Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 30

• Предыдущая
• 30/60
• Следующая

— Там, за рікою, була наша батарея, всього вісім гармат, — коли ми стояли на набережній, показав він рукою на Загребелля, а Ілько переклав.

— Ага, «За рікою, в затінку дерев»[2], — сказав я, а німець через Ілька відповів, що багато разів тоді бігав греблею туди–сюди під обстрілом, бо служив зв’язківцем, а кабель часто обривало вибухами.

А коли прощалися навпроти кафе «Космос» на Острозького, старий тицьнув мені папірець у 20 баксів — це коли середня місячна зарплата дорівнювала десяти. «Бери», — тихо сказав Ілько, і я взяв. Тоді, на початку 90–х, ми з Орком ще з тиждень їх пропивали…

Гуцули з козятинського, звичайно, були без куфайок. З вигляду нормальні хлопці, але дещо мляві. Неважко було здогадатися, що дорогою вони не шкодували для себе алкоголю. З ними була ще й п’яна дівка. Все, як має бути, подумав я тоді, а пізніше у барі трохи краще її роздивився: така собі задрізка мала, з какашкою в оці й великим засосом під сіточкою декольте.

Я навіть не одразу й зрозумів, хто з них там «свекор», а хто «зєть» чи ще хтось. Вони були понурі й мляві, і єдине, чого забажали, — це доброї кави, а ще — пройтися тернопільською бруківкою.

— А на Бруклінський міст не хочете? — показав я на наш широкий міст біля політехнічного, по якому якраз чмихав тролейбус, але ті з поїзда подумали, що це жарт.

Пояснювати їм, що ми й справді так його називаємо, бо у Нью–Йорку є свій Бруклінський, а у нас — свій, мені не хотілося. Як і те, що район за мостом ми з Орком, а за нами й ще дехто, також уже років з п’ятнадцять називаємо Брукліном. Там колись була кав’ярня, що так називалася, де ми любили похмелятися, і не раз той наш Бруклінський міст, якщо йти під горбок з центру, видавався нам принаймні не коротшим за знаменитий нью–йоркський.

Бруківки коло вокзалу не виявилося і, з Привокзальної я повів їхню гамірну компанію по Чорновола одразу до «Кози».

— Де тут є вулиця Дубова, далеко? — звернувся до мене рудий чолов’яга, що виглядав з них усіх найбільш тверезим.

Наші погляди зустрілися, і ми зрозуміли один одного без слів. І я був би радий йому допомогти, але про таку вулицю чув уперше і тому перепитав, чи не має на увазі Липової?

— Ні, Дубова, — повторив чолов’яга.

— Не знаю, — чесно відповів я.

— І я не знаю, — кинув із–за моїх плечей Сашуня.

— Ну, добре, може, я помилився, — сказав рудий.

— А це — вулиця Чорновола, колишня Залізнична, а ще раніше — Червоноармійська, — вже голосніше, щоб усі чули, почав я екскурсію, як завжди добросовісно виконуючи навішану мені Джоном місію, принаймні починав я завжди саме так. — У народі її ще називають Стоматологічною: тут з обох боків стоматологічні клініки, — показав я на вивіски. — Чуєте у повітрі присмак свіжих пломб? І вирваних зубів?.. Тепер це задоволення не з дешевих, — ці мої слова викликали у приїжджих деяке пожвавлення. — Моя сестра, до речі, також стоматолог, — додав я невідомо для чого.

— Ага, щоб жінки з Італії мали де зуби вставляти, — не давав про себе забути Сашуня, коли ми проходили повз будку зі смаженими пиріжками.

Ми ще зробили коло Театральним майданом, і на тому був кінець екскурсії, бо та мала задрізка захотіла в туалет. Я повернув одразу до «Кози», дівку — в туалет, а компанію — одразу до третьої зали, де мій давній приятель, пречудовий джазмен і арт–директор Льоня Новосільський, вечорами крутить елітне кіно.

— Диви, дерево на даху! — показав я Сашуні пальцем на фасад колишнього готелю «Україна» прямо над «Козою».

— О, диви, виросло де! — підтвердив мої слова рудий, що й далі виглядав найтверезішим, але бідний Сашуня, здається, так і не зрозумів, про що ми.

Ті з поїзда поназамовляли там усякого, і навіть квашених огірочків. А вони, хоч і квашені, але ж усе одно городина, для мене це могло закінчитися кепсько. Не хотілося ганьбитися перед приїжджими, і вже почав думати, як би то по–англійськи злиняти. Бідному Сашуні я поставив склянку томатного соку. Це до тих двох пиріжків, що купив ще до походу на вокзал. Він випив свій сік майже одразу, а потім і собі забажав у туалет, і я ще мусив його чекати… Бо ж і зустрів, й до «Кози» довів, і навіть коло довкруг театралки описали. Принаймні перед Джоном сумління чисте.

Вийшовши з туалету, Сашуня сказав, що у його лікарні вже скоро обід. Я й сам пам’ятав про обід і показував йому, що може йти, але він без мене не хотів, а я ще не допив своєї кави.

О 13.00 я мав зустріч з Анжелкою біля «Челентано», можливо, навіть вона вже була там. Правда, була ще ідейка і гуцулам її показати, може, така екзотична мала і для сценарію згодиться? Про це я подумав ще вчора, коли стало відомо про їх приїзд. А пізніше можна було б і Джонові нагадати вставити у фільм хоча б один епізод із українською мулаткою, до того ж такою артистичною, як Анжелка, де ще таку знайдеш? Та ще й із галицьким діалектом — це ж кльово!

Невдовзі я зрозумів, що хлопець у помаранчевому блайзері з клинчиком рудої борідки, який найбільше говорив, — це і є «зєть», про якого згадував Джон. А вайлуватий з вигляду чолов’яга, той, що цікавився Дубовою, котувався у них, наскільки я зрозумів, чимось середнім між мандрівним філософом та цапом–відбувайлом.

— Вуйку, просніться!.. — звертався до нього «зєть», що практично не замовкав.

Але що б не казав «зєть», до кого б з їхньої компанії не звертався — до філософа чи й навіть до п’яної дівки, що час від часу відверто клювала носом, — усе це було адресоване ще одному симпатязі з обличчям мавпячого короля із «National geographic channel». Вочевидь, він був у них за головного. Це, напевне, і є «свекор», вирішив я. А «зєть» тим часом замовкав після кожного його жесту і взагалі дивився на свого «свекра» безмежно відданими, майже закоханими очима. «Рідко кому так щастить із зятем», — подумав я. Може, він і дочку його взяв тільки тому, що самому вийти заміж за «свекра» не було можливості?

— Мистецтво — то провокація, інакше нема сенсу, — це нарешті подав голос ще один, що Джон його, вочевидь, мав на увазі під «лисим чортом», бо він і справді був лисим.

Хоча якби сказав «ходячий скелет» — теж не помилився б. Худий, аж прозорий, наче з воску, з худими довгими руками чолов’яга похитувався над столом у позі жука–богомола. А я, пригадавши Джонову засторогу, вигнувся й нишком зиркнув під стіл. Ще вроді сухо, але ж із ким не буває.

— Валавалавал, — перейшов на англійську балакучий «зєть».

— То культова річ! — нарешті докинув слівце і «мавпячий король», той, до кого він звертав свої слова.

Йшлося чи то про якийсь фільм, чи сценарій, я не розібрав, та й не дуже уважно слухав.

— Цифрова картинка — це нова модель буття, — продовжував симпатяга «зєть» після паузи.

— Хай живе! — сказав я і щиро пригубив за це своєї еспресо без цукру.

Сашуня також підняв свою склянку без соку.

— Валавалавал… — повторив «зєть» і подивився на нас із Сашунею, як на ідіотів. — Це моделювання квазіідеальної, квазірайської реальності. Тут будь–яка справжність недоречна в принципі! — Він кидав віддані косяки на свого «короля» й аж підстрибував від полемічного екстазу, хоч йому ніхто не заперечував. — Імітаційність, загальна байдужість, абсолютизація пороку, культ насолоди, багатства й розкоші, й усе це у форматі попси!.. — І дивна річ, чим довше він говорив, тим усе більше чомусь нагадував мені нашого Карлсона — Ростика Кортеліса.

Я хотів було запитати про Ростика, може, щось чули нового, але передумав уплутувати друзяку. Це викликало б якісь додаткові питання і лише затягнуло б час, а я поспішав на побачення. Я поглянув на Сашуню, а Сашуня — на свою порожню склянку.

— То візьми собі ще соку, — сказав я.

— А пиріжки тут є?..

— Пиріжка я тобі потім куплю, — пообіцяв я йому.

— Не люблю попси, — підсумував «мавпячий король–свекор».

— І тоді хто нам ставить? — з милою посмішкою своїх пухких уст звернувся до присутніх «зєть».

— Ну, ясно хто! — стенув сутулими плечима лисий і ще щось бовкнув про тернопільських дівчат. Виявляється, він звертався до рудого, що запитував мене про Дубову. І поки з рудого дерли лаха, я подумав собі: «О, майже брат!..»

• Предыдущая
• 30/60
• Следующая