Заложна душа - Білий Дмитро - Страница 13

• Предыдущая
• 13/39
• Следующая

Пан Вербовський кивнув, підсадив на коня Олену, сам на чалого злетів; легко, немов торбинку із вовною, підхопив Чіпку і посадив поперед себе на сідло.

— Ну, з Богом! — тихо сказав він, і мандрівники рушили в туман.

Невдовзі почало сходити сонце. Чіпка на всі очі роздивлявся навкруги.

Таким дивним спокоєм і затишком віяло від степу, що Чіпка почав думати, що всі жахіття, що він бачив на своєму шляху, були просто сном. А тут ще й Оксана почала, видно, за своєю звичкою наспівувати.

"Отак би їхали та й їхали..." — мрійливо подумав Чіпка. Але цю мандрівну гармонію порушив пан Вербовський.

— Припини, доню, співи свої, бо не тільки ми почути можемо.

Оксана замовкла, і далі вони їхали тихо, пильно вслухаючись у степову музику...

Кам'яні баби, що деінде біліли по курганах, прозивалися серед запорожців мамаями. Іноді подорожні, проїжджаючи шляхом повз степову могилу, зупиняли коня або воза і кидали на вершечок пагорба грудку землі. Такий був звичай серед козаків і чумаків. А бувало, що якийсь сивоусий характерник із срібним хрестом на грудях сідав біля мамая, викладав на чистий рушник шмат в'яленого м'яса, окраєць хліба і флягу з калганівкою, довго про щось думав, сумно похиливши голову, плескав горілку на пошарпаний вітрами білий камінь і до пізнього вечора радився з вічним степовим вартовим. Бувало, що знімав, приторочену до сідла бандуру або легку похідну кобзу січовик і повільно ткалася дума, сплетена з колючої тирси, низьких чорних хмар, смерті і вільного вітру...

...Остап Лелека гнав коня степом, а шлях його проліг до далекої Кальміюської паланки, через яку століттями проходив кривавий фронтир між ордами ногайською й кубанською, між запорізьким і бусурманським світом, між Військом Запорізьким і Військом Донським. Жирні землі прикальміюські здавен просякли кров'ю; моторошні, темні історії розповідали чабани і перехожі кобзарі про тіні вояків давно забутих народів, що підіймалися з могил, ненаситно шукаючи собі честі й слави. Там, у Кальміюській паланці, було все — Дикий Степ, глибокі балки і таємні урочища, річки із прозорою водою і високі ліси, там був берег моря і широкі солоні лимани. Там були заховані у ярах зимівники і бурдюги, де рідко селилися гречкосії, а жили здебільшого низові козаки-характерники, звичні у будь-яку мить підхопити свою, освячену в потаємних місцях, зброю і вступитися за свої вільності. Найбільше саме про них ходило дивовижних переказів і легенд серед бувалих січовиків. Столицею Кальміюської паланки був приморський форпост — давнє запорізьке городище Домаха. Жили там козацькі майстри, що від діда-прадіда зберігали секрети будівництва згубних для турецьких галер козацьких чайок. Жили там і козацькі лоцмани, що могли по зірках визначити шлях від моря Озівського через океан до далеких берегів самої Білої Арапії...

Через декілька днів, мандруючи степом, побачив Остап височенну могилу і зрозумів, що дійшов мети, бо тільки одна така могила була в цьому Степу, бо саме про цю могилу співали бандуристи: "...А з Савур — могили видно всю Вкраїну...".

Виїхав конем на могилу Остап і озирнувся навкруги — перед ним, наскільки бачило око, розстилався у своїй дивній красі Степ. На мить забув запорожець про страшну мету подорожі своєї і замилувався дивом під синім небом. Але невдовзі вдарив коня острогами і поскакав далі, до перевозу через славну річку Кальміюс, за якій знаходилося Залізне урочище, де і жив запорожець Іван Копняк...

...Біля перевозу юрмився великий натовп. Кого там тільки не було! — солдати московських команд, бородаті кацапи у личаках, які сиділи на низьких телігах, поспішаючи на козацькі землі за своїми орловськими та смоленськими панами, іудеї у чорних скуфійках із багатоколінними сімействами, чорновусі сербини з довгими люльками, болгари у мережаних бляшанками куртасах і греки, що тягли за собою отари овець аж із самого Криму... Українці якось відразу опинилися скраю від дерев'яного помосту і тільки здивовано поглядали на всю цю гучну юрбу, що лаялася, пхалася і репетувала, не звертаючи уваги на колишніх господарів цих степів, яких хоча і було разів з десять більше ніж захожого люду, але, отетерені таким нечутим галасом і нахабством, мовчки пихкали люльками і хто зна, які думки гніздилися у їх чубатих головах.

Остап зіскочив із коня і здивовано дивився на цей гармидер. Тільки він спробував упхнутися до пристані, ведучи коня у поводу, як на його голову сипнулася кипа обурених побажань:

— Куди лізеш, хахол!

— А що тут цей горлоріз робить!

— Тут тобі не Україна, а Новоросія!

Остап уже подумав, а чи не довести шаблею, чия це земля, як побачив, що з десяток солдат, скидаючи рушниці, пхаються до нього. Остап плюнув і вибрався з натовпу.

— Е, чоловіче, тут до другого пришестя скніти прийдеться, хіба з неба вся ця заброда валиться? — похмуро заявив насуплений козак у солом'яному брилі. — Нашому брату і не протовкнутись...

— Та вас же тут як трави! Пхнули б куди подалі. — Кинув Остап, якому образа гостро ятрила серце. — Чи ви вже не козаки, чи не ви тут учора панували?

— Ні, пане, ми тепер уже не козаки, а хлібороби, і може, подамося у чорноморські степи, або і тут не пропадемо, а сунути їх — то набіжать солдати, та вдарять у барабан, та так тебе пхнуть, що очі з вух вилетять, — розважливо додав ще один селюк із звислими вусами...

"А дійсно, прийшов гаплик Війську," — сумно подумав Остап. Думка ця так його зачепила, що сунувся він знов, сповнений рішучості, прокласти собі стежку, хоча б і своєю шаблею. Тим часом битим шляхом запилило з десяток комонних. По бородах і розшитих зипунах, розчахнутих на широких грудях, по легких напівлежачих посадках на низьких конях і довгих списах враз пізнав Остап донських козаків — вічних братів-суперників запорожців. Донці, не церемонячись, почали прокладати собі шлях довгими нагаями із вплетеними на кінцях мідними кулями. Яскрава юрба із зойками кинулася врозтіч. Капрал щось крикнув солдатам — і ті знов схопилися до зухвальців. На це донський ватажок із довгим накрученим чубом, смоляною бородою й урядницьким пірначем за поясом гаркнув:

— Куди лізеш, сіпа кацапська! Хіба не бачиш, що ми по військовому ділу з пікету їдемо!

— Мені велено за порядком на перевозі слідкувати... — трохи запинаючись проговорив солдатський капрал.

— Іди і не заважай, — крикнув донський отаман, — а то ми тобі зараз такий порядок встановимо, що і Пугач на тому світі порадується!

Пором вже добрався до берега, і донці почали заводити на нього своїх коней, не зважаючи на прокльони й скиглення інших.

— Огей, панове-молодці, а чи не забагацько місця для вас буде? — почувся спокійний голос.

— А це, що за Бова — королевич? — отаман донців обернувся.

Остап теж зацікавлено подивився на високого худорлявого козака, який щойно з'явився біля перевозу. Козак був одягнутий у сині козацькі шаровари, перепоясані широким поясом, і жовтий бешмет. Обличчя козака було трохи виснажене, очі глибоко запали, а високе чоло під світлорусявою короткою чуприною суворо насуплене. Тримав він у руках короткий подорожній патик.

— Хіба не бачиш? — запорожець я, із дороги далекої вертаюсь — нема в мене бажання тут ночувати, — відповів донцю подорожній.

— Кінчився ваш час у цих степах, — гордо відповів донець, — хіба мало ми з вами за рибні коси та лимани чубилися? Тепер наша черга тут панувати!

— Допануєтесь, поки і вам Москва карк не виверне, — відказав на це запорожець.

— Що ж ти за всю Москву розпинаєшся! — засміявся донець.

— Панове добродії, я паром зрушу, бо вже година пізня! — втрутився у суперечку сивобородий перевізник.

— І то правда! Годі базікати! — суворо промовив подорожній січовик, — давай таке діло: я п'ятьох твоїх козаків навкулачки здолаю або, якщо хочеш, шабельним боєм, а ти мене із собою на перевіз візьмеш.

Донці глянули на сухорляву постать зухвальця і зареготали:

• Предыдущая
• 13/39
• Следующая