Дерева на дахах - Вільчинський Олександр - Страница 41

• Предыдущая
• 41/60
• Следующая

— Я тут, на жаль, народилася, — сказала дівчина й посміхнулася ще комусь збоку від мене. — А ви хто?

— Хто я? Я цього сам не знаю… — почав був я.

— Ти вибрав невдалий день, щоб напитися, — почувся до болю знайомий голос, я підняв голову, але це був не Кусаний, а мій рідний дядько Гнат.

— О, таки вислідили, — кивнув я старому.

Дядько і раніше був непоганим слідаком. За рік з гаком, що ми не бачилися, він ще більше схуд та згорбатів і взагалі був схожий на висушений стручок квасолі. Він був двоюрідним братом Славкового батька, а оскільки ми із Славком також кузени, то виходить, що він і мені також не чужий. Колись дядько був комедійним актором у нашому театрі, кажуть, непоганим. Це дядько Гнат учив нас із Славком пити пиво, і перше алкогольне сп’яніння, яке ми пережили у дванадцять років, також було під дядьковим керівництвом… Тепер він у Славка при штабі. Дядько завжди шукав собі якусь халяву і, як не дивно, завжди знаходив. Отож так виглядає, що ця війна — начеб наша сімейна справа.

— У цьому паршивому містечку навіть ніде заховатися, — сказав я.

— Підводься, — сказав дядько.

— І все–таки як ви мене знайшли, дядьку Гнате?

— Ми навіть знаємо, що ти вже другий день тиняєшся по кабаках, і було б дивно, якби Славко не хотів тебе побачити.

— Сідайте, дядьку, я візьму вам пива. Вип’ємо і поїдемо…

Дядько слухняно сів поруч із дівчиною.

— А ти ще хочеш пива? — звернувся я до неї.

— Ні, я не хочу більше пива, — сказала вона, і я помітив дірку на її чорних колготках нижче коліна.

— Це мене та коза копнула, — перехопила мій погляд дівчина, послинила пальця і потерла ним ту дірку.

— Знову дощик. Весна обіцяє бути ранньою, — кинув дядько.

— Так, цей рік обіцяє бути чудовим. Якщо закінчиться війна, — мовила дівчина, і її слова були щирими.

— Так, цього року вона обов’язково закінчиться, — відповів я. — Під кінець квітня має виступити Китай. Він буде нашим союзником — і тоді війні кінець. Вся надія на Китай, на вузькооких вся надія. — Хміль потрохи вдаряв мені в голову, і я з сумом подумав, як мало часом треба, щоб сп’яніти.

— Микольцю, поїхали, — вдавав нетерплячого дядько Гнат. — Тебе дуже хочуть бачити.

— Щоб ти знала, мій брат тут найголовніший, а це наш спільний дядько, — показуючи дівчині на дядька, я зачепив рукавом склянку з рештками коньяку.

Це була моя «коронка», рідко обходилося, аби я не перевернув склянки.

— От і добре, — сказав дядько. — З тебе вже досить. Поїхали.

— Поїдеш з нами? — запитав я у дівчини.

Вона мовчки дістала цигарку з моєї пачки, що лежала на столі, й припалила. Уважно подивилася на мене й густою цівкою випустила через ніс дим.

— Правда, у неї гарний ротик? — підморгнув я дядькові й підвівся.

Коли ми порівнялися з трапецією танцмайданчика, я вклинився між танцюючих і вхопив за талію якусь високу, майже врівень із собою, дівулю. Я приклеївся до неї й почав імітувати щось на кшталт довоєнної ламбади. Але дівчина вже не знала цього танцю. І врешті–решт, отримавши ліктем у нирку від якогось амбала, я вирішив, що місцеві телиці не варті моїх зусиль. Дядько Гнат терпеливо очікував мене біля танцмайданчика.

— Гей, зачекайте! — почув я, коли ми вже посунули до виходу.

Стрижена дівчина підвелася з місця і рушила за нами. На вулиці падав дощ, і, поки дядько вовтузився біля дверцят старенького «Пежо», якого я пам’ятав ще з довоєнних виїздів на шашлики, ми встигли змокнути. І ще я вирішив, що, можливо, не дотерплю, а оскільки на війні звик вирішувати такі справи під деревами, то й узяв курс до найближчого каштана. Мені навіть здалося, що під тим крайнім від «Галицького торгового дому» каштаном я вже колись так само відливав, до того ж був з колегою, і якби не моє депутатське посвідчення, нас би пов’язав міліцейський наряд.

Але тепер ніяких ментів і близько не було видно, я спокійно відлив під рідним каштаном і вже навіть устиг защебнути ширіньку, коли до моїх вух донісся звук пострілу, потім ще один. «Ні фіга собі прифронтове місто!» — ще встиг подумати чомусь саме це.

Набутий на війні рефлекс спрацював навіть швидше, ніж я сподівався. Через мить я вже лежав на асфальті, хоч і впав трохи невдало — фейсом у калюжу. Дядьків «Пежо» з виском рвонув з місця. Бахнув ще один постріл — і заднє скло машини розсипалося на друзки, мабуть, куля ще й ковзнула по блясі, бо звук — наче кувалдою по залізній бочці. Але найгірше те, що я не бачив, звідки стріляють. Тим часом задні дверцята машини розчинилися ледь не біля мого носа, і я на ходу заскочив на сідушку.

Десь позаду завила міліцейська сирена, але дядько піддав газу. Через мить ми вилетіли на Руську і повернули праворуч. Із часу, коли я закінчив відливати під каштаном, минуло не більше хвилини.

— От курва! — вичавив крізь зуби дядько і повторив це ще раз, тільки вже голосніше, коли ми пролітали повз Замкову.

— Ні фіга собі прифронтове місто! — озвучував і я свої думки.

— І коли це вже закінчиться? — видихнула дівчина, коли ми вже тряслися бруківкою через дамбу, і було не зовсім зрозуміло, що вона має на увазі: чи цю вибоїсту бруківку, чи стрілянину, чи війну взагалі.

Мені ще потрібно було трохи часу, аби прийти до тями. Вже за озером, біля «Української ночі», дядько дещо скинув газ і покотилися парком, і якби не вибите заднє скло, можна було подумати, що стрілянина нам приснилася. Коли проїздили крізь ворота на територію бази, вартовий, що піднімав шлагбаум, віддав нам честь. Колись тут був піонерський табір, а потім, уже в часи незалежності, квартирували національні гвардійці, поки їх не розформували, а потім сформували знову. До війни, за нєфіг робити, вони патрулювали вулиці разом з нашими ментами. А коли все це почалося, вони були першими і майже всі наклали головами у тому траханому десанті на Африканському Розі.

Тоді глобальне протистояння тільки починалося: Африка, Азія, Південна Америка, нарешті, Європа і навіть Штати… Десятки локальних конфліктів переросли в одне суцільне місиво, коли ні хто з ким воює, ні де тил, а де фронт, не могли зрозуміти навіть ті, хто це почав.

…За шлагбаумом були ще одні ворота. З будки біля них нам назустріч виринув молоденький офіцерик. Дядько Гнат показав йому якогось папірця, офіцерик вернувся у свою будку, й обидві половинки воріт почали зі скрипом роз’їжджатися.

— От і приїхали, — сказав дядько, загальмувавши перед приземкуватою будівлею без вікон біля самого лісу, що нагадувала величезний гараж.

Масивні залізні двері, сходи вниз. Потім — довгий коридор і ще одні сходи, аж поки не опинилися у доволі просторій кімнаті з м’якими кріслами і великим більярдом у центрі. Біля одного з крісел на долівці стояла недопита пляшка коньяку. Я сів саме у це крісло, взяв пляшку і зробив ковток.

— Як тебе звати? — запитав я дівчину, коли дядечко зник за боковими дверима.

— Іра, — відповіла вона, і я нарешті почув, що вона ледь гаркавить.

Двері до сусідньої кімнати залишилися відхиленими, і було видно заставлений комп’ютерами довгий стіл. Звідкись, мовби десь знизу, долинали глухі удари, наче били ломакою по стіні. Втім, удари невдовзі стихли.

— Здоров, п’янице! — обізвався з порога Славко.

У того, хто не знав мого двоюрідного брата, від одного тембру його голосу могли вийти зашпори на дупі. Я підвівся, і він, замість потиску руки, садонув мене кулаком під ребра, але не дуже сильно, і я знову сів у крісло. Що тут казати, коли навіть на моєму власному весіллі, якраз перед тим, як я мав ставати на «рушничок щастя», він ледь не відбив мені нирку. То було його напучування.

— Я чув, на тебе був замах?

— Та ні, то, напевне, на дядька Гната, — відповів я і знову потягнувся до коньяку.

— Кому він на хрін потрібний, твій дядько Гнат…

— Ну, не знаю. — Нутро поволі наповнювалося приємним теплом.

— Кінчай займатися дурницями. Ти потрібен мені для справи. Мав би вже там, у лісі, трохи дурості вивітрити… А ти хто така? — раптом перевів він погляд на дівчину.

• Предыдущая
• 41/60
• Следующая