Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса - Страница 62

• Предыдущая
• 62/65
• Следующая

«Ви знайомі?» – запитав у мене Адам. «Так, уяви собі, ми з нею знайомі», – я пішла у наступ. «А що це за тон, пані фон Вайхен?» – «Вона пані Граф», – акуратно виправила партнера Дора. «Ви вже і це відстежили», – зауважила я. «Звичайно. Ти можеш пояснити свою поведінку?» – «Можу. Я не люблю, коли за мною стежать». – «Ми цього також не любимо», – підтримав мене Адам. Дора трималася рукою за щоку, наче я її відшмагала по обличчю.

Вона підняла на мене очі. «Здається, я починаю розуміти. Це помста через те, що ми відстежуємо інформацію, пов’язану із твоїм дідом? Вибач, але це мої службові обов’язки, а які обов’язки в тебе, що ти дозволяєш собі вистежувати мене та мого коханця? Так, ми з ним зустрічаємося таємно, бо я заміжня, і що? Ти про все тепер знаєш, напишеш листа моєму чоловікові? Можливо, ти й фотографії встигла наклацати?» – «То він її коханець? Чекай, ти ж казала, що він привіз з України наречену!» – відгукнулася Ханне. «Дуже добре. Ще невідомо, хто і за ким стежить. Яку наречену, Адаме, це – правда?» – з болем у голосі промовила Дора.

Як тільки він почав виправдовуватися, а вона зняла шикарного черевичка на високому підборі і спробувала встромити його Адаму в пах, я збагнула, що помилилася. Життя наповнене несподіванками та різними збігами. Їх набагато більше, ніж можна собі уявити, іноді вони настільки концентровані, що можуть обвалитися на нас справжнім кислотним дощем.

Напруження, що стискало мене в міцних обіймах, різко відпустило, я захиталася і ледь не впала з відчуттям легкої піднесеності у легенях і важкості в голові. Ханне підтримала мене. «Прийняла м’ячик на живіт», – як сказала вона потім. «Слухайте, вибачте, вибачте мені». Але вони мене не слухали. Дора йшла босоніж, туфлі залишилися валятися на місці з’ясування стосунуків, її сірий плащ, як поранене пташине крило, тягнувся за нею, невідомо на чому тримаючись.

Адам курив, спираючись спиною та головою на скляну стіну комплексу. «Рано чи пізно так мало статися», – спокійно промовив він. Ми не дуже хотіли продовжувати цю бесіду, але просто взяти та піти геть не могли. «Вона ніколи б з ним не розлучилася, а мені хоча і подобається почуватися захопленим підлітком, бракує справжнього запалу». Він озирнувся навколо, ніде не було попільнички, тут, швидше за все, паління було заборонено. Погляд його зупинився на розкиданих черевиках Дори, і мені здалося, що зараз він візьме один з них і сховає там свій недопалок. Але він витягнув з кишені (іншої, певне, не роздертої) хустку, турботливо, наче немовля, загорнув у неї недопалок, обережно поклав до кишені.

«Знаєте, коли я зрозумів, що постарів?» Ханне наче підхопилася щось сказати, але передумала. «Я зрозумів, що постарів, коли збагнув, що більшість жіночих імен у пам’яті мого телефону – це лікарі, а більшість жіночих імен у моїй пам’яті – це бувальщина. Вона може застудитися. Так безглуздо скинула ці туфлі, сповнена пристрастей, наче навіжена. Я вперше подумав, що ризикував більше за неї. Можливо, вона б могла мене вбити. Прощавайте, пані. Бувай, Марто Граф». Я подумала, що він підніме туфлі Дори, але він не зробив цього.

Я провела Ханне додому, вона все казала, що їй бракує повітря і слів, що було на неї зовсім не схоже. А в мене було перенасичення словами, емоціями та повітрям, мабуть, тому я, не роздягаючись, впала на диван і заснула так міцно, що не чула жодного телефонного дзвінка і прокинулася тільки від того, як мене цілував Райнер, я вчепилася в його шию, наче нічого більш реального та надійного поряд не було. «День був дуже важкий», – прошепотіла я. «Завтра обов’язково буде легше», – пророкував мій чоловік, але він дуже помилився у своїх прогнозах.

Можливо, я не звернула б уваги на цього листа з незазначеним відправником (дивно – не було жодного символа, наче зі мною листувався невидимка), якби не додатки, що їх було підписано martarainer. Можливо, я не звернула б уваги на цього листа, а створила новий лист, як планувала, із зазначенням часу, дати та номеру мого рейсу, на цю інформацію чекав Марат. Але я відкрила цього листа.

При завантаженні спочатку я побачила фотографії – Райнер, кава, я. Щасливі обличчя, одночасно цілеспрямовані та спокійні, наче в моряків, котрі нарешті дісталися до моря. Я упізнала час і місце, я упізнала обличчя старого-роззяви із незвичними очима, його відображення впіймала блискуча цукерниця. Ймовірно, саме тоді загупало серце, хоча важко вхопити, коли саме це відбулося, коли я побачила його обличчя на цукерниці чи коли я прочитала перший рядок:

«Вітаю, Марто. Довго думав, як до тебе звертатися, так завжди буває, коли відчуваєш людину рідною, але вона не є тобі ріднею, та й узагалі ви з нею незнайомі. Мені здається, що ти вже знаєш, хто я, на одній з фотографій я дозволив своєму обличчю (цей мій образ зветься – пан Слива) залишатися завжди присутнім на вашій фотографії (ви виглядали щасливими, доладними та гармонійними, як гарно підібрана рима), ти могла чути про мене (не дуже багато) і бачити моє фото (я знаю, що воно мало зберегтися), тоді ти знаєш моє ім’я, хоча дозволь мені представитися, щоб тебе не гризли зайві сумніви, отже – Ганс Ленц, до ваших послуг.

Я певен, що цього листа ти відкрила тільки завдяки назві файлів з фотокартками, правда? Я рідко помиляюся. Мені багато що потрібно тобі розповісти, навіть не знаю, з чого почати: з твого діда, мого кращого друга Отто фон Вайхена, з тебе або з себе. На відміну від вас, я не ховав Отто двічі, хоча оплакував його набагато більше, ніж ви. Тобі важко уявити, наскільки ми були близькими людьми, як мріяли прожити це життя, а воно було прекрасне.

Зараз, щоб у цьому переконатися, я дивлюся старе англійське кіно (іноді необхідно три фільми), замовляю собі артистичну повію, бажано слов’янку (іноді необхідно три жінки), котра може розіграти для мене персональну виставу, або випиваю келих південноафриканського вина (іноді необхідно цілу пляшку). Ще в мене є мої невеличкі забавки та велика пам’ять.

Життя здавалося прекрасним, за яку б його частину ти не ухопився. Життя, як жінка, яку хочеш пізнати, неважливо, що опиниться під твоїми руками першим: шия, стегно, вилиці, пальці… Життя – це жінка, котру прагнеш пізнати до кінця, і добре, коли твоє зацікавлення, пристрасть, бажання підкорити, насолода, зрештою, любов, спрага та знання закінчуються разом з ним. Інакше жити марудно, інакше це не життя, а кволе подружнє змарудніле існування, існування старих риб у акваріумі, що реагують тільки на мотиля, а потім і до цього приреченця втрачають інтерес.

Я знав, що Отто не загинув в 1943-му, бо він встиг написати мені листа. Ще одного листа про безумство мого кращого друга встиг написати один лейтенант, у мирному житті він кілька разів програвав мені у карти і вважав, що заборгував мені душу (очевидно, гроші були йому більш до душі, на відміну від самої душі), тому брехав, звітував, зраджував, діставав для мене все, що заманеться.

Я шкодую надзвичайно, бо ці листи спалила моя коханка, британська шпигунка Фіона, яку я викрив. Рано чи пізно я всіх викривав, пізно для них, не для мене. Вона зрозуміла, що часу і можливості передати ці листи в неї немає, тому скурила їх при мені.

Листи твого діда та лейтенанта були тонко нарізані, розкатані, аж потім загорнуті всередину самокруток (тоді я не знаходив вульгарним те, що вона курила самокрутки, ми могли дістати будь-які цигарки й навіть сигари, мені подобалося, як вона крутила ці самокрутки, як пахли її губи від дешевого тютюну, змішаного невідомо з чим). Я не хотів відмовляти їй у куриві, необхідно було дещо дізнатися, і вона скористалася цією можливістю, тому, мабуть, намагалася до останнього всміхатися, коли шовковий шнур пізнавав її шию, все глибше і глибше, як вправний коханець.

• Предыдущая
• 62/65
• Следующая