Выбери любимый жанр

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 47


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

47

— А я си подивила вниз і виджу, же то ви йдете. Я си не дивую. Ту часом у нас люди виходят. Тілько ви знаєте, котра вже є година?

Намагаєшся подивитися на годинник, але випита горілка й далекозорість, яка після сороківки набирає обертів рекордними темпами, перетворюють циферблат на бліду безформну плямку. Тож ти, замість відповідати, багатозначно муркаєш собі під ніс «умгу».

— Но, то як ви знаєте, то мусіте вважати. Бо ту в нас такий район глухий, шо я й не знаю, як ви си порадите. Стіко всякої босоти… А вам далеко додому? Не на Сихів? — Жіночка зі шваброю співчутливо дивиться тобі просто в обличчя знизу вгору, і ти помічаєш, що вона ще не стара й досить симпатична. Тож ти пропускаєш повз вуха її запитання, усміхаєшся, дякуєш і прямуєш до високих скляних дверей, які вже завважив у протилежній стіні трохи ліворуч.

— Чекайте, пане. — Голос її лунко відбивається об склепіння купола й накриває тебе всього згори. Робиться аж трохи моторошно. Ти обертаєшся через плече, намагаючись не похитнутися. — Я би вам шось порадила. Ту й справді зараз не є безпечно. І трамваї вже не ходят. А таксі в такій порі знаєте скільки коштує… То ту в нас, рядом, я можу за вас попросити, пан Юзьо пустит посидіти до рана.

— Та ні, дякую, я вже якось… — Ти підходиш до скляних дверей, завважуєш, що вони закриті на імпровізовану колодку, себто звичайна ніжка від табуретки запхнута попід паралельні ручки. Вивільнієш ніжку, ставиш її на підлогу під дверима й виходиш назовні.

2

Ого-го… Дощ не просто посилився, він ллє згори суцільним потоком, неначе водоспад, по куртці одразу заструменіли патьоки, за комір потекло, холодний і вологий вітер забив дихачку. Затуляючи обличчя рукавом, ти намагаєшся зорієнтуватися, та бачиш лише якісь невисокі деревця, посажені вздовж брукованого хідника, і жовтуваті стіни неоднакових будинків, які гублять свою перспективу в суцільній стіні дощу. Будинки явно давні, нагадують стару добру австрійську забудову десь у Чернівцях або у Львові… Справді, у такому районі колись у Львові мешкав твій армійський приятель Андрій саме перед тим, як виїхав до Канади. Он і табличка на стіні. Підійти б лише ближче. Ану?.. «Вул. ген. Коновальця». То це що — справді Львів?!

Ти зацьковано кидаєшся вулицею туди й сюди, вступаючи в калюжі вже обома ногами й не звертаючи на це уваги. Під ногами потоки води вливаються до каналізаційних решіток — і ті решітки старі, львівські, з вилитими на них написами латинкою. На стіні одного з будинків завважуєш телефон у невеликій дерев’яній чи то будці, чи то скриньці зі скляними віконечками. Таки Львів! Озираєшся на всі боки, як останнього порятунку, виглядаючи високі скляні двері, із яких ти вийшов кілька хвилин тому. Схожих дверей багато, але тих — за ними ще блакитнувато жевріло «денне світло» — не видно ніде. І раптом, коли вже жодної надії не лишається, десь майже поруч, неначе зі стіни, виходить жіноча постать із відром і, пригинаючись під дощем, швидко виливає брудну воду до й так переповненої каналізації. Ти біжиш у той бік, лишаючи буруни в потоках на тротуарі, а жінка ледь підіймає голову тобі назустріч, прикриваючи волосся рукою, і нібито всміхається, хоча розгледіти це достеменно під таким дощем нелегко. Ось і двері, високі, із прозорими, незаштореними вікнами, ти щойно пробігав повз них, і то не один раз, та не бачив, хоча пильно обдивлявся все навколо й далекозорість твоя в такому разі не могла стати тобі на заваді, швидше навпаки. Доки ти добіг, жінка вже сховала за спину порожнє відро й відступила до дверей, щоб не мокнути марно кілька зайвих секунд. Вона з усмішкою — таки з усмішкою! — чекає на тебе, не зачиняючи дверей у тебе перед носом, хоча й могла б. Ти влітаєш усередину, стріпуєш краплі на підлогу й видихаєш:

— Пані, скажіть, це й справді Львів?

— Но, видите! — Вона задоволено розводить руками. — Я вам то казала, ше як тілько ви піднялися. У нас тутай часом люди виходят і так само, як ви тепера, гублят си. То я вам зразу хтіла порадити: ідіт до пана Юзя, він вас пустит до рана посидіти. От ходіт, я вас проведу.

Жінка ставить порожнє відро десь поруч, за дверима, де вже стоїть і швабра з акуратно розправленою для просушування шматою, одягає сіренький плащ, зачиняє двері ніжкою від стільця, вимикає світло й прямує до протилежної стіни, у якій ти тільки зараз помічаєш маленькі дверцята, проходячи в які навіть їй, цій тендітній нічній прибиральниці, доводиться пригинатися, а тобі — пройтися навприсядки, як солістові танцювальної групи ансамблю імені Верьовки. На щастя, за дверима немає ніякого приміщення, а лише замкнений із усіх боків внутрішній дворик — таки справді це Львів! Балкони на кількох поверхах по периметру біжать над вами, сходячись у прямокутник; на тих балконах де-не-де сушиться білизна й стоять виставлені з квартир непотрібні меблі та речі, вазони з фікусами, велосипеди і т. п. Пригинаючись під струменями води, жінка задріботіла через двір до наступних дверей, які завели вас обох у під’їзд, а далі й до якогось чи то помешкання, чи то складу, одразу було не розібрати. Та в будь-якому разі приміщення те вражало крайнім ступенем своєї захаращеності й водночас якимсь незрозумілим затишком. Після вогкої ночі й дощу тут пахло кавою з цинамоном, добрим тютюном та старовиною.

— Пане Юзю! Пане Юзю!.. — Погукала жінка в глибину захаращеності. — Ще не спите?

— Добрий вечір, то ви, пані Олю?! — Із-за лаштунків, із-поміж шаф, тумбочок, дерев’яних ящиків і картонних коробок виступила міцна коренаста постать.

Чоловіка ще не можна було добре роздивитися, та якась внутрішня сила вже струменіла від самої його мови. Убраний пан Юзьо був у довгу, схожу на моряцький бушлат чорну куфайчину, застебнуту під саме горло, і в спортивні штани. У руці тримав люльку, яка поширювала довкола приємний вишневий аромат. Він підійшов на кілька кроків ближче, і ти завважив, що волосся в нього на голові руде й ріденьке, а крупні риси обличчя, певно, замолоду чіткі й виразні, дещо розпливлися, мабуть, від регулярного й тривалого вживання алкогольних напоїв.

— Маєте до мене справу? — це питання пан Юзьо поставив, уже роздивившися вас обох, і в тебе виникло враження, що звернене воно не до прибиральниці, а саме до тебе. Та пані Оля все ж узяла слово першою.

— Пане Юзю! Ту в нас оно знов чоловік із тунелю вийшов. І до рана не має шо робити. Ну, я не мушу вам то всьо пояснювати, ви сам прекрасно розумієте. То він у вас до ранку пересидит?

— Так, звичайно. — Пан Юзьо легенько розвів руками на знак згоди, і пасма вишневого диму попливли нерівними хвильками понад підлогою, якої, щоправда, майже не було видно в напівтемряві кімнати. — Прошу сідати.

Ти роззирнувся й побачив зовсім поруч, між двома картонними коробками, зручну оксамитову козетку, на яку так і хотілося опуститися після нервової біганини по ескалатору й під дощем. Прибиральниця тим часом підійшла впритул до пана Юзя та про щось швидко зацокотіла йому майже в саме вухо. Він розуміюче кивав головою, дивлячись через її плече на тебе мирним, замисленим поглядом.

— Добре, пані Олю, дякую. — Він знову затягнувся своєю люлькою, а прибиральниця, сказавши тобі чи вам обом неголосне «добраніч», зникла за дверима.

— Ну, то ви таки сідайте. — Пан Юзьо знову вказав тобі своєю люлькою на козетку. Він розмовляв із ледь відчутним галицьким акцентом, але правильною, майже літературною, мовою, хоча й із паузами, видно ретельно добираючи слова. — І зніміть вашу куртку, повісьте десь отам, нехай підсохне.

Скинути провологлу куртку й справді приємно. Та й тепло ж тут! присівши на козетку, ти випростуєш ноги й роздивляєшся довкола, крутячи головою. Стелажі з книгами, шафи з прозорими, скляними, і цілком закритими дерев’яними полицями, на шафах ще якісь пакунки, коробки, ящики, скриньки, шкатулки, тумбочки, полички, секретери, серванти — усе це розставлене в напівтемряві одного великого приміщення не хаотично, а згідно з певною системою, хоча й досить складною. Десь позаду шафи, яка стоїть упоперек кімнати, мабуть, розташована плита, бо пан Юзьо на хвильку відходить туди, за шафу, брязкотить там якимсь посудом і повертається, несучи на таці дві крихітні філіжанки кави, від яких піднімається пара — вона змішується з ароматом його люльки й творить дивовижний п’янкий коктейль запаху. Пан Юзьо підходить до тебе впритул, присідає на якусь коробку, а між собою й тобою — уже й невідомо на що — ставить тацю.

47
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело