Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 17

• Предыдущая
• 17/96
• Следующая

— Бувайте здорові, — з притиском сказав парубок і подався, нарешті, геть. Він чув, як за його спиною Бром насвистує веселу пісеньку.

Ерагон мчав додому так, що йому аж паморочилося в голові. Він біг щодуху, не зупиняючись навіть годі, коли груди стискало від браку повітря. Несучись обмерзлим шляхом, парубок намагався подумки покликати Сапфіру, але та була надто далеко для контакту. Він думав про те, що сказати Герроу. Вибору не було, і йому вже час знати про дракона.

Коли юнак нарешті дістався додому, він ледь переводив подих, а його серце скажено калатало. Герроу порався біля стайні. «Сказати йому просто зараз? — подумав Ерагон. — Та ні, він не повірить, аж доки сам не побачить дракона. Тож зробимо інакше». Юнак крадькома обійшов ферму й чкурнув до лісу. «Сапфіро!» — подумки кликав він на ходу.

«Я йду!» — тривожно пролунала ледь чутна відповідь. Невдовзі по тому почулися помахи важких крил, і ось уже дракон став перед Ерагоном. «Що сталося?» — спитав він.

Юнак торкнувся дружнього плеча й заплющив очі. Сяк-так заспокоївшись, він коротко розповів про те, що трапилось. При згадці про чужинців Сапфіра раптом відсахнулась, позадкувала й, голосно заревівши, хльоснула хвостом над головою в Ерагона. Парубок ледь устиг пригнутися, помітивши, як хвіст одним махом зніс сніговий замет. Жах і спрага крові хвилями вирували довкола дракона. «Вогонь! Смерть! Вороги! Убивці!» — вчувалося юнакові.

«Та що з тобою?», — якомога лагідніше спитав був Ерагон, але наштовхнувся на глуху стіну нерозуміння, крізь яку годі було пробитися його думкам. Сапфіра знову заревіла, встромивши кігті в землю й видираючи мерзлі грудки.

— Припини! — не витримав юнак. — Герроу почує!

«Клятви порушено, душі загублено, яйця розтрощено! — не вгавав розлючений дракон. — Усюди кров. Убивці!»

У розпачі Ерагон перестав дослухатися до виру її почуттів, слідкуючи тільки за небезпечним хвостом. Коли той знову пролетів над його головою, він кинувся до дракона й, підстрибнувши, вчепився за один із його шипів. Підтягнувшись, парубок виліз верхи й вмостився в западині на шиї, відчайдушно намагаючись втриматися під час чергового нападу люті.

— Та годі вже, Сапфіро! — несамовито закричав він.

Почувши ці слова, та припинила ревіти. Юнак, як міг, заспокоював розлюченого дракона. Раптом Сапфіра присіла, звівши крила, відштовхнулася від землі, й за мить вони вже були в повітрі.

Від несподіванки Ерагон аж скрикнув. Він побачив, як земля пірнула вниз, і вони злетіли над деревами. Сила повітря перекидала його з боку на бік, забиваючи памороки. Але Сапфіра не звернула на його крик уваги, вона летіла вбік Хребта. Краєм ока парубок помітив далеко знизу рідну ферму й річку Анору. Він зіщулився від страху й міцніше вчепився в драконову шию, ледь стримуючи нудоту, яка підступила до горла, коли Сапфіра зненацька піднімалася вище. Нарешті вона вирівняла свій лет, і хлопець спробував роззирнутися навсібіч.

Повітря було таке холодне, що вії вкрилися памороззю. Із неймовірною швидкістю вони долетіли до гір, що зазвичай здавалися такими далекими. Згори тутешні вершини були схожі на велетенські ікла, що тільки й чекали, аби дрібно пошматувати свою жертву. Сапфіра несподівано схилилася набік, і. Ерагон посунувся у своєму сідлі, ледь не зірвавшись униз.

Притиснувши голову до драконового тіла, парубок подумки благав: «Нам треба вертатися. Ті чужинці ось-ось прийдуть на ферму. Треба попередити Герроу. Мерщій назад!». Але Сапфіра не озивалась. Ерагон відчайдушно намагався пробитись до її розуму, та щоразу натикався на стіну ненависті й жаху. Утім, парубок не здавався. Він бився об цю стіну ще й іще, намагаючись змусити дракона повернутись, та все було марно.

Невдовзі довкола вже височіли суцільні гори, що здіймалися білими мурами, над якими де-не-де стриміли сірі гранітні скелі. Блакитні льодовики, застиглі між ними, здавалися мертвими ріками. Унизу було видно глибокі ущелини, а десь іздалеку лунали стривожені крики птахів, що помітили Сапфіру. Зграйка диких кіз урозсип кинулась навтьоки скелястими виступами.

Різкі повітряні вихри, що вирували довкола Сапфіриних крил, безжально тріпали Ерагонове тіло, а коли дракон повертав шию, хлопця кидало з боку на бік. Тим часом дракон, здавалося, не відчував утоми, збираючись летіти цілу ніч. Та невдовзі, коли почало вже сутеніти, Сапфіра рвучко, ніби пірнаючи, стала знижуватись.

Ерагон глянув уперед. Він помітив, що вони летять прямо на невеличку галявину в межигір’ї. Опускаючись широкими колами, Сапфіра сповільнювала рух доти, доки нарешті не залопотіла крильми й не торкнулася землі. Її могутні м’язи напружились, приймаючи на себе удар. Сідаючи, дракон трохи підскочив, аби відновити рівновагу, і Ерагон зіслизнув униз, не чекаючи, доки той складе крила.

На землі в Ерагона геть несподівано підкосилися ноги, тож він упав прямісінько в сніг. Його пройняв жахливий біль, такий гострий, що на очах аж виступили сльози. М’язи, перебуваючи в постійній напрузі, затекли й тремтіли. Юнак перевернувся на спину й знеможено випростався. Трохи перегодом він змусив себе глянути на ноги. Крізь вовняну тканину на стегнах проступили дві великі плями. Ерагон спробував був зняти штани й аж скривився від болю: шкіра на ногах була до крові обдерта драконовою лускою. Мороз пекуче залоскотав голе тіло, тож Ерагон похапцем знов одягнув штани. Юнак аж сичав від болю, коли тканина торкалася ран. Він хотів був підвестися, та ноги ще й досі його не тримали.

Тим часом швидко сутеніло, і похмурий ландшафт ховався в темряві. Місцевість, що невблаганно зникала з поля зору, була йому незнайома. «От і занесло мене невідомо куди, та ще взимку, я сам на сам з цим божевільним драконом, — думав Ерагон. — Я не можу ходити, не можу знайти собі притулок. Настає ніч. Але хай там що, завтра я мушу бути на фермі. І є тільки одна можливість так швидко туди дістатися. Але ще одного такого польоту я не витримаю». Парубок тяжко зітхнув. «Якби ж то Сапфіра могла дихати вогнем», — подумав він, помітивши, як та тремтить і тулиться до нього. Непробивний мур відчаю, здається, уже зник. Ерагон знову спробував почати розмову.

— Скажи, чому згадка про тих чужинців так тебе налякала? — обережно спитав він.

— Тому, що вони вбивці, — прошепотіла Сапфіра.

— Герроу в небезпеці, а ти тягнеш мене в цей божевільний політ! Хіба ж ти не можеш мене захистити? — наполягав юнак.

Сапфіра загарчала, клацнувши щелепами.

— Ага, — зрадів Ерагон, — значить можеш, то навіщо тоді тікати?

— Чужа смерть отруює єство, — відповів на те дракон.

Парубок звівся на ліктях, ледь стримуючи роздратування.

— Сапфіро, поглянь, де ми! — вигукнув він у розпачі. — Сонце вже сіло, а я через ці перегони обідрав собі ноги, наче луску з риби! Ти цього хотіла?

— Ні, —засмутився дракон.

— Тоді навіщо ти це зробила? — знесилено спитав юнак. У думках Сапфіри він прочитав, що та страждає через його біль, але не через свій власний вчинок. Вона відвернулась, так нічого й не відповівши. На морозі в Ерагона почали заклякати ноги, і, хоча холод трохи вгамовував біль, хлопець знав, що довго так не протягне. Тоді він змінив тактику.

— Я замерзну тут на смерть, якщо ти не знайдеш прихистку, де можна було б зігрітися, — озвався він. — Назбирай хоч якогось хмизу, врешті-решт.

Дракон, здається, тільки цього й чекав. Він зрадів, що допит закінчено.

— У цьому немає потреби, — сказала Сапфіра. — Я ляжу поруч з тобою й накрию тебе своїми крилами. Мій вогонь зігріє тебе.

Ерагон відкинувся назад, вдарившись потилицею об мерзлий сніг.

— Добре, але спочатку розчисти тут усе довкола. Так буде зручніше, — озвався він стомлено. У відповідь Сапфіра одним помахом хвоста змела найближчий замет, а потім дбайливо зчистила з місцини, що утворилася, сніг, прибравши навіть найменші грудочки. Ерагон невтішно поглянув на багнюку, що з’явилася перед ним.

— Я все одно не зможу туди дійти. Тобі доведеться допомогти мені, — звернувся він до своєї рятівниці.

• Предыдущая
• 17/96
• Следующая