Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 46
- Предыдущая
- 46/118
- Следующая
Он нарешті якась літня жінка з господарчою картатою торбинкою і складеною парасолькою таки не витримала, почала виховувати власницю собаки. Та відгавкується, пес теж насторожився, підвів голову. От якщо вона зараз нацькує пса на літню даму, що буде? Викликатимуть міліцію? «Сержант Пономаренко, на восімнадцатом маршрутє покусаніє чєловєка собакою. Під’їдьте розберіться…» Ага, саме охота зараз тому Пономаренкові пхатися на залиту водою зупинку тролейбуса. Чи, може, у таких випадках тролейбус робить екстрену зупинку? Де? Ми їдемо зараз якимсь довжелезним звивистим підйомом, за вікнами темно, тільки дерева й кущі мокро виблискують у світлі фар автомобілів, які обганяють нас, поспішаючи вгору. Ще звивина й іще, як у мозку в генія, чесне слово.
Нарешті поворот, майже під прямим кутом, а за ним невдовзі й зупинка. Хамка з бультер’єром залишає салон, уже тепер сама тягнучи пса, якому виходити на дощ вочевидь не хочеться. Літня жінка з картатою сумкою, осмілівши, викрикує їй услід якісь образливі слова та фрази, сердито жестикулюючи парасолькою, із якої летять бризки на інших пасажирів. Хазяйка бультер’єра озирається, вигукує: «Сама ти такая…» і силоміць стягує пса сходами донизу, в неосвітлені калюжі на хіднику. Двері тролейбуса зачиняються. «Наступна зупинка — вулиця Баггавутівська!» Ото ще назва. Святий Баггавуте, помилуй мене… Але звідси, здається, уже дві чи три зупинки до метра. Великі розлогі дерева, рідкі ліхтарі, якийсь металевий паркан із протилежного боку вулиці. Деякі спини-пасажири розпростуються, підводяться зі своїх місць, лаштуються виходити і, врешті, підсмикнувши коміри, натягнувши каптури та розчепіривши над головами парасолі, пірнають у темряву чергових зупинок, які тепер пішли густо, одна за одною. У салоні лишаєшся тільки ти й чоловік із задертою головою біля протилежного вікна. Он із кабіни визирає водій, точніше, жінка-водійка. Вона вдивляється в напівтемряву, намагаючись розгледіти вас: «Пасажири, слідуюча конєчна!..» Чоловік біля протилежного вікна раптом злякано схлипує, крутить головою. «А стадіон „Спартак“ уже проїхали?» Він схоплюється з місця, біжить до кабіни й починає про щось перемовлятися з жінкою-водійкою, час від часу показуючи назад, через плече, запитуючи, перебиваючи і скрушно знизуючи плечима: як же я так, як же це…
Тролейбус причалює, чоловік, і далі зойкаючи, вискакує в розверзті двері й зникає в темряві. «Метро „Лук’янівська“!» — уже тільки для тебе одного повідомляє жінка-водійка, відчиняючи загорожку й виходячи з кабіни. На ній оранжева безрукавка й брудні засмальцьовані рукавиці, якими вона зараз буде від’єднувати штанги від дротів.
Ти виходиш прямо в калюжу, не надто глибоку, десь так по кісточки, якраз урівень із бортами твоїх черевиків. Трішки дощової рідини влилося всередину, заструменіло по шкарпетці. Ч-чорт, яка вона холодна… Бігом уперед, до рятівних скляних дверей, ні, не «Макдональдса», а тих, поруч, о, а вже міліцейські сержанти (і Пономаренко серед них) контролюють вхід, це значить, десь дванадцята добігає. гарно собі посиділи… Так, зараз напустити на обличчя максимально тверезий вираз і ще — не дихати, ні в якому разі не дихати, не вдихати, не видихати, жетон із кишені, блискавично його у щілину (о, вдалося потрапити з першого разу!) — і вниз чарівними рухомими сходами, порожніми, майже порожніми, онде далеко внизу кілька постатей сходять на твердь підземну, та ще позаду тебе чуються вгорі голоси, останні пасажири цієї доби, яка ось-ось закінчиться. Ти не біжиш, а лише досить швидко йдеш донизу, притримуючись лівою рукою, та над головою в тебе все ж таки вмикається й лунає записане на плівку попередження про те, що бігти сходами ескалатора заборонено, бо це може спричинити травмування себе або інших пасажирів, яких, щоправда, від тебе в радіусі метрів тридцяти немає жодного. Тож ти досягаєш нижньої сходинки, так нікого й не травмувавши, і саме вчасно, бо з тунелю долинає ревище потяга, який о такій порі проїздить тут один раз на п’ятнадцять чи й на двадцять хвилин, тож потрібно поквапитися, підбігти, послизаючись на полірованому граніті перону, рвучко завернути під колону й улетіти, трохи захекавшись, у роззявлені двері абсолютно порожнього вагона. Можна присісти десь тут, ближче до дверей, поки потяг усе одно стоїть, машиніст же недарма римується зі словом «гуманіст», він, напевно, чекає тих далеких останніх пасажирів, чиї голоси залишилися в тебе за спиною, за поворотом, загрузнувши у складках ескалатора. Але ні, гуманізм виявляється нетривалим, у вагоні лунає: «Обережно, двері зачиняються!», і ви, набираючи швидкість, улітаєте в тунель.
Так, зараз важливо бути пильним, щоб на п’яну голову не проїхати наступну станцію (до неї, правда, ще далеченько) бо там потрібно буде зробити пересадку на іще один, такий самий останній чи передостанній, потяг, інакше до Святошина доведеться діставатись іншим способом, невідомо яким, бо на таксі в тебе немає, залишилося гривень, може, зо п’ять, ніхто за таку суму не повезе тебе через пів-міста, та й Оксана тебе теж не зрозуміє, якщо ти відчиниш двері десь годині так о третій ночі. Але ні, он уже пролунало оголошення про наступну зупинку, тож треба підвестися й вийти в гостинно розверзті двері, за спиною чується ще одне оголошення: так-так, «Обережно, двері зачиняються, наступна станція „Театральна“…» Що? А це ж яка? У голові магнітофончик слухняно прокручує попереднє, неуважно прослухане повідомлення, точнісінько як на автовідповідачі в телефоні: «Станція „Львівська брама“, технічна зупинка». Оце так!.. Що ж робити? Що це за станція?!
Потяг відходить повз тебе в овальну глибінь тунелю, пролітають самотні постаті пасажирів в освітлених вікнах вагонів — і настає майже цілковита темрява. Під ногами — якась цементова підлога, суха й холодна, ти відчуваєш це дуже виразно обома ногами, особливо лівою, тією, яку промочив, ступаючи з тролейбуса в калюжу. Коли ти переступаєш із лівої на праву, твої підошви з похрупуванням давлять якісь грудочки, хочеться вірити, що це лише загуслий розчин. Темрява навкруги потроху звикає до твоїх очей — чи, може, навпаки? — і ти поступово починаєш бачити якісь темно-сірі колони, напевно, теж запилюжені, із кінцями арматури, що стирчать угору й униз, їх слід обережно переступити, високо задерши ногу, щоб не зачепитися штаниною — і тепер можна роздивитися праворуч-ліворуч. Саме ліворуч, у суцільній темряві, яка там, ліворуч, перестає бути суцільною, можна побачити трішки світла, неначе каганець у великій скляній посудині. А підійшовши ще на кілька кроків, ти вже бачиш, що це округла засклена будочка, у якій сидить жінка в синій шинелі з петлицями співробітниці метрополітену і, присвічуючи собі ліхтариком, читає газету «Киевские ведомости». Почувши кроки, вона повертає ліхтарик у твій бік, висвітлюючи всього тебе з голови до ніг, і якось навіть не дуже здивовано промовляє:
— Поїздів уже не буде, мущина, ні в ту, ні в другу сторону. А ескалатор тоже уже виключений. Так шо єслі хочте, ідіть пішком, це не дуже довго. Там наверху ще должна буть уборщиця, вона вас випустить…
І знову опускає промінь ліхтаря на сторінки газети, саме на прикрашений кількома фотографіями звіт із прес-конференції столичного мера, під час якої він учора повідомив про плани подальшого розширення мережі київського метрополітену. А тобі нічого більше не лишається, як, знизавши плечима, іти до завмерлих сходів ескалатора і починати підніматися ними, рахуючи знічев’я не одиницями, а десятками: двадцять-тридцять-сорок-п’ятдесят… У роті швидко пересихає: усе ж таки два з половиною десятки років паління тютюну здоров’я не додають, а від задавненого гаймориту ніс твій закладений і запечатаний уже до Страшного суду. Доводиться кілька разів перепочивати, присідати на східцях і дивитися вниз, завважувати, як даленіє світло ліхтарика в заокругленій скляній будочці. Невдовзі ти вже відчуваєш, що перетнув середину дороги, бо якісь приглушені звуки починають долинати згори, поступово посилюючись. Ось уже можна розібрати брязкання відра, яке пересувають твердою, кам’яною підлогою, ляпотіння води зі шмати, коли її відтискають над відром, неквапливі кроки туди-сюди, покахикування. Ще сімдесят-вісімдесят-дев’яносто та знову десять-двадцять-тридцять, невеликий перепочинок — і ти засапано виходиш на останні сходинки, які завмерли вже не на повну свою висоту, а плавно й поступово переходячи в горизонтальну площину. Ця площина, коли до неї приглядітися, набуває обрисів овального приміщення з невисоким куполом, по периметру якого кілька запилюжених ламп денного світла намагаються боротися з темрявою, щоправда, без особливого успіху. Під цим куполом туди й сюди, немов балерина, снує невисока худенька жіночка, граціозно розвозячи шваброю воду по підлозі — таки кам’яній, викладеній якоюсь плиткою. Помітивши тебе, вона спирається на швабру й говорить із виразним галицьким акцентом:
- Предыдущая
- 46/118
- Следующая
