Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 31

• Предыдущая
• 31/60
• Следующая

А ще виглядало кумедно, коли «зєть», «свекор» і той мовчазний вуйко сіли, мов горобці на дроті, на одну лавку вряд, і в усіх у лівому вусі стирчало по золотому кульчику. Напевне, це у них там зараз струя така?

У мене ж ще з «бундесу» — два залізних, і це їх, мабуть, трохи гнітило. Їй–бо, як малі діти!.. А ще тату — хвіст ящірки з–під коміра, мій власний сивий хвіст і борода — це, я ще на вокзалі помітив, їх здивувало і взагалі не сподобалося. Звичайно, їхні золоті кульчики на тлі моїх виглядали дещо похабно, але ж, як кажуть, хто на що вчився. Тільки у лисого кульчика не було. Він час від часу витріщав очі і після звертання: «Чуваки!..» — робив довгу паузу.

— Їську, я тебе просто люблю! — вигукував у відповідь «зєть», і лисий на деякий час заспокоювався.

Тоді я намацав у нагрудній кишені пучку кропу, дістав і понюхав.

— Ялівець? — помітив мій жест лисий.

— Ні, кріп.

— І що, вставляє?..

— Ще й як!

— З ялівцю роблять джин, — сказав він.

— А з кропу — малосольні ог… г–г–г… — обірвав я себе на півслові.

Тьху ти! Може, й пронесе?

— Ги! Г–г–г–г–г… — підхопив мої слова лисий, мабуть, вони видалися йому вдалим приколом.

Я ще раз, задля годиться, точніше, для чистого сумління перед Джоном, запитав, чи хотіли б вони оглянути місто, і лисий навіть почав відривати свою запалу задницю від лавки, але інші сказали, що екскурсію вони зроблять собі пізніше. Мовляв, куди поспішати, готель замовлено і тому подібне.

— О, чуєте, який дощисько фігачить! — раптом гукнула дівка, і це було перше й останнє, що я від неї почув.

— Вона у нас не тільки пише, а ще й співає, — сказав про дівку говорун — «зєть». — Не сумуй, Ярино, ми тобі скоро жениха знайдемо… Хочеш американця? Помідорного короля?..

— А хулі? Г–г–г… — скривив щелепу лисий.

Але його слова враз заглушив гуркіт зливи, що долинув знадвору, а слідом до кав’ярні вбігло кілька веселих перехожих, яких дощ застав зненацька, і вже у приміщенні запахло дощем, мокрим одягом, літом… Ми ще трохи посиділи. Це була коротка літня злива, радісна й освіжаюча, що змиває пилюку з асфальту і наповнює міське повітря приємним озоном. Хвилин за п’ятнадцять усе скінчилося. Тим часом на бідного Сашуню просто шкода було дивитися, і я сказав, що нам пора. Гості замовкли й переглянулися, всі дивилися на «свекра», а я нарешті зрозумів, кого цей симпатяга мені ще нагадує — такого собі підстаркуватого піонервожатого, немолодого, але все ще практикуючого.

— Дякую за… — кинув піонервожатий, але ми з Сашунею вже виходили з–за столу, і я не розчув, за що він там ще дякував, а пригадавши Джонову засторогу, словами: «Ні–ні, ми ще по справах…» — якраз вчасно зупинив лисого, що, видихнувши: «Чуваки!..» — знову почав було підводитися.

— А то хто ці хлопці? — запитав мене Сашуня, коли ми вже вийшли з «Кози» й по діагоналі перетинали Театральний майдан.

— Сценаристи, я ж казав тобі.

— А чо’?

— А то. У тебе в лікарні зараз що, серйозно обід?

— Ага, — діловито пробасив Сашуня і, як завжди, не прощаючись, пішов своїм курсом.

Більше я його того дня не бачив, як і тих сценаристів з козятинського поїзда. Через пару днів зателефонував Джон і запитав про них:

— Ну як — фуфлогони?..

— Як тобі сказати? Нехай–но напишуть.

— А місто показав?

— Показав.

— А озеро?

— А що там показувати?..

— І що казали?

— Нічого не казали. А що вони мали казати?

— Ну, і хрін з ними! Запросити їх — то не моя ідея, — відповів Джон. — Але я також думаю, що у тому щось є. Це ж має бути типова історійка про кохання. Гігантський проект! Буде зніматися у Тернополі, а де ж іще?.. «Івана з кобилою» пам’ятаєш? Де ще така натура, щоб з озером… У нас частина дії також на озері. А ті, кажуть, можуть постаратися…

— Нехай стараються.

— До речі, на головній ролі ймовірніше за все буде знаєш хто?.. Мішка Чорний!.. Ми й тобі роль дамо в епізоді, будеш у гримі. Будуть нічні зйомки!

— Ого! А режисер хто, Олесь Санін?

— Та ні, поки що йдуть переговори. Взагалі, все це має бути у стилі Берґмана.

— Було б кльово, якби Санін!

— А я хіба проти? Кажу ж, ідуть переговори, — сопів з мобіли Джон.

— А Фещенко?

— І Фещенко, і Томашпільський, і Вересень з Макаровим також… А за саундтреки знову беруться хлопці з «Кому вниз», і епізодичні ролі також за ними… Сам побачиш!

Субота у редакції — вихідний. І тому ранок, коли нема дзвінків, відвідувачів, та й самих журналістів, видається мені трохи довшим, ніж звичайно. По суботах редактор просить нас дочікуватися шофера з газетами (з пачкою свіжих примірників), а той може заїхати і перед десятою, і ще пізніше… У такі ранки я з особливим задоволенням дістаю із шухляди старичка Джойса. Хоча ні, спочатку я таки вмикаю телевізор. Але часом лише до першої реклами. І коли, наприклад, тієї суботи в «Анатомії динозаврів» по «National geographic» раптово почалася реклама кетчупу, я одразу поліз за Джойсом.

Із 634 сторінки, на якій застряг ще минулого тижня, поволі рушаю донизу, дуже поволі, смакуючи…

«Якою бути помсті, якщо бути?

Вбивство — ніколи, адже зла не поправиш злом.

Дуель на пістолетах або на шпагах — також ні. Розлучення — не в даний момент…»

Піднімаю очі до вікна — хмурно, але з проясненнями. У цей момент дзижчить мобіла. Це, виявляється, Джон, і йому цікаво, чи, бува, не розбудив мене, і ще — яка у Тернополі погода.

— Хмурно, але, здається, з проясненнями, — відповідаю я йому. — Подивися ранкові новини, там детальніше, — доповнюю сам себе, продовжуючи водити очима по рядках:

«Потім? Він поцілував смагляві круглі духмяні шовковисті випуклості її крупа, і обидві смагляві й оголені півкулі, і їх тінисту і пухнасту впадинку…»

Джон сказав, що зателефонує пізніше. Я знову глянув у вікно: так і є, з проясненнями… Ковзнув оком по відкритій шухляді, на дні — фотожурнал «Афиша Днепропетровска», якого ще колись у Києві Джон запхав мені в сумку, бо там було кілька його робіт. Хоч і російськомовний, зате поруч із Кабаковим і Куликом, і шваґро цим вельми пишався… Після Джонового дзвінка я дістав його із шухляди і, натрапивши там ще й на добірку із пізнього Родні Сміта, довго та зі смаком розглядав фотки, поки знову не повернувся до Джойса:

«Які зміни вніс оповідач у свої відповіді під час цього опитування? Негативні: він не вважав за потрібне згадувати про таємне листування між Мартою Кліффорд і Генрі Флауером, про сварку всередині і поблизу від ліцензійного закладу Барні Кірнана і Ко, з обмеж. Відп. Мала Брітн–стріт, 8, 9 і 10, про еротичні імпульси і наслідки їх, породжені ексгібіціоністичним актом Гертруди (Герті) з невідомим прізвищем…»

Що ж, уже 636–та! І вже 9.30 — якраз час ушиватися, а шофера з газетами все нема. Вирішую, що салатик із капусти і житня булочка з висівками в «Анастасії» — якраз те, що мені зараз треба, замикаю на всі три ключі редакцію і, залишивши на дверях записку: «Буду скоро», спускаюся французькими сходами на перший поверх у кафе.

Віднедавна я вибираю ту половину зали, де не курять… Через два столики — вже немолода пара, приблизно мого віку. Вона тримає його за руку, посміхається і щось говорить. Він також посміхається і зрідка відповідає, потім вона починає читати з папірця. З цього, як вона це робить, імітуючи пальцями хвилі і розхитуючись корпусом у такт своїм словам, можна припустити, що це вірш, можливо, навіть власний… Що ж, у цьому місті завжди була певна критична маса ненормальних. Це, зрештою, і робить його нормальним містом. На жаль, я зрозумів це лише недавно, коли багато чого вже не повернеш. Як і того Тернополя початку 90–х, хоч і з напівпорожніми прилавками крамниць, та з великими надіями на переміни!..

Хоча певний час після того, коли я врешті–решт сюди вернувся (Орко називає це відсутністю присутності), ми існували начеб паралельно: я і це місто. Деколи мені здавалося, що його, міста, начеб і зовсім нема. Тобто якесь нагромадження будинків, між якими курсували тролейбуси, якісь уривки дитячо–юнацьких вражень і навіть родинних легенд були, але місто, як живе і єдине ціле, принаймні у моїй голові, лише починало складатися.

• Предыдущая
• 31/60
• Следующая