Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 27
- Предыдущая
- 27/62
- Следующая
Дівчина подумала, що припустилася помилки. Перший раз, коли довірилася Світлані, другий, коли пішла до Олексія. Їй треба було здати аналізи анонімно. Тоді, навіть при позитивному результаті, можна було не поспішати виливати душу подрузі, а поїхати до батьків. Хто, як не вони, зміг би дати їй пораду? Власне кажучи, Даші не потрібні були поради. Вона шукала розуміння і підтримки. Їй до болю в душі захотілося терміново побачити маму, бабусю, батька. Вона не росла розпещеною дитиною, і в їхній сім’ї, як у звичайній сільській, мама не обціловувала своїх дітей, не сюсюкала з ними, заглядаючи в очі. Вона не мала на це часу, а просто їх любила. Любила і старшого Сашу, і меншу Даринку – це дівчина знала точно. Одне непокоїло Дашу: вона знала, що своєю новиною про хворобу завдасть своїм рідним болю.
«Рано чи пізно, мені все одно довелося б їм повідомити про свою хворобу», – вирішила Даша і почала швидко збиратися, на ходу роздумуючи, що б купити рідним на гостинець.
…Даша вихором увірвалася в будинок, де були її рідні, де її чекав порятунок, і душа миттєво набула стану спокою, рівноваги і наповнилася тихою радістю і майже воскреслою надією.
Мати була на кухні. Вона стояла біля плити і щось помішувала у каструлі, з якої йшла пара і розносилися смачні запахи їстівного. Даші одразу ж забурчало в животі, і вона весело заторохтіла:
– Чим це у нас таким смачненьким пахне? Супчик? Їсти кортить жахливо, ніби мене місяць морили голодом. Я тут трішки ковбаски привезла, сервелат «Столичний», який тато любить. До речі, де він?
– Здрастуй, Даринко, – почула вона ззаду глухий хриплуватий голос батька і обернулася.
– Привіт, тату, – кивнула вона. – Ви ще не снідали? Я тобі ковбаску привезла.
Батько, шкутильгаючи, пройшов по кімнаті, сів за стіл.
– Сядь. Поговорити треба, – сказав він, відводячи погляд убік.
Даша подивилася на матір, яка й далі мовчки безцільно водила ложкою в каструлі за годинниковою стрілкою, низько схиливши голову. У Даші щось обірвалося всередині, вона затамувала подих і важко опустилася на стілець.
– Що ж ти так, дочко? – спитав батько.
– Як «так»? – впалим голосом запитала Даша, відчуваючи жах від неминучої неприємної розмови.
– Підхопила цей СНІД? Правду люди кажуть?
– Ви ж знаєте, що була автомобільна аварія. Я була поранена, але кинулася рятувати хлопця, хворого на СНІД. У той момент я не знала цього і просто не могла знати. Інфекція потрапила мені в кров… і я ось… Я дійсно хвора на СНІД, – відповіла Даринка, намагаючись виправдатися й викликати хоч крапельку жалю у суворого батька.
Батько насумрився, дістав пачку цигарок без фільтру, чиркнув сірником і запалив.
– Я піду на лікування, і все буде добре. Ви тільки не хвилюйтеся, – сказала Даша і глянула на матір.
Та швидко відвела погляд, нахилила голову, тихо схлипнула і втерла фартухом очі.
– Вічно тобі найбільше треба, – буркнув батько. – Не полізла б до того хлопця – було б усе добре. А тепер що?
– Зроблено те, що зроблено. Нічого вже не зміниш, – зітхнула Даша і з надією в очах подивилася на батька.
– Твоя подружка подзвонила своїй матері і все розпатякала. Ти ж знаєш, який у Овдіївни язик – що помело. Спочатку Лукіним по секрету розповіла, ті – Андрєєвим – і пішло-поїхало. Та хіба в селі можуть бути таємниці?
– Не звертайте уваги. Нехай собі балакають, треба ж язики десь почухати, щоб у роті не завонялося, – сказала Даша.
– Тобі легко говорити, ти живеш у місті. А нам тут… – батько затягнувся димом, випустив його з шумом із грудей і потонув у сірій хмаринці. – Тут усі все знають один про одного. І тепер, після того, як тебе бачили по телевізору, як усім селом приходили вітати… Я тобою пишатися став, думав, от яка в мене хороша дочка.
– Я не знаю, в чому моя вина, – тихо сказала Даша.
– Знаєш! – стукнув кулаком по столу батько так, що Даша підстрибнула від несподіванки, а мати впустила ложку на підлогу. – І всі знають, звідки у молоді цей СНІД береться! Сплять дівки міські з наркоманами, а потім хворіють!
– Я… я… я ні з ким не спала, – тремтливим від хвилювання голосом сказала Даринка.
– Піди це розкажи чоловікам, дідам та бабам по селу. Повірять вони тобі чи ні? Як ти думаєш? То ж бо й воно! Ніхто тобі не повірить, і ти це знаєш. За спиною тепер тільки й перешіптуються!
– До людського рота не поставиш ворота, тату.
– І знаєш, що більше за все цікавить людей? Здогадуєшся?
Даша похитала головою.
– Наркоманка ти чи повія? Ось це їх найбільше хвилює! Навіть суперечки йдуть. Одні вважають, що перше, інші – друге. А правду ніхто не знає. Може, хоч своїм зганьбленим на старості років батькам зволиш зізнатися?! – Батько примружив очі і свердлив тремтячу Дашу поглядом, повним зневаги.
Даші в очах заблищали сльози та спазми гіркої образи стиснули горло.
– Мамо, тату, я вам клянуся, що я не наркоманка і не спала з чоловіками. Я вам сказала чисту правду, – мовила Даша і глянула на батька, потім на матір з надією на розуміння, але ті не дивилися в її бік.
– Значить, не хочеш сказати правду? – батько звів брови, і на лобі утворилися глибокі зморшки.
– Мені нічого більше додати, – відповіла Даша, немов сиділа на лаві підсудних, а не в батьківському домі.
– Дариночко, скажи батькові правду, – нарешті вставила своє слово мати і подивилася на дочку вологими від сліз очима.
Даша зустрілася з нею поглядом, і мати, побачивши в ньому стільки благання, надії та відчаю, відвернулася і беззвучно заплакала.
– Я їхала до вас за порадою, за співчуттям, – мовила Даша. – Рідніше від вас у мене нікого немає. Чому ж ви мене не хочете зрозуміти? Чому мені не вірите?
– Газети читаємо, телевізор дивимося – ось чому! – загримів хрипким басом батько. – Ось тобі й не вдається нас обдурити. І всі знають, що СНІД буває у повій і наркоманів.
– У матерів, хворих на СНІД, народжуються хворі діти, – додала мати.
– Не вірите мені? Тоді зателефонуймо Сашкові. Нехай він скаже вам, що можна заразитися й іншими шляхами, – згадавши про брата як про свій порятунок, сказала Даша і почала ритися в своїй сумочці, шукаючи телефон.
– Сашко все знає, – сказала мати. – Він хотів привезти дітей на літо до нас…
Мати не змогла далі говорити і почала плакати.
– Правда?! – посміхнулася Даша крізь сльози. – І я зможу побачити Маринку і Русланчика? Я так за ними скучила! Вони були такими маленькими хитренькими кучерявими янголятами, коли жили у нас, і я вкладала їх спати…
– Не побачиш, – перебив її батько.
– Як… не побачу? – Даша звела очі на батька, і з її довгих вій крапельки сліз впали на щоки.
– Олександр сказав, що ноги ні його, ні дітей тут не буде, якщо… Загалом, якщо ти будеш тут.
– Неправда, – Даша замотала головою. – Це неправда. Не може бути. Діти виросли у мене на руках… Саша не міг так сказати. Не міг!
– Правда, – кивнула мати і витерла очі. – Так і сказав.
– А що ти чекала почути? – спитав батько. – Та я б і сам йому не дозволив привезти онуків. Сама розумієш, що вони можуть заразитися.
– Інфекція просто так не передалася б їм… – почала Даша, але відразу замовкла, подумавши про безглуздість своїх доводів. Їй треба було щось робити, говорити, просити, щоб батьки її зрозуміли і підтримали. У голові Даші плуталися думки, заважаючи зосередитися й дібрати потрібний ключик до сердець батьків, і вона гарячково стала перебирати в пам’яті різні варіанти.
– Не думали ми з матір’ю, що ти так зганьбиш нашу старість, – важко зітхнув батько.
– Чим? Тим, що намагалася врятувати людей?
– Краще б ти їх не рятувала.
– Що ти кажеш, тату? Ти зараз говориш зовсім не те, що думаєш. Я ж вас із мамою знаю, ви добрі. Ви повз безпритульного кошеняти спокійно не можете пройти. А там були люди, які потребували допомоги. Я впевнена, тату, якби ти був там, на моєму місці, то вчинив би так само, як я. Я це знаю! Хіба ти, мамо, побачивши в кюветі маленьку дитинку всю в крові, яка намагається зробити хоч один вдих, схопити ротиком повітря, залишила б її там? Пройшла б мимо? Або вдала, що тобі зовсім байдуже, чи зможе вона вдихнути повітря і почати дихати, чи задихнеться? А ти, тату, якби ти побачив, що молодий чоловік зчепив у спазмах зуби і готовий ось-ось заковтнути свого язика і задихнутися, не розчепив би його зуби? Чи не всунув у рот вмираючому хоча б якусь палицю? Ти б теж допоміг йому – я точно знаю, – із запалом говорила Даша.
- Предыдущая
- 27/62
- Следующая
