в них, або тому, що завжди про це мріяла. «Наташа сказала мені, що ця робота небезпечна. І за мною дійсно можуть стежити. Нацисти, торгаші з тих, хто робить гроші на мігрантах». – «У принципі, таке може бути. Але що вони хотітимуть від тебе у зв’язку з цією справою?» – «Можливо, гроші хочуть втулити, щоб я припинила захищати Евку, щоб з хлопця зняли всі обвинувачення, а її вислали з країни». Ханне сказала, що ніхто не зіпсує нам прогулянку, але я можу періодично, використовуючи її живіт як щит, озиратися.
Відносно спокійно ми дійшли до кав’ярні, де Ханне вблагала мене зупинитися, щоб з’їсти гамбургер та випити каву-лате. Допомагаючи офіціанту впоратися з замовленням (Ханне не обмежилася одним гамбургером та однією кавою), я помітила Адама Шольца. Він сидів за три столики від нас, зустрівся зі мною поглядом, але не привітався. Я вказала на нього Ханне, пригадала наші розмови в Україні та його вродливу наречену. «Він без обручки», – зауважила Ханне. «Певне, вона йому не підійшла». – «Обручка?» – «Разом із нареченою».
Ми пішли прогулюватися далі тільки тоді, коли Ханне вгамувала голод «дворота» (він ще не народився, але вже був цапом-відбувайлом, Ханне валила на нього постійні зміни свого настрою, агресивність, наполегливість, новонароджену здатність доводити до сказу працівників сфери послуг, те, що вона почала звертати увагу на жіночі сідниці, надмірну чутливість до спеки та задухи, ненажерливість, бажання читати книжки, де всіх вбивали і калічили, і багато чого іншого). «В мені зростає представник войовничої нації», – говорила вона. «Ти, звичайно, не маєш на увазі німців?» – уїдливо запитувала я. «Ти зациклилася на нашій історії. Ти щось чула про Селіма Першого?» – «Ні, і зараз нічого не хочу про нього чути». – «Дарма! Ґрунтовний був чолов’яга, спочатку потруїв усіх, хто міг забрати в нього трон, зачистив все та всіх, кого дістав, і тільки тоді почав стратегічно-вивірене царювання. До речі, після появи спадкоємця припинив навідувати гарем, щоб ніхто з виродків не вбив його сина». – «Стратег, дякую за лекці…» – «Марто?»
«Слухай, він іде за нами». – «Хто?» – «Адам. Він мене переслідує». – «Навіщо?» – «Не знаю. Але його поява не випадковість. Я не хочу озиратися, можеш подивитися, чи він продовжує за нами йти?» Ханне знизала плечима. «Не хвилюйся, він за нами йде, але не один, з ним дуже красива білявка. Настільки схожа на Шарон Стоун, наскільки це взагалі можливо. Навряд ми його цікавимо». – «Що?» Я нахилилася і визирнула з-за живота Ханне. Адам Шольц тримав за руку Дору Тотер-Габор. Я вилаялася. «Не смій!» – смикнула мене Ханне. «Не хочу, щоб він набирався цього лайна, ще наслухається! Ти ж фактично висловила йому це…» – тут Ханне пригальмувала, намагаючись збагнути, якою частиною до мене розвернувся її спадкоємець. «У вухо!» – констатувала нарешті вона. Увесь цей час я пришвидшувалася і тягла її за собою. Спробуйте відірватися від стеження, коли фактично у вас на руках вагітна подруга.
«Чого ти так завелася?» – запитала Ханне, коли ми завернули за ріг сувенірного магазину. «З ним не просто білявка, що схожа на Шарон Стоун. Це – Дора Тотер-Габор, моя співкурсниця, зараз вона працює в Міністерстві юстиції і веде справу мого діда». – «У твого діда є справа?» – «Звичайно, що є. Якщо вона зустрічається з Шольцом, це означає тільки одне, вони винайняли його, щоб за мною стежити. Тому він сидів поряд зі мною в літаку, потім почав говорити до мене».
Ханне насупилася. «Ти впевнена?» Я потерла скроні. «Слухай, я більш ніж впевнена. Зараз пригадується й інше. Я його бачила біля будівлі суду, ще подумала, що це може бути він, а потім відігнала ці думки, мовляв, що б йому тут робити? Тепер я згадую, що бачила його біля будинку Франца, він запитував, як знайти банкомат, він був на відкритті пам’ятника сестрам Манюк. А ще я помітила, що хтось сканує мою пошту, ще й надсилає віршовані знущання, цілком у його стилі. А я ще підозрювала когось з подружок Райнера…»
«Марто, припини цю параною. Це як історія з плямою крові, варто одного разу її побачити, як ти починаєш бачити її всюди, хоча вона була лише в одному місці і навряд чи навчилася бігати за тобою та підстерігати в різних місцях. Це життя, а не японська анімація, не накручуй себе. Пам’ятаєш, як у п’ятому класі ми побачили місце аварії, де був крейдовий обрис людини? Я припинила користуватися крейдою, бо вважала це пензлем смерті. І зараз я не люблю крейдяні малюнки. Уфффф, ти можеш йти повільніше?» – «Ні». – «Якщо вони за тобою стежать, вони все одно тебе не випустять. Зглянься наді мною, зглянутися на ближнього гуманніше, ніж карати ворогів, ясно?» – «Добре». Я уповільнила темп ходи.
«Чекай. Дивися. Він невимушено познайомився зі мною в аеропорту в Борисполі. Все це відбувалося дуже природно. Але ж він професіонал, їх навчають так робити, він сидів поряд, коли ми летіли туди, в нього було кілька нагод розпочати зі мною розмову, але він цього не зробив». – «Слухай. Але якщо він за тобою стежить, хіба це професійно викривати себе, познайомившись з тобою?» – «Звичайно. Адже нас все одно познайомив би пан Гриць. Він уже знав, що я його оберу супроводжуючою особою. Бо знав, що пан Гриць володіє німецькою. Можливо, він також його агент». – «Авжеж. Тому він передав тебе Маратові, а сам спокійно жер ковбасу». – «Ти б бачила, як він недобре дивився, коли я виїжджала з готелю разом із Маратом. А потім він телефонував мені у село, дізнався, коли я відлітаю у Німеччину, щоб скоординувати Адама. І я його побачила в аеропорту». – «Щось я ніяк не можу збагнути, навіщо цій міністерській Шарон наймати якогось Адама, щоб за тобою стежити?» – «Вони думали, що я знайду там щось, що реабілітує діда, нову інформацію про його божевілля, свідчення очевидців. Або навпаки. Хоча не уявляю собі, на яке «навпаки» вони могли б розраховувати». Тим часом ми опинилися біля великого торговельного комплексу.
Я затягла Ханне всередину, Адам з Дорою пройшли повз, Дора розгублено озиралася. «Загубили! Так вам і треба!» – «Ти навіжена, Марто. Чесне слово». Можливо, я була навіжена, але я вирішила, що варто їх покарати, і це місце було сприятливим для втілення мого плану. «Слухай, я знаю, як зненацька на них напасти. Напасти, притиснути і все з них витрусити». – «Ти вважаєш нормальним пропонувати вагітній подрузі нападати на цю федеральну Шарон та ймовірного агента?» – «Я сама нападу, ти будеш моїм страхувальним паском». – «Що ти задумала? Що ти з них збираєшся витрушувати?» – «Правду. Ми можемо перехопити їх на виході, де паркуються машини працівників комплексу, там зазвичай малолюдно, але ця парочка точно буде обходити цю будівлю, якщо вже не кинулися шукати нас усередині. Пішли? Ти зі мною?» Ханне пішла.
Через скляні двері я побачила їх. Вони виглядали парочкою. Знервованою парочкою коханців. Він притискав її до машини, вона поклала руку йому до кишені. Ось воно. Передає шифри, вказівки, інструкції – чи що там ще? Я вистрибнула назовні як чорт з конопель і кинулася на них. Притиснулася так, наче долучалася до пестощів.
«Що ти поклала йому до кишені? Думали, що обдурили мене, що я простакувата, що я не побачу вашого стеження?» – «Марто?» – наче здивовано відреагувала Дора. Я засунула руку до кишені, викинувши звідти її вологу руку, але відразу відчула його змокрілу і напористу, як ніс собаки, збуджену плоть. Я знову вилаялася. Рука виглядала так, наче в неї був нежить. Ханне виглядала збудженою, але саме вона простягла мені серветку. «Дякую», – трохи затинаючись, промовила я. «Що все це значить?» – запитав збентежений Адам. Не знаю, через що він був збентежений, через те, що його кишеня була прорізана (або роздерта) так, щоб легко було торкнутися його єства, або через всю цю ситуацію загалом. Запитував він це не в мене, а в Дори. Вона знітилася і нічого не могла відповісти, потім вичавила з себе, що це якесь непорозуміння, що вона сама нічого не розуміє. Для спеціальних агентів вони поводилися дивно.
- Предыдущая
- 61/65
- Следующая
