Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 68
- Предыдущая
- 68/118
- Следующая
На будівництві мосту робота, як і напередодні, ледве-ледве жевріла. Кілька кошиків землі повільно винесли й ледь-ледь досипали на кінці дамби, а тоді десятники збились у своє коло, робітники — у своє та й, так розмовляючи, зрідка тільки позирали в бік одні одних. Мудриполітенівці здалеку, сидячи на уламках своєї платформи, теж перемовлялися стиха, позирали в бік будівництва, не особливо підкреслюючи свою присутність. Гридні ліниво походжали вздовж Ріки туди й сюди невеликими групами, по троє-четверо, попередньо поприпинавши коней недалеко від води. Вони навіть одного разу спинилися переговорити з мудриполітенівцями, чого взагалі зроду-віку не траплялося. Ті з висоти уламків своєї платформи, як завжди, відповідали зухвало й гостро, але розмову так-сяк підтримували. Спільне для всіх відчуття незнаної небезпеки передавалося, як осіння застуда, диханням, слиною та словами з ротів.
Очамимря повільно очунювала у прохолодному піску острівця. Учорашньої ночі так раптово й несподівано, просто під час ходи, той солодкий щем між задніми лапами зробився цілковито нестерпним. Вона звернула з берега, увійшла у воду, щоб хоч таким робом охолодити й заспокоїти його. Та незрозуміле відчуття не минало, наростало, тиснуло зсередини й, урешті, вигнало її на острівець посеред течії, щоб там усеньку ніч примусити качатися й стогнати, змітаючи хвостом цілі піщані дюни, аж до самого ранку. Неможливість досягнути кінця самій ритмічно пульсувала в ящірці, викликаючи лють і розпач. Крики її ставали дедалі тоншими, вищими, жаліснішими. Ящірка вже сама починала ненавидіти себе за це конвульсивне почуття, якого тіло ніяк не могло подолати.
До ранку цілковита знемога врешті опанувала її холоднокровне лускувате тіло. Перебувши в неглибокій дрімоті, доки ранкове проміння зарожевило високі хмари, що навскоси стояли в небі, ящірка остаточно стрепенула з себе рештки внутрішньої тілесної муки. Точніш, вони, ці рештки, затверділи, скам’яніли, усохлися, та при цьому нікуди з неї не пішли. Не вміючи передбачити, як швидко це непереборне, солодке, пронизливе й принизливе відчуття повернеться, щоб знов опанувати її тіло, ящірка заквапилася. Треба було чимшвидше відшукати якоїсь поживи — тіло не їло вже другий день, голод смоктав уже просто нестерпно. Може, саме голод і загнав на манівці те, попереднє, відчуття?.. Тоді слід чекати, що воно повернеться, щойно вдасться втамувати голод.
Ящірка знову зайшла у воду й перебрела Ріку. Вибравшись на берег, вона роззирнулася. Іти слід було вниз, далі за течією: саме звідти дедалі сильніше тягло димом, саме там двоногі істоти, мабуть, мають своє велике кубло. Насититися, наїстися, спожити їх багато-багато, як пуголовків на мілководді, таких смачних, безкостих, безпорадних, — це було зараз єдиним прагненням, яке жило в тілі й мозку Очамимрі.
Трохи ще пройшовши берегом, вона знову спустилася до Ріки. Слід було рухатися нечутно: здобич була вже десь зовсім близько. Очамимря ввійшла у воду, підібгала передні й задні лапи і, не надто сильно допомагаючи собі хвостом, попливла за течією, часом черкаючи черевом об мулисте дно, намагаючись тримати над поверхнею води тільки очі й ніздрі.
Коли до вікна постукали ззовні, Кирюха все зрозумів наперед. Гукнувши гридневі чекати у дворі, він із головою вкрив тіло Янки старою злежаною ковдрою з масними плямами на краях. Запах тліні поступово наповнював житло. Та щось підказувало, що жити в цих покоях йому лишалося недовго. Тож, скочивши на стіл і понишпоривши на антресолях понад дверима, він дістав звідти видовжений згорток, обернений мішковиною. Окремо від згортка вийняв кілька ріжків-магазинів, натоптав їх кулями й приліпив один до одного догори ногами ізоляційною стрічкою. Потім, розгорнувши один згорток, приєднав його до вкороченого автомата Калашнікова, якого знову замотав та сховав під куртку, решту магазинів розіпхав по кишенях. Закінчивши всі ці приготування, Кирюха замкнув двері, вийшов до гридня та скочив на його коня позаду вершника. Гридень дав острогами, і вони помчали в бік Ріки.
Сонце підбилося вже в зеніт і навіть трохи до заходу хилиться. На вулицях було безлюдно: всі на будівництві, дітлахи теж гайнули десь на Ріку бавитися. Старі та немічні по домівках сидять. Хоча небагато в граді старих та немічних. Помирає люд у розквіті сил своїх здебільшого. Онде ген звіддалік видніється й будівництво, та праці особливої там сьогодні нема. А ген вище проти течії й кавалькада, яку треба наздогнати: кнєзівен четверо смердів несуть на ношах, килимами завішених, кругом гридні піші й комонні, чотири няньки в чорному позаду за ношами крокують, пісню ритуальну не в склад, не в лад підтягаючи за двома волфами, які на хитарах приграють і голосами високими, хоча й захриплими, ведуть спів свій. Останнім на коні Азар’ян їде, через плече озирається. А Кнєзь попереду, неквапом коня править.
Азар’ян завважив коня з двома вершниками, спинився, зачекав. Подивився на Кирюху коротко, жорстко, відвів погляд:
— Знаєш, Кирюха, для чого тебе покликано?
— Знаю, — Кирюха чомусь теж не міг дивитися на Азар’яна й очі опустив. — Знаю й усе зроблю, що може знадобитися.
— При тобі оружжя твоє? — Азар’ян знову підвів і опустив очі. — Справне воно? Не підведе, як доведеться кнєзівен защіщати?
Кирюха лише буркнув щось нібито ствердне, що й сам слабо зрозумів, та Азар’яна, схоже, його відповідь не вельми й цікавила. Старший над десятниками приострожив коня й погнав уперед. Порівнявшися з Кнєзем, він схилився і щось почав володареві повідати, показуючи назад, у бік Кирюхи. Володар прикивнув, і процесія продовжила свій рух. Невдовзі кам’яна огорожа вздовж берега закінчилась, проминули руїни останнього з великих мостів, а ще за кількадесят хвилин вони дісталися безлюдного й чистого піщаного пляжика, на якому мілководдя негусто поростало поодинокими стеблами очерету.
Ноші, килимами завішені, смерди акуратно на пісок опустили-поставили й відійшли, залишивши нянькам допомагати донькам Кнєзевим звідти видостатися. Гридні роз’їхалися широким півколом, щоб усе навкруги добре бачити й усякій можливій небезпеці протистояти. Азар’ян із Кнєзем разом спішилися, та старший над десятниками, розуміюче кивнувши володареві, пішов піхотою до гриднів, щоби з ними разом звіддалік ритуал священний споглядати. Волфи з хитарами ввійшли у воду по коліна та й завели якусь нову пісню, вже без слів, самим мугиканням. Няньки, всі чотири, попід руки дівчаток із нош вийняли-вивели, білу льолю на них поправляючи. Роздвоєна доверху льоля, а знизу дві ніжки худенькі дибають, переступають босо по піску прохолодному.
- Предыдущая
- 68/118
- Следующая
