Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 24

• Предыдущая
• 24/128
• Следующая

Насправді поранення гоїлося цілком добре, вухо не пухло, пульсуючий біль ослаб, зараження не було. Рейневан просто хотів дати відпочити стомленим від сідла сідницям і посмакувати справжньою теплою кухонною стравою, якої вже давно не куштував. Від корчемки, яка притулилася на роздоріжжі, вітерець доносив цілком приємні аромати.

— Не втішаться в Празі, — повторив він, прибираючи похмурого виразу обличчя. — Винних притягнуть до відповідальності тільки так.

Гоужвічка забурчав, і в бурчанні виразно вчувалися доволі непристойні епітети на адресу Праги, пражан, а також відповідальності.

— Стаємо. — нарешті погодився він. — Коби тілько ненадовго. Усередині, в порожній світлиці, одразу ж з'ясувалося, що поспіх Гоужвічки був удаваним, а його спротив — тільки показним.

Командир ескорту з не меншим запалом, ніж Сметяк, Заграділ та всі інші, накинувся на пісний жур, горох, кнедлі та тушковану капусту, і так само з не меншим ентузіазмом, ніж його підлеглі, вижлуктував чергові кухлі пива, що їх раз у раз підносила захекана прислуга. Рейневан. який спостерігав за ними з-над миски, з кожним кухлем утверджувався у переконанні, що вояж відкладеться. Що саме тут, у корчемці під селом Лібіною, їм доведеться заночувати.

Рипнули двері, господар обтер руки об фартух і побіг вітати нових гостей. А Рейневан завмер, залишивши ложку на півдорозі до широко розкритого рота.

Новоприбулі — їх було двоє — зняли плащі, які мали на собі сліди довгої подорожі, що відбувалася в умовах частих змін погоди. Один із прибульців був велетенського зросту та могутньої статури, під його кроками підлога стугоніла і здригалася. Підстрижений по саму шкіру, він мав обличчя дитини, до того ж недоумкуватої. Обличчя другого з гостей, нижчого і худішого, було прикрашене шрамом на підборідді та великим і шляхетно горбатим носом.

Обидва сіли на сусідній лаві й відіслали з нічим корчмаря, який хотів було прийняти замовлення. Вони мовчки розглядали Рейневана та совинецьких кнехтів. Настільки нав'язливо, що це привернуло увагу Гоужвічки, який теж зиркнув у відповідь. І забурчав.

— Вітаємо, вітаємо компанію, — поволі сказав Шарлей, викривляючи рот у подобі усмішки. — А куди це компанія шлях верстає? Куди, цікаво знати, лежить ваша путь?

— А до Праги, — вичавив із себе Сметяк, перш ніж Гоужвічка встиг штурханом наказати йому заткнутися.

— А вам… — він насилу проковтнув кнедля, який заважав йому говорити. — А вам навіщо те знати, га? Що вам до того?

— До Праги, — повторив Шарлей, повністю його ігноруючи. — До Праги, кажете. Кепська ідея, браття. Дуже кепська.

Гоужвічка та кнехти витріщили очі. Шарлей встав, підсів до них.

— У Празі хаос, — заявив він, надаючи голосу перебільшено трагічних інтонацій. — Безлад, заворушення, вуличні бої. Ані дня без рубанини і стрілянини. Легко, ой як же легко там може дістатися сторонньому.

Самсон Медок, який також підсів, енергійними кивками голови підтверджував кожну Шарлеєву заяву.

— То навіщо тоді до Праги? — вів далі демерит. — Немає сенсу. Я б не їхав на вашому місці. А воно вже й Великдень на носі. Де ж це ви собі гадаєте Воскресіння зустріти, де свяченим покуштувати, де крашаночкою поділитися? У придорожньому рові?

— Вам, — вибухнув Гоужвічка, — про що йдеться? Га?

— Таж про вас, — Шарлей далі усміхався, Самсон далі кивав головою. — Про вашу вигоду, браття во Христі. Вертайте, раджу, домів. Тільки не кажіть, що вам обов'язок не дозволяє. Від обов'язку, себто від оцього молодого чоловіка, я вас радо звільню. Відкуплю його у вас. За тридцять мадярських дукатів.

Він швидким рухом відчепив від пояса калитку і вивалив на стіл купку золотих монет. Заграділ мало не вдавився. Решті мало очі не повилазили з орбіт. Гоужвічка голосно ковтнув слину.

— Це я-а-ак? — нарешті зумів вимовити він. — Я-а-ак? Чого-о-о? Ви того… Ви… його?

— Авжеж, саме так: я — його, — Шарлей спокусливо склав губи, манірним рухом пригладив волосся на скроні. — Саме його я хочу мати. Шляхом купівлі. Надто вже він мені припав до смаку. Обожнюю таких удатних хлоп'ят, а надто блондинчиків… А чом це ти так дивно на мене позираєш, брате? Чи, може, ти маєш якісь упередження? Невже ти не толерантний?

— Прокляття! — гаркнув Гоужвічка. — Та чого вам тра, га? Ідіть си звідсіль! Деінде си хлоп'ят купуйте! Тутка ніякого гендлю не буде!

— То, може, — Самсон скривився, як кретин, шмаркнув, розмазав шмарклі рукавом, витягнув і поставив на столі кості і кухлик. — То, може, вам до вподоби азарт? Зіграємо? Присутній тут молодий чоловік проти присутніх тут тридцяти дукатів? Один вирішальний кидок. Я починаю.

Кості покотилися по столу.

— Два очка і одне очко, — прочитав результат Самсон, вдаючи крайнє занепокоєння, — Три очка. Ай-ай… Ой-ой-ой… Видно, програв я, тільки так програв… Ото я дурень… Ваша черга. Прошу кидати.

Заграділ, радісно вищирившись, протягнув руку до костей, але Гоужвічка тріпнув його по пальцях.

— Покинь це, твою мать! — гаркнув він з грізною міною. — А ви, панки, один із другим, ідіть си геть! Разом з вашими дукатами! Дідько вас сюди приніс! То й забирайтеся до дідька!

— Нахилися до мене, — процідив йому Шарлей. — Я маю тобі щось сказати.

Ніхто, в кого є хоч трохи лою в голові, не послухався б. А Гоужвічка послухався. Нахилився. Кулак Шарлея зацідив йому по щелепі та змів із лави.

Тієї ж миті Самсон Медок простягнув могутні руки, вхопив двох совинецьких кнехтів за чуприни і гримнув їх головами об стіл, аж підскочило і посипалося начиння. Сметяк, продемонструвавши реакцію, схопив зі столу липову миску і з усієї сили гепнув нею велета в чоло. Миска луснула навпіл. Самсон покліпав очима.

— Вітаю, чоловіче добрий, — сказав він. — Тобі вдалося мене вкурвити.

І заїхав Сметякові кулаком. З приголомшливим результатом.

Тимчасом Шарлей красивим боковим ударом звалив під стіл Заграділа, роздав кнехтам, які намагалися піднятися, кілька міцних копняків, влучно ціляючи в пахвини, животи і по шиї. Рейневан кинувся на Гоужвічку, який піднімався з підлоги, Гоужвічка вирвався, зацідив йому ліктем просто в поранене вухо. Рейневанові потемніло в очах від болю та люті. Він вдарив Гоужвічку кулаком, додав ще раз, другий, третій. Гоужвічка обм'як, вткнувшись лицем у дошку. Заграділ і решта двоє кнехтів відповзли за лаву, піднятими руками давали знати, що з них досить.

З-за печі долинали звуки ударів і сухий стукіт черепа об стіну. Це Шарлей і Самсон товкли Сметяка, який забився в куток і страшенно кричав під ударами:

— Ради Бога, пани! Іно не бийте мене вже! Іно не бийте! Най буде, най буде, воля ваша, беріт си того молодого, як на те ваша воля, віддаю його, віддаю!

Шарлей іще раз перевірив, чи засуви замкнені як слід, встав, обтріпав коліна. Корчмар, червоний від хвилювання та збудження, спостерігав за кожним його рухом, нервово поводячи очними яблуками.

— Не відчиняй аж до завтрашнього ранку, — Шарлей показав на люк у підлозі. — Нехай там сидять. Якби вони пізніше бісилися, скажеш їм, що я тобі смертю загрожував… А зрештою, на, даси їм по дукату на голову. Скажеш, що це від мене базаринка. А оце, тримай, дукат для тебе. За збитки і клопоти. А, де моя не пропадала, бери два. Щоби згадував мене з вдячністю.

Корчмар похапливо прийняв гроші, голосно ковтнув слину. З-під люка, з погребу, долинали здавлені крики, прокльони і глухий стукіт. Але люк був дубовий і з міцними засувами.

— Се ніц, вельможний пане, — поспішно сказав корчмар, випереджаючи Шарлея. — Най си валят, най си лают. Не відчиню аж до утрені. Пам'ятаю, що-сте казали.

— Воістину, — погляд і голос Шарлея стали на тон холоднішими, — краще б тобі — не забути. Самсоне, Рейнмаре, на коней. Рейнмаре, що з тобою?

— Вухо…

— Не стогни, не скигли. Як хтось хоче бути дурним, мусить вміти терпіти.

— Як ви мене знайшли? Звідки дізналися?

— Це довга історія.

• Предыдущая
• 24/128
• Следующая