Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 36

• Предыдущая
• 36/58
• Следующая

Роман весь вечір мовчав.

Був вихідний день, тож я поїхала до міста. Вийшла з автобусу на автовокзалі та пішла до туалету. Дочекалася, коли залишилася одна, та дістала з валізи одяг. Швидко натягла стару кофтину з латками на рукаві. Під неї на спину засунула невеличку дитячу подушечку та натягла довгу спідницю, яку зшила із старої фіранки. Голову покрила великою картатою хусткою. Потім дістала з газети ковіньку та пошкандибала, зігнувшись, до найближчої церкви.

Перехрестившись біля порогу, зайшла до церкви. Одразу ж молитва на кілька десятків голосів піднялася до балок стелі та стоголосо розтеклася під куполом. Я завмерла, бо прямісінько перед собою побачила образ із розп’яттям Христа. Доки йшла служба, я не зводила очей з обличчя Ісуса. Він дивився на мене пильно, ніби дивився мені не в вічі, а у саму душу. Його погляд був настільки живий, що мені стало соромно за те, що я стільки часу не згадувала про Бога, навпаки, читала лекції на атеїстичні теми. Одного разу під час лекції я повинна була за допомогою лабораторних експериментів показати перетворення води на вино. Щоб все виглядало реально, я вирішила розіграти невеличку сценку. Я промовила: «І тут на Землю спустився Бог». У цей час у білому вбранні поважно з’явився на сцені Роман в образі Всевишнього. Не знаю чому, але мене розібрав сміх. За мною почав сміятися Роман, а потім і слухачі. Врешті-решт, я заспокоїлася та вибачилася перед глядачами. Тоді я у них попросила вибачення. Лише сьогодні, стоячи перед іконою, з якої з осудом споглядав на мене Ісус, я зрозуміла, що не тоді і не там повинна просити вибачення. І я подумки щиро просила у нього пробачення за своє святотатство, за слова Романа, за те, що не була в церкві багато років, просила щастя та здоров’я своїм діточкам. Я не знала жодної молитви, тож зверталася до Бога, як тільки могла, вирішивши, що моя щирість буде почута. Якоїсь миті мені здалося, що погляд Всевишнього став не таким суворим, більш лагідним, а в куточках губ з’явилася легка прощаюча посмішка.

Коли священик звільнився, я підійшла до нього. Спочатку я розпитала, чому Боженько забирає гідних людей, залишаючи жити на землі різний непотріб. Він пояснив, що на все воля Божа, а негідні люди йому там не потрібні.

Я зізналася, що не знаю жодної молитви. Священик сказав, що молитва – це звертання розуму та серця до Бога, тому їх необхідно знати кожній віруючій людині.

– Де ж мені їх взяти? – поцікавилася я.

– Я дам вам «Молитвослів», – сказав він та подав мені маленьку книжечку. – Вивчите чи перепишете молитви, тоді мені повернете.

– Святий отче, скажіть, будь-ласка, моя померла матуся відійшла в небуття чи ні?

– Так вчать вас матеріалісти, – сказав він. – А вчення православної церкви говорить нам про те, що смерть людини – це не знищення її особистості. Душа померлого йде на суд Божий, який визначить її місце до другого пришестя Христа, кінця цього світу та Страшного Суду – коли душі знову об’єднаються з преображенними тілами. Тоді почнеться нескінченне життя усього людства у новому світі. А як це буде? Залежить від земного життя людини та від молитов Церкви, близьких та рідних людей після їх смерті.

– Дякую вам, ви підняли завісу та відкрили мені очі. Можна ще одне питання? – запитала я.

– Звичайно.

– Чи я можу щось зробити для своєї покійної неньки?

– Так. Хто пішов з цього світу, сам вже не може про себе подбати, але молитви Церкви та близьких людей допоможуть їм.

– А чому є обумовлені поминальні дні?

– З першого по третій день душа перебуває в місці земного життя. З третього по дев’ятий їй показують райське життя, а з дев’ятого по сороковий – муки грішників у пеклі. На сороковий день звершується рішення Боже, де буде знаходитися душа померлого до Страшного Суду. Тому вам раджу молитися за упокій душі грішної вашої матінки.

Я подякувала священикові, купила невеличку ікону Спасителя та пішла до туалету на вокзалі, щоб перевдягнутися. Трясучись у «ПАЗику» по дорозі додому, я думала про те, що такі люди, як моя матуся, заслужили місце в раю, а якщо були у мами невеличкі гріхи, то я вимолю Бога пробачити їх.

– Ну як ти? – схвильовано запитав мене Роман, ледь я переступила поріг.

– У мене все гаразд, – сказала я, дістаючи з валізи старий одяг та хустку.

– Це добре, – зітхнув він з полегшенням. – А то я мало не збожеволів, чекаючи на тебе. У голову лізли всякі думки… Тепер ти задоволена?

– Я не шкодую, що поїхала до церкви.

– Сподіваюся, що більше не буде цього цирку?

– Не називай мій вчинок цирком, – сказала я з образою, ледь стримуючи себе. – Це моє рішення, і яким би воно не було, ти не повинен пригнічувати мою особистість.

– Ну вибач, якщо не так висловився.

– Проїхали. Якщо ти мав на увазі під словом «цирк» мої відвідини церкви, то маю тобі сказати, що при слушній нагоді я знову попаду туди всіма правдами і неправдами.

– Добре ж тебе там обробили, – пустив шпильку Роман. – Я ніколи не думав, що ти можеш бути такою.

– Якою?

– М’якою та піддатливою.

– Навпаки. Я виявила силу, а не слабкість.

– Тепер не будеш читати лекції на атеїстичні теми? – єхидно запитав Роман.

– Уяви собі, що буду, бо читаю їх не зі своєї волі, а з наказу. До того ж, мені потрібна робота, щоб підняти дітей на ноги. І те, що я буду казати людям, буде брехнею. Я не вмію брехати, але не маю права втратити роботу. Якщо ж буде нагода, то читатиму лекції на інші теми – так буде чесніше. – Я помовчала і додала: – І тобі не буде шкоди.

– Ти молилася ідолові?

– Твій ідол – Володимир Ілліч. Його портрет висить на почесному місці в нашій кімнаті – над шафою з книжками. А мій, як ти назвав, ідол, – я дістала із сумочки «Молитвослов» та ікону, – буде стояти під ним, у закритій шафі біля книжок.

– А якщо хто побачить? Ти про це не подумала? До нас приходить сила-силенна людей. Вони йдуть за порадою, а тут таке…

– Не таке, а моя ікона. І подобається тобі чи не подобається, але я буду молитися за свою маму, – сказала я спокійно, але твердо, чітко карбуючи кожне слово. – І давай не повертатися до цієї теми. Добре?

Роман зітхнув, але мовчки кивнув на знак згоди.

Погана новина. Господарка хатинки, яку ми наймали, прислала листа, що восени повертається. Нам потрібно шукати нове житло, а так шкода, бо ми вже звикли до нього, привели до ладу, звели паркан, змайстрували туалет. Зараз будинок здавався мені вже не таким сумним та занедбаним, бо все було зроблене в ньому своїми руками, обмите дитячими посмішками та сміхом, зігріте теплом нашого кохання.

Сільський голова знайшов нам житло в іншому місці. Це була ще гірша хатинка. Стіни облуплені, як ззовні, так і зсередини. В одному місці протікає дах, тож доведеться його лагодити. Дякувати Богові, що хоча б є якийсь недоламаний паркан.

Зайшли в середину – пахне цвіллю. Незатишно та сиро.

– І доки ми будемо поневірятися по чужих кутках? – сказала я у розпачі, бо доведеться знову починати все з початку.

– Ти прочитала мої думки, – говорить Роман та обіймає мене за плечі. – Скажи мені, які три речі потрібно встигнути зробити людині за життя?

– Посадити дерево – це раз.

– Ми з тобою на подвір’ї посадили не одне, а цілий сад дерев. Шкода, що деревця не встигли нагодувати своїми плодами наших дітей.

– Нехай інші люди скуштують, якщо не ми. По-друге, треба народити дитину. Це завдання ми перевиконали, бо у нас уже двійко діточок. По-третє, збудувати будинок.

– Ось! Це я і хотів від тебе почути.

– З нашими статками це неможливо.

– Чому?! Це реально, якщо кожного місяця десь на чомусь зекономити. Звичайно, ми не зможемо побудувати свій будинок одразу, але за кілька років це можливо.

– Скоріш за все життя, – я сумно посміхнулася.

– Ходімо додому та все підрахуємо, – запропонував Роман.

• Предыдущая
• 36/58
• Следующая