Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 23

• Предыдущая
• 23/128
• Следующая

«Наглядати? А може, стерегти?»

У дорогу вони вирушили раннього ранку. У досить похмурому настрої, до якого, однак, погода підлаштуватися не захотіла: сонце, щойно зійшовши, світило любо і мило, а близько третьої години дня вже таки справді пригрівало, сяяло ясно і красно. Весна 1429 року прийшла рано.

У дорозі Рейневан демонстративно намагався зберігати дистанцію і відвертався щоразу, коли Горн дивився в його бік. Горнові така демонстративність доволі швидко набридла.

— Перестань, до ясної холери, комизитися, — процідив він, під'їхавши клусом. — Маємо те, що маємо, ситуації не зміниш. Так що пристосуйся. І прийми.

— Пристосуватися до того, — Рейневан показав рухом голови, — що отам їде вбивця мого брата, тип, який минулої ночі хотів мене вбити; їде собі на вороному конику, покашлюючи, ніби нічого не сталося? Хоча мав би висіти на сухій гілляці?

Чорний Вершник, або ж Бруно Шиллінг (Рейневан ніяк не міг вирішити, як саме його називати), який їхав за кільканадцять кроків перед ними, немов відчував, що про нього говорять, бо раз у раз крадькома озирався. Двоє моравців не спускали з нього очей.

— Ти наказав їм, бачу, тримати арбалети напоготові, — зауважив Рейневан. — Цього замало, Горне, замало. Колись я приклав руку до вбивства одного з них. Щоб він упав, знадобилися чотири стріли, кожна по саме оперення.

— Дякую за підказку. Але облиш це мені. Я знаю, що роблю.

— Якби знав, якби ти віз його як полоненого, на слідство, то наказав би його закувати і перевозити в замкненому фургоні, так, як пару днів тому везли на обмін нас. А ти про нього дбаєш, турбуєшся про нього. Це вбивця. Асасин, безвільна машина, яка вбиває з наказу. Рота Смерті, що тримає в страху цілий Шльонськ! Годі полічити замордованих ними людей. Наших людей, людей, які були вірними нашій справі. Тих, які нам допомагали, співпрацювали з нами. А ти, хоча й знаєш про це, навіть не наказав його зв'язати.

— Рейневане, — серйозно відповів Горн. — Триває війна. Ми беремо участь у ній на всіх фронтах. Це не звичайна війна. Це війна релігійна, досі таких не було. Релігійна війна відрізняється від інших воєн тим, що людям з обох боків фронту часто випадає змінювати релігію. Нині гусит, завтра папіст, нині католик, завтра чашник. З наочним прикладом ти мав до діла вчора, в особі пана Яна з Краваржа. Пан Ян був одним із найзапекліших ворогів Чаші та ідей Гуса, разом з Пшемеком Опавським та єпископом Оломоуца він становив у Моравії бастіон войовничого католицизму; і не злічити гуситів, яких він спалив або повісив на сухих гілляках. А нині що? Перемінив релігію та воюючу сторону. Чаша і Табор здобули завдяки цій переміні могутнього союзника. А ти сам здобув свободу і врятував життя. У підсумку — вигода нашій справі. Ми ведемо релігійну війну. Але фанатизм та зелотський[35] запал залишмо масам, що їх ми посилаємо в бій. Ми, що служимо вищій ідеї, повинні охоплювати поглядом ширші горизонти. Прагматизм, хлопче. Прагматизм і практичність.

— Я зрозумів аналогію? Отой-от, як його там…

— Бруно Шиллінг. Ти зрозумів правильно і схопив на льоту. Це вже не Чорний Вершник, не Рота Смерті. Він перемінив релігію. І сторону.

— Ренегат?

— Практичність, Рейневане, не забувай. Не ренегат, не зрадник, не Юда Іскаріот, а вигода. Для нашої справи.

— Послухай, Горне…

— Годі. Годі про це, досить теревенити. Я не говорив тобі цього всього просто так, не навертав на прагматизм без причини. Невдовзі ти станеш перед Неплахом. Згадай тоді повчання, які я тобі дав. Скористайся ними.

— Але я…

— Годі теревенити. Совинець — перед нами.

У Совинці вони не затрималися надовго. Рейневан, зокрема, не затримався взагалі. Свіжого коня йому дали відразу за брамою, біля кузні, з якої долинав брязкіт металу, там же з'явився і його новий ескорт — п'ятеро надзвичайно похмурих кнехтів. Загалом, не минуло й години, як він знову був у дорозі, а за його спиною малів — у міру віддалення — високий циліндр бергфриду[36], розпізнавальний знак Совинця, що здіймався понад вкритими лісом хребтами узгір'їв.

А невдовзі їх наздогнав Урбан Горн.

— Щось ти не можеш зі мною розлучитися, — в'їдливо зауважив Рейневан, який, на даний йому знак, трохи відстав від ескорту. — Невже ти знаєш щось таке, чого я не знаю? Що, припустімо, вже більше не побачиш мене живим?

Горн лише покрутив головою, стримуючи коня.

— Я хочу дати тобі пораду. На прощання.

— Ну то давай. Не будемо затягувати цю жалісну сцену. Кажи, що мене чекає в Празі? Що зі мною буде?

Горн відвів погляд, але тільки на мить.

— Це залежить від тебе. Тільки від тебе.

— Ти можеш висловлюватися зрозуміліше?

— Якщо тебе перевербували, — жовна Горна помітно здригнулися, — Неплах захоче цим скористатися. Він перевербує тебе удруге. Це стандартна процедура. Будеш передавати іншій стороні інформацію. Тільки фальшиву. Підготовану.

— І в чому пастка?

— Це небезпечно. Подвійний ризик.

— Послухай мене уважно, — перервав довге мовчання Горн. — Послухай уважно, Рейнмаре. Втікати я тобі не раджу. Втеча буде доказом вини. І вироком. Неплах усвідомлює, скільки секретів ти знаєш, скільки дізнався наших планів і військових таємниць. Ти вже не матимеш спокою. Навіть якщо втечеш на край світу, не будеш впевнений ні дня, ні години. Ні ти, ні близькі тобі люди. Ти міг не встояти перед шантажем, коли боявся за долю панни Ютти. Панна Ютта — це твоє слабке місце, та точка, в яку тебе можна найболючіше вразити. Не обманюй себе надією, ніби Неплах проґавить таку нагоду.

Рейневан нічого не сказав. Він тільки проковтнув слину і кивнув головою. Горн теж мовчав.

— Я вірив у справу революції, — нарешті промовив Рейневан. — Мав неповторне почуття місії, боротьби за апостольську віру, за ідеали, за соціальну справедливість, за нове краще завтра. Я справді щиро вірив, що ми змінимо старий лад, що зрушимо світ із закостенілих підвалин. Я боровся за цю справу, глибоко вірячи, що наша перемога покладе край несправедливості та злу. Я готовий був віддати за справу революції кров, готовий був пожертвувати собою, кинути себе, наче камінь на шанець… І таки кинув себе — як безумець, як сліпець, аки блазень. Як це ти сказав? Фанатизм? Зелотський запал? Схоже, дуже схоже, та що там — викапаний я. А тепер що? Зелот і неофіт отримає по заслузі; дурна засліпленість і божевільна пристрасть призведуть до того, що він дістане по шиї, і що постраждає не тільки він сам, а й близькі та ті, кого він любить. Гм. сподіваюся, що це все опишуть у якихось хроніках. На повчання та пересторогу іншим неофітам та дурникам, котрі готові сліпо кидатися у вир і жертвувати собою. Щоби знали, як воно є.

— Та це ж завжди так і є. А хіба ти не знав?

— Тепер знаю. І пам'ятатиму.

— Вашмосте Гоужвічко!

— Що?

— Корчма! Може, зупинимося?

Гоужвічка забуркотів і заворкотав.

Гоужвічка, командир ескорту, був буркітливим і воркітливим типом, буркотінням і воркотінням від самого початку подорожі він відкараскувався від усіх запитань, і Рейневанові не зразу вдалося збагнути, що родове прізвище Гоужвічки — не «Вічка», не «Жвічка» і не «Ожвічка». Решта четверо кнехтів теж були не надто балакучими, і навіть між собою розмовляли нечасто. Одного, як здавалося, звали Заграділ, а ще одного — Сметяк. Та певності у цьому не було.

— Їхати нам далеко, — пробурчав Гоужвічка. — А ми щейно в Лібіні, ще навіть до Шумперка не доїхали-смо. Поспішати нам тра, а не гаятися.

— Оно бач, я поранений, — Рейневан показав на бинти, якими була обмотана його голова. — Конче тра змінити перев'язку. Бо інакше кинеться антонів огонь, мене охопить лихоманка, і я помру вам у дорозі. У Празі з цього не втішаться, можеш мені повірити.

• Предыдущая
• 23/128
• Следующая