Заложна душа - Білий Дмитро - Страница 14

• Предыдущая
• 14/39
• Следующая

— Нехай по-твоєму буде!

Із цими словами донці відвели коней углиб порому, відкриваючи місце для бійки. Натовп на березі стихнув, із зацікавленням, поглядаючи, як п'ятеро здоровенних донців скинули зипуни і, весело переморгуючись, почали сукати рукава сорочок.

Козак обережно відклав патик, зняв шапку, хруснув п'ястуками і пішов назустріч противникам.

— Гех! — закричав перший донець і щосили зацідив кулаком у голову запорожця. На диво, кулак свиснув у повітрі, а січовик, який ще хвилину тому кволо зійшов на паром, блискавичним рухом упав назад на руки і тицьнув ногою донця у коліно. Той немов підкошений шваркнувся на дошки. — От же ж, падлюко! — вигукнув другий донець і кинувся уперед. Січовик, не встаючи, крутнувся навколо себе, виставивши ногу і, немов мітлою, підкосив супротивника. Донець високо підкинув ноги у плисових шароварах і гепнувся біля свого односума. Тепер не витримали троє інших і стрибнули на запорожця. Січовик, мов в'юн, прослизнув між ними, блискавично стусонув ліктем одного під ребра, хвацько підстрибнув і гепнув обох носаками легких чобіт у груди. Від удару один ослизнувся й полетів сторчма через перила у воду, другий заточився, тримаючись за груди і натужно ловлячи ротом повітря... На все це січовику знадобилося не більше хвилини. Побиті козаки почали підводитися, збираючись продовжити бійку.

— Що, соколики, надер вам оселедець чуби! — зареготав урядник. — Годі ніздрями пихкати, краще Євстахія з річки витягуйте.

Січовик поважно вступив на пором, підхопивши свій патик і торбу.

Здогадка майнула у голові Остапа.

— Як звуть тебе, козаче? — крикнув він до січовика.

Той уважно подивився на Остапа і відповів:

— Звуть мене Дмитро Копняк, а ти хто такий?

Остап гукнув:

— Козак з Поля! Звістку тобі несу!

— Ну так заходь на пором, побалакаємо! — запропонував Копняк.

— Ні, друже, — покрутив головою Остап, — я до чужої слави не чіпляюся... Сам до тебе у гості доберуся! — із тими словами заскочив він на коня і поскакав шукати броду.

До Залізного урочища добрався Остап, добряче промокнувши в холодних водах кальміюських, лише під наступний вечір. Високі дуби, що рослі в урочищі, затіняли своїми розлогими верхівками небо. На козака відразу повіяло прохолодою. Тупіт копит гучно лунав між деревами. "Жодної сторожі не треба, тут і кішка чхне — так на п'ять миль почути можна..." — подумав Остап, нахиляючись під низькими дубовими гілками. "А це що за чудасія?" — Остап здивовано побачив декілька великих кіл, які були старанно викладені камінцями.[5] Сокіл, обережно переступаючи копитами, пройшов між колами, і запорожець угледів високий тин та міцні, окуті залізом ворота. Остап постукав у них канчуком, підвівся на стременах і загукав за січовим звичаєм: — Пугу! Пугу! — Козак з Лугу!

— Пугу! пугу! — раптом почув Остап за плечем і озирнувся: Копняк стояв позад нього, немов зіткавшись із неба.

— А я вже думав, що всі козаки за Дунай подалися... — промовив Копняк, опускаючи мушкет.

— Та і ти щось тут забарився... — неспішно відповів Остап.

— Ще встигну... — сказав козак і знову спитав: — Так хто ж ти такий?

Остап зіскочив із коня:

— Я запорожець Остап Лелека з куреня Новодерев'янківського...

— Де ж теє Запорожжя? — Дмитро Копняк сплюнув. — Але козаку з Лугу завжди радий, пішли до оселі ...

Навколо бурдюга розкинувся традиційний невеличкий сад. Між дерев роїлися бджоли. Під деревами стояв стіл і дві лави. Тут і пригощав Остапа козак Копняк. Випили по чарці оковитої, почали сьорбати гарячий куліш. Порозмовляли про те та про се, розмова точилася повільно.

— Ну так кажи, козаче, яка справа тебе сюди занесла? — нарешті запитав Копняк...

Коли Остап завершив свою розповідь, Копняк довго мовчав, потім здивовано покрутив головою:

— Еге ж, брате, тяжке діло тобі старий доручив... Що й казати — не часто козакам приходиться прямо з ним мірятися. Але ж недаремно кажуть — козак не боїться ні тучі, ні грому...

— ... ні хмари, ні чвари! — додав Остап.

— Так то воно так, і боєць із тебе, бачу я, не останній.

— А що, пане Копняче, перевірити хочеш? — несподівано для себе спитав Остап.

— Та тебе вже москалі перевірили! — дивлячись прямо у вічі козакові, промовив Копняк.

Остап зчепив зуби:

— Подивився б я, що б з тобою було, якби тебе так у спину поцілили!

— А мене не поцілять, — спокійно мовив Копняк і додав: — Хочеш перевірити?

Не чекаючи відповіді від Остапа, він пішов до хати і повернувся з оберемком самопалів і пістолів.

— Б'ємося на шапку червінців, що жодною кулею у мене не влучиш?

— Чи ти багато горілки випив, пане-товаришу? — ошелешено запитав Остап Копняка. — Я мідний п'ятак посередині проб'ю, а твій хребет — він побільше буде.

— Згода! — вигукнув Копняк. — Давай!

— Отямся, чоловіче... — мовив тихо Остап, — нас і так мало залишилося, щоб ми ще один одного за шапку червінців стріляли.

— Тебе що до мене дід Чорнояр горілку пити прислав? Роби, що кажу!

— Ну, дивися, вражий сину, — спересердя кинув Остап і став біля столу, розкладаючи зброю. Копняк відійшов метрів на двадцять під тінь зелених гілок.

— Може, передумаєш? — крикнув йому Остап, але Копняк кинув рукою і повернувся спиною.

— Давай! — почув Остап.

Козак перевірив мушкет, клацнув затвором і прицілився. Копняк стояв спокійно — здавалося, він прислухається до цвіркання птахів.

"Ну ось, — подумав Остап, — приїхав і першою справою господаря до праотців відправив!". Із такою думкою він підняв мушкета, прицілився у гілку над головою Копняка і натиснув на курок.

Куля рівно зрізала дубову гілку — та впала під ноги Копняку, який і не здригнувся при цьому.

— Чи ти справді стріляєш, як московський гренадер, чи шапку червінців мені відразу подаруєш? — донеслися до Остапа образливі слова. — Як узявся за зброю, то губами не плямкай!

"Ну постривай, дотепнику!" — подумав Остап і націлив ствол мушкета прямо межі плечі Копняку. Той стояв, спокійно опустивши руки. Остап натиснув на спусковий гачок. Тріснув постріл. Остапові здалося, що Копняк зник. Розчинився у вологому повітрі діброви. Козак продер очі — Копняк знову стояв на місці.

— А ну спробуй з пістоля — він не хибить! — крикнув характерник.

Тепер вже Остапа розібрав гнів. Він узяв пістоль із срібною насічкою на рукояті, перевірив кремінь і прицілився. Луна пострілу глухо понеслася між деревами. І знов Остап побачив, як Копняк зник...

П'ять разів стріляв Остап — і кожен раз характерник залишався неушкодженим. Врешті–решт козак розізлився, кинув зброю на лаву і гукнув:

— Все, братчику — бачу, що твоя взяла! Може, і мене навчиш, як кулі долонями ловити?

Копняк наблизився до нього, уважно подивився у вічі і відповів:

— А тобі і не треба кулі боятись... Твоя смерть не від кулі трапиться...

Ліг спати Остап під високим дубом, що ріс на дворі біля копнякової хати. Розлоге гілля, немов величезне шатро, звісилось над ним. Крізь широке листя блимали розсипи зірок. Остап звично перевірив шаблю й пістолі, хоча здавалося, що жоден ворог не наважиться підібратись до похмурого Залізного урочища. Уже засинаючи, запорожець згадав свій шлях. Але вирій сну швидко закручував його у свою солодку темряву. Останньою думкою Остапа була здогадка про те, що від смерті характерника минуло вже дев'ять днів...

...Пробудився він від задушливого диму згарища ...А може, і не від диму, а від дрібного торохкотіння військового барабану...

...І чорний дим від палаючих куренів та тисяч пострілів жирно стелився між заваленими мертвими тілами провулками Січі Запорізької Чортомлицької. А навколо січової церкви городилися за лічені години викопані шанці, вали громадились дерев'яними лавами, уламками обгорілих стін, мідними казанами, а найбільше мертвими тілами. Так, найбільше було мертвих. Мертвих тіл у синіх мундирах. Роздуті сині мерці густо випливали у річці і м'яко гойдались у хвилях навколо стін Січ, разом із порожніми човнами, в яких так зухвало день тому намагались ухопити перемогу, чимало лежало їх вздовж берега, майже рівними шерегами — прямо, як вибивала їх поротно запорізька картеч, а найбільше лежали покотом сині солдати між обгорілими остовами куренів, де вирізали їх десятками січовики, звичні до подібних герців у тісноті... Майдан перед шанцями був вщент вкритий вбитими. За шанцями наїжачились рушницями та гаківницями останні із січової залоги. Перед майданом шикуються шереги солдат, іржуть коні драгун та ґалаґанових... Остап тримав у руках довгий мушкет, сорочка була скривавлена і чорна від густої кіптяви, яка неспішно пожирала Січ. Втомлені запалі очі різало яскраве сонце, що іноді пробивалось між чорних порохових хмар. Суху гортань пекла гостра спрага...

• Предыдущая
• 14/39
• Следующая