Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 40

• Предыдущая
• 40/60
• Следующая

Поки ми дибаємо лісом, повертається розвідка. Стефко Кочур і мадяр Товт закутані у маскхалати, що колись були білими, а тепер сірі, як і все навколо, тільки червоні носи стирчать. Розвідники доповідають сержантові, і ми звертаємо ліворуч, ще ліворуч. Дівчата нас майже доганяють, і ми можемо перегукуватися.

Через кілометр ліс рідшає, і розмови у наших нерівних шеренгах враз ущухають.

— З Богом!.. — командує сержант.

Ще метрів сто ми мовчки біжимо узліссям, якщо це можна назвати бігом. За рівчаком на полі — напіврозвалена халабуда, колишній склад міндобрив. З горбка напроти нарешті траскотять перші автоматні черги. Я пробігаю крізь перекошену дверну раму й падаю на сніг, що крізь відсутню половину даху нападав і тут. Біля мене гепається Гувер. Його видовжене англосаксонське обличчя заюшене потом, на кінчику носа піт перемішується зі шмарклями і скапує на сніг. З того боку стріляють довгими чергами, мабуть, з дегтяра, але ми під захистом стіни, яка до половини ще вціліла. Кулі збивають гілля і шишки у соснах над халабудою, вони падають на нас — і ми з Полом вертимо задницями вліво–вправо, струшуючи їх на сніг.

Дівчата, що залягли на узліссі, відкривають вогонь у відповідь, б’ють трасерами, не шкодуючи набоїв, по маківці горба. Вони начебто прикривають нас.

Тим часом Кочур, Кусаний, пан Ярослав і чорношкірий Гамлет уже поминули руїни складу й залягли під самим горбком. Кулі їх уже не дістануть, але можна отримати гранату в пазуху, якщо, звичайно, гранати у тих пуцьвірінків ще є.

Низько нам лісом, мабуть, аби нас полякати, пролітає їхня «чорна акула», потім їхній кулемет замовкає. То Тишкевич вальнув по маківці із базуки. Я піднімаю очі і бачу чорну ворону, що повільно летить у напрямку ворожих позицій. Одиночний постріл — і вона каменем падає вниз. Ми ще хвилин з десять лежимо у снігу. Перебіжками, пригнувшись до землі, падаючи і піднімаючись, повертаємося у ліс. Пана Ярослава вгатило по нозі. Коли лежав, куля зачепила п’яту. З дірки у черевику тече кров.

І все ж цього разу обійшлося без втрат, хоча всі ми однаково ризикували. Але найбільше — чорношкірий, бо ж піт змив з його обличчя крейду і воно чорніло на снігу, як торішня кротовина.

— Виставу закінчено, — кидає Кусаний.

Ми понуро бредемо до табору, але там нас чекає приємна звістка. Нарешті прислали заміну. В цій групі багато киян. Знаходимо знайомих, розпитуємо, як там у столиці, яка нещодавно витримала блокаду, здаємо зброю. Потім вишиковуємося у черзі до намету, де розписуємося про отриману платню, по штуці «гробових» на рило. Дроник каже, що це аванс, і бажає нам щасливої дороги, бо між соснами нас уже чекає старенький «пазик». Ми заїздимо по дівчат (їхні вагончики ближче до траси) і їдемо в місто. Дехто — одразу на вокзал, але більшість по кнайпах, бо ж відпочинку — лише три тижні.

Пол хотів летіти до Америки, але Франкфуртський аеропорт, якщо вірити радіо, два дні тому розбомбили, а через Афіни виходить на день довше, і він ще вагається. Того вечора він залишився з нами.

Автобус витрусив нас біля шостого магазину. Шофер дуже поспішав, бо ж мав ще завантажитися на Дубівецькій продуктами й завидна повернутися на позиції… Кусаний, сержант, Пол, Гамлет і я розпили у пивбарі біля вокзалу пляшку й врешті–решт розбрелися хто куди. Я пішов у редакцію, сподіваючись там ще когось застати. Але в редакції вже нікого не було, а новий охоронець мене не знав і досередини просто не пустив, та я й не наполягав. Від «йоржика» почала боліти голова, але в кишені лежав ключ від майстерні пана Ярослава. Його самого дружина повезла на таксі у першу міську на перев’язку, і я вирішив, що сьогодні переночую серед його картин.

Я не хотів, аби після всього Оксана побачила мене п’яним. Хоча, може, вона зраділа б мені і такому? Яке вона має право не радіти і яке вона має право до мене взагалі? Але самому було незручно ввалюватися таким, яким і поїхав. Тим більше, без попередження. Ще чого доброго міг застати її не саму, а цього мені також не хотілося.

Зранку у барі «Зевс», що через дорогу від майстерні, я одразу взяв сто горілки і каву. Колись, ще до поїздки на війну, тут працювала одна, схожа на популярну в ті часи співачку Ірину Білик, офіціантка. Але бармен сказав, що вона вже розрахувалася. Я попросив у нього телефон і набрав Кусаного, домовилися зустрітися через годину під парасольками «Ольвії». До війни і він, і я заходили туди часто. Але ми тоді ще не були знайомі. Після цього я зателефонував Оксані. Мій дзвінок, мабуть, розбудив її. Вона вже знала, що я у місті, бо ж учора коло вокзалу мене бачило багато людей і хтось їй доніс, що герой і борець за демократію вже приїхав. Вона так і сказала:

— Привіт нашим героям, борцям за демократію… — Голос її звучав спросоння дещо хрипкувато.

Хміль уже вдарив мені в голову, і я хотів їй вірити.

— Я нині хотів би прийти, — сказав я.

— Приходь, — відповіла вона. — Але сьогодні я не можу звільнити тобі помешкання. Щоб підшукати нове, мені треба хоча б кілька днів. — Від її слів повіяло холодом.

— Ти, напевне, думала, мене там замочать?

— Я так не думала. Я рада, що ти приїхав. Що ти живий і здоровий.

— Так, живий, — буркнув я у слухавку, мені справді стало холодно.

— Коли тебе чекати? — поцікавилася вона по–діловому.

— Мене не треба чекати. Коли я прийду — не знаю… У мене тут ще є справи. Може, аж увечері. Залиш ключа під килимком.

— Я буду вдома цілий день, — сказала вона. — Я буду тебе чекати…

У місті зими майже не відчувалося. Дорогою до «Ольвії» я насолоджувався затишком старих вулиць, яких у нашому місті залишилося не так уже й багато, і згадував ту далеку весну, коли ми ходили цими вуличками разом з Оксаною. Вона тоді розлучилася, говорила, що через дурного Кусаного, й тоді ж зробила аборт невідомо від кого: від чоловіка чи від Кусаного? Тоді я був просто другом Кусаного, я заспокоював її і багато пив, і вона пила разом зі мною. І я навіть позичав у неї гроші, щоб разом напиватися.

Тієї весни я раптово почав сивіти і навіть пишався тією першою сивиною… З того часу, з тієї утопленої в горілці весни, сивини явно додалося. Але тоді мені виповнилося лише тридцять три, і я думав, що гірше вже не буде, хоч у душі ще на щось сподівався. Тепер я вже ні на що не сподіваюсь. Тоді для Оксани я був просто другом негідника Кусаного, якого вона, може, й любила, але який відмовився від неї… І зараз ще, варто згадати її, поверталося до мене те дивне відчуття, що його навіть неможливо описати. Самотності і печалі — начеб від доторку чиєїсь руки, раптом протягнутої крізь невидиму у повітрі стіну… Відсахнувся й оглянувся: ні стіни, ні руки. А може, то вже починається «білочка»?..

На Театральному я сполохав зграйку голубів. По той бік тротуару, біля військової комендатури, побачив знайоме обличчя і механічно кивнув. Слава Богу, все повертається на своє коло.

За столиками на терасі було порожньо і вітряно, на першому поверсі у хмарах цигаркового диму Кусаного я також не побачив. Бармен мене вже не пам’ятав. Я замовив каву і п’ятдесят болгарського бренді, знайшов вільне місце в кутку і, поволі цідячи бренді, вже не хотів думати ні про Оксану, ні про Кусаного. Моєю сусідкою виявилася худорлява, коротко стрижена дівчинка, майже підліток. Її увага була прикута до кількох танцюючих пар, що скупчилися на трапецієподібному майданчику між столиками.

— Може, трохи винця? — запитав я у дівчини. — «Ведмежої крові» чи білого? Трохи випити за здоров’я і за майбутню зиму. — Моє багатослів’я не подобалося мені самому.

Дівчина повернула до мене голову, наші погляди зустрілися. В її очах відображалися вогники світломузики, і вона посміхнулася.

— Якщо можна, то трохи коньяку, — сказала вона, і я зрадів її згоді випити зі мною й вирішив, що вона мусить мені сьогодні допомогти.

— Це місто дуже пристосоване для життя, навіть під час війни тут можна непогано проводити час, — сказав я. — За всю війну тут ще не впало жодної бомби.

• Предыдущая
• 40/60
• Следующая