Малиновий Клин - Білий Дмитро - Страница 26

• Предыдущая
• 26/28
• Следующая

Работа всех краткосрочных курсов переведена полностью на русский язык в декабре 1932 г., тогда же переведена на русский язык работа всех политпросветучреждений..."

Та все ж корінні кубанці-українці не були остаточно знищені. Адже той величезний пласт культури, славна історія Кубані, що продовжувала жити у розповідях і переказах, ті дивовижні пісні і традиції не могли безслідно зникнути, як не може щезнути і душа народу. Нерідко траплялися випадки, коли переселенці з Росії і Білорусії під впливом корінного населення вивчали українську мову і користувалися нею, співали українські пісні, зберігали старовинні звичаї і традиції.

Так і склався сумний парадокс на Кубані — у багатьох районах і досі більшість населення розмовляє українською мовою, зберігає українські традиції, але не має змоги ні вчитися рідною мовою, ні читати українські книжки, часописи і газети, ні навіть офіційно називатися українцями.

Однак зараз після довгих часів принижень і поневірянь українці Кубані, хоч і повільно, але цілеспрямовано повертаються до своїх духовних цінностей, до своєї історичної культурної спадщини. Цьому сприяють, зокрема, багато кубанських письменників та вчених, віддані своїй справі ентузіасти-краєзнавці, Кубанський Козачий Хор, могутній процес відродження козацтва на Кубані, коли забута спадщина, здавалося б, назавжди знищена, повертається до справжніх кубанських козаків.

З покоління в покоління передаються в кубанських станицях українські пісні, мова, традиції. З дня народження дитина всотує всі звичаї, перенесені з України. І хоча на уроках навчання ведеться російською мовою, але на перервах, вдома і діти, і вчителі розмовляють українською. Так, багато було знищено, багато забуто і багато втрачено, але цей процес відродження вже почався, і він невідворотний. "Малиновий клин" — славна і вічна Кубань назавжди залишиться незнищенним козацьким краєм нащадків славної Запорозької Січі.

Колективізація, розкуркулення і голодомор 1929-1933 рр. за своїми "масштабами" — ледь не найбільш жахливі злочини в історії людства. Якщо в історії траплялился випадки, коли завойовники, або колонізатори проводили масовий геноцид населення підкорених земель, то в Україні і Кубані його здійснила влада, яка урочисто проголосила себе "робітничо-селянською".

В ці роки українцям Кубані був нанесений тяжкий удар — найкращі господарі вмерли від голоду на найродючіших землях в країні або були виселені на Північ, найбільш непокірні загинули в нерівній повстанській боротьбі, свідомі носії національної культури — вчителі, письменники, вчені, митці — опинилися в еміграції або загинули від кривавих репресій. Все це було спрямовано на те, щоб зламати в кубанцях дух гордої незалежності, перетворити запорозьких нащадків на слухняних виконавців кремлівських вказівок.

Ще нескінченним шляхом тягнулися на Урал ешелони з приреченими на рабську працю і смерть сотнями тисяч кубанців, а в їхні рідні станиці та хутори прямували нові поселенці.

Документи свідчать, що акція, спрямована на знищення корінних мешканців Кубані і заселення їхніх земель вихідцями з центральних і північних районів Росії, була спланована до дрібниць і розроблялася на всіх рівнях влади. Вже за тиждень до трагічного виселення станиці Полтавської, найбільш волелюбної і освіченої на Північному Кавказі, застнаркома з військових і морських справ М. Тухачевський підписав таємну директиву, згідно з якою до 10 січня 1933 р. серед військових проводився набір "особливо надійних в політичному відношенні" для заселення спустошеної станиці. Особливо підкреслювалося, що "уроженцы Северного Кавказа й Украины вербовке не подлежат".

Ця директива розповсюджувалася й на інші станиці та хутори. Переселенців відправляли на Кубань прямо з військових частин, а їхні родини — окремими ешелонами. Таким чином Сталін одночасно вирішив два питання — відновив необхідну кількість трудівників у колгоспах і змінив неслухняних козаків більш лояльним до радянської влади населенням. Так, Полтавська станиця була заселена працівниками ГПУ на 50%, а Ново-Рождественська — на 100%. Новоприбулих забезпечували конфіскованими у виселених хліборобів будівлями, майном, інвентарем. Ті кубанці, котрі врятувалися від голодної смерті, заслання або розстрілів, виселялися на околиці станиць, а нові переселенці поселялися в центрі. В той час, коли кубанці вмирали від голоду, новоприбулі отримували гарантовані панки. Переселенці, яким обіцяли на Кубані райське життя, з перших днів зіштовхнулися з великими труднощами. Вихідці з російських сіл, вони не могли звикнути до іншого клімату, нових умов ведення господарства, життя у традиційних кубанських мазанках. Місцеві жителі попереджали їх: "Тут так годують, що до весни не зможете працювати, повмираєте, як і ми, зберете врожай, а його, як і в нас, у вас заберуть".

Багато хто з нових переселенців утікав з моторошних місць, де все нагадувало про смерть і страждання попередніх господарів. Дехто писав родинам, щоб не їхали на Кубань. Таких судили виїзні сесії військових трибуналів.

Почалися сутички з місцевим населенням. Голодні люди, аби врятувати своє життя, нападали на переселенців, видирали у них харчі; щоб помститися, палили будівлі й майно.

Трагічні обставини, що призвели до сутичок завербованих поселенців і корінних кубанців, поставили між ними на тривалий час помітний психологічний бар'єр.

Голодомор виявився найжорстокішим актом у трагедії геноциду українського населення Кубані, але не останнім. Протягом 30-х—початку 50-х років одна за одною накочувалися хвилі репресій на цей багатостраждальний край, забираючи тисячі й тисячі людей. Раз по раз відбувалися процеси над так званими "троцькистськими", "шпигунськими", "шкідницькими" або "повстанськими" організаціями. За далеко не повними даними, за цей час на Кубані було розстріляно 10824 чоловіки, відправлено у в'язниці і концтабори 21924, виселено 6801. А скільки народу було просто розстріляно без суду і слідства! Про масштаби репресій на Кубані свідчить розмах роботи "трійок НКВС", які тісно співпрацювали з місцевими партійними органами. Так, тільки за один день 20 листопада 1937 р. вони розглянули 1252 справи. З них 307 вироків — смертні. 1 листопада 1938 р. одна з "трійок" винесла 619 смертних вироків.

У ті часи козаки-кубанці склали пісню, яку й досі співають у станицях.

Знищували колишніх козацьких старшин, вчителів українських шкіл, письменників, музикантів, знавців народних звичаїв і традицій. Надзвичайно жорстоко знищували будь-які прояви самобутньої української культури Кубані. Нерідко людей репресували за знайдену бандуру чи шевченківський "Кобзар".

Саме тоді трагічно обірвалася доля видатного кубанського музикознавця, фольклориста, колишнього регента Кубанського військового хору Григорія Концевича — у 1921 р. особливою постановою була заборонена діяльність хору як "контрреволюційна". Лише у 1936 р. хор дозволили відродити. Можливо, влада, приймаючи таке рішення, хотіла цим самим підтримати брехливу казку про ідеальний всебічний розвиток народів СРСР.

Так чи інакше, але неймовірними зусиллями Григорія Концевича хор був відроджений! Того ж року, після тріумфального виступу у Москві, Концевича заарештували. Сила духу, яка попри всі заборони і терор, залунала у піснях кубанців, злякала тих, хто тримав у своїх руках важелі жорстокої і могутньої машини.

• Предыдущая
• 26/28
• Следующая