Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 69

• Предыдущая
• 69/118
• Следующая

Кирюха спішився, і гридень, що його привіз, погнав коня до своїх, до півкола. Кирюха роззирнувся і спершу спрямувався в бік Азар’яна, щоб ритуалові не перешкоджати. Та Кнєзь, владно руку піднявши, його до себе підкликав. Довелось підійти, під пахвою Калашнікова притискаючи.

— Дивись, Кирюшо, в обидва, — Кнєзь був серйозним, дивився спідлоба, слова виважував. — Дивись, шоб чого не случилося… На твоє оружжя рощитуємо, єслі б шо…

Кирюху раптом пронизало усвідомлення несправжньості всього, що відбувається. «Вони все знали, все…» Відбитий у мертвих очах коханої лютий лик Азар’яна, Кнєзеві очі потуплені, бігаючі — усе це разом наче встромилося тупим шпичаком десь у груди й повільно оберталось, накручуючи на себе нутрощі, змащені олією душі. Він мугикнув точнісінько так, як ото недавно у відповідь Азар’янові, і відійшов на кілька кроків берегом.

Няньки попід руки завели у воду доньок Кнєзевих спершу по коліно, а потім іще трохи глибше. Сонце танцювало незчисленними відблисками на поверхні води. Піпсікола з Кукаколою, спершу повискуючи від холоднуватої води, аж тепер завважили на березі Кирюху. Заусміхалися дівчатка, руками замахали:

— Кирюхо! А йди до нас, Кирюхо!..

Розвів руками Кирюха — мовляв, не вільно мені, не пристало ритуал порушувати, біля вас у цю мить лише няньки з волфами мають перебувати, а я тут ось, на березі, перетопчуся, потім, потім поспілкуємося…

Няньки кнєзівен у воду посадили, хоча ті й опиралися, і заходилися омивати-підмивати-змивати-вмивати, щось ритуальне вслід волфам підмугикуючи. Гридні на березі скоса-крадькома на те диво-видиво позирають: не щодня ж їм на потворок володаревих подивитися випадає, не всі ж у дім Кнєзевий ухожі. Азар’ян на них час від часу прикрикує, щоб не надто витріщалися. Сонце по воді виграє-виблискує. Вітерець легенький брижі по Ріці пускає, листям підсохлим на верболозах шарудить. Згори за течією щось пливе таке, неначе колода чимала, видовжена, і буруни за нею незвичайно довгі тягнуться…

Здобич на Ріці знайшлася зовсім скоро. Такого Очамимря й не чекала. Цілком беззахисні двоногі істоти зібралися невеликими зграйками у воді й на березі. Ящірка завважила їх ще звіддалік і вирішила якнайближче підкрастись непоміченою. Вона не забула про відсіч, яку отримала від однієї зграї таких істот кілька днів тому, тож зараз було важливо не дати їм зібратися всім гуртом. Потрібно їх якомога більше розпорошити, розігнати: поодинці їх буде легше переловити. Вона вже чула в пащі смак їхньої ніжної солодкої плоті, тож і далі пливла, ледве стримуючись, та все ще виставивши з води лише очі й ніздрі. Підгрібала хвостом тихо й обережно: якнайдовше, якнайдовше слід було лишитись непоміченою.

У воді запахло кров’ю — спершу слабенько, ледь-ледь відчутно, потім сильніше, наростаючи, пробуджуючи в ящірки дедалі більший голод. Запах струменів проти течії, знизу, завернутий якимось підводним потоком. Чотири чорні незграбні постаті скупчились на мілководді навколо п’ятої — усієї в білому, невеликої й не подібної до решти двоногих. Ця істота теж була двоногою, але зверху мала дві пари передніх кінцівок, два тулуби, дві голови. Ще дві постаті в чорному також зайшли у воду і, щось підвиваючи, повільно походжали. Інші двоногі стояли віддалік, на березі. Атакувати слід було тих, що у воді: здобич аж сама просилася, пропонувала себе, хотіла бути з’їденою. голод клубочився в нутрі. Очамимря нечутно підпливла до них уже зовсім близько, доки зважилась на остаточний кидок.

Сталося все раптово. Ніхто й спам’ятатися не встиг. Із води, із неба, із потойбічного світу несподівано вилетіла велетенська голова з роззявленою пащею, безмежною та бездонною. Спершу всім видалось, що це превелика щука раптом виринула й зависла в повітрі просто за спинами в няньок і кнєзівен. Слідом за головою з води хвилясто здіймався довжелезний сірий тулуб із гострим гребенем на спині. Довга піниста хвиля від тулуба йшла до берега, починаючись у тому місці, де виринала тварина, викривленою дугою, якій усе не було й не було кінця…

Кричати почали всі одночасно, люто й розпачливо, без слів. Завили двоє волфів, які стояли у воді, заточилися, опустились навкарячки. Коні стали дибки, сахнулися, скинули з себе кількох гриднів і рвонулись у бік пагорбів, подалі від Ріки. Ті, хто зміг стримати коней, боролися з ними, натягаючи повіддя, змушуючи переляканих тварин повернутись і зайти у воду. Кнєзь кричав, широко розкривши рота, його рідке рудувате волоссячко розвівалось на вітрі, що раптово здійнявся, неначе від реву страшної потвори, яка, дедалі ширше роззявляючи свою пащу, лискучою сірою горою вставала над беззахисними няньками й кнєзівнами.

Кирюха опустився на одне коліно, висмикнув із мішковини Калашнікова та спробував прицілитися. Няньки й дівчата перебували на лінії вогню, тож він не поспішав натискати на гачок. Спіймав себе на думці, що страху не відчуває. Минулої ночі він бачив її, а вона його не побачила. Тож, якщо сидіти нерухомо, тварюка може не помітити, не напасти. Треба тільки зберігати нерухомість, хоч як би було страшно. Цілковиту нерухомість. Не ворушитись, не дихати, не…

Азар’ян таки й справді був найкращим наїзником. Він швидко опанував коня, повернув його трохи боком, щоб вид гігантської ящірки не лякав тварину, і почав наближатися в спіненій воді до няньок і наляканих кнєзівен. Ось-ось і досягне їх старший над десятниками, ось-ось із коня нахилиться, руку простягне, ухопить-висмикне доньок улюблених Кнєзевих із пащі рептилії ненажерливої, порятує, винесе на сухе…

І тут ящірка завдала удару. Згори вниз усією роззявленою пащею з дрібними гострими зубами, щоб за мить до укусу встигнути ще оглушити здобич. Азар’яна вона вхопила, одночасно викусивши ще й добру частину кінського крупа. Кінь із перегризеним хребтом одразу присів на задні ноги, задер до неба голову й повалився боком у воду, яка вже густо червоніла позаду нього. Очамимря підкинула старшого над десятниками вгору й упіймала знову, уже неживого, поквапливо вижовуючи тіло та спльовуючи продірявлену шкіряну куртку, різкими ковтками пропихаючи здобич собі до горла майже цілком, із кістками, волоссям і рештками одягу.

Няньки верескливо заголосили й кинулись бігти до берега. Вони попідбирали свої чорні вбрання, і їхні старечі пухкі білі ноги незграбно запліталися між невисокими хвилями. Очамимря зробила останнє зусилля, проглитаючи тіло старшого над десятниками, і здивовано подивилася згори на чотирьох чорних переляканих істот. Позаду них у воді чеберяла п’ята істота — мабуть, дитинча, біле, ніжне й теж незграбне. Це від нього йшов той кислуватий запах крові, що його ящірка почула у воді, ще скрадаючись, тамуючись, таячись.

Кнєзь на березі чи то зіскочив, а чи просто впав із коня й, не повертаючи голови, не відводячи погляду від води, побіг до Кирюхи, який усе ще стояв на коліні й цілив у бік потвори та кнєзівен, не наважуючись на постріл.

— Кирюша! Кирюша! Роби шо-нібудь! Тільки осторожно, чуєш, осторожно!.. — Кнєзь не кричав цих слів, а немовби голосно сичав, недоладно розмахуючи руками.

Кирюха перевів погляд на володаря. Страх, який струменів від Кнєзя, нарешті торкнувся і його, досягнувши глибин дихання десь під грудьми, аж у ребрах занило. Він повільно перевів люфу автомата знову в бік ящірки й почав шукати в прицілі її голову.

Очамимря в цей час усе ще ніби зачаровано дивилася на Піпсіколу з Кукаколою, які, нарешті втямивши небезпеку, спробували й собі тікати. Дівчатка кинулися пливти, підгрібаючи всіма чотирма руками й по-жаб’ячому відкидаючи назад єдину пару ніг. Вони майже не рухались уперед, тільки бовтали воду й захлиналися. При цьому кнєзівни не кричали, зціпивши зуби й приголомшено-знетямлено розширивши очі.

Очамимря зробила маленький крок і знову зупинилась просто над Кнєзевими доньками. Вона розуміла, що після зашкарублого вершника, яким забила перший голод, на черзі найсмачніше, молоде й ніжне м’ясо. Поспішати не хотілося. Ящірка добре пам’ятала, якого ніжного смаку додає двоногим істотам пережитий перед загибеллю страх.

• Предыдущая
• 69/118
• Следующая