Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 18

• Предыдущая
• 18/96
• Следующая

Тієї ж миті драконова голова, завбільшки з його тулуб, схилилася до нього. Юнак зазирнув у великі сині очі й схопився руками за один із гладеньких кістяних шипів. Сапфіра обережно підвела голову, тягнучи Ерагона на собі. Так само обережно вона перенесла його на розчищену місцину.

— Тихше, тихше, — простогнав юнак, коли його ноги зачепилися об уламок скелі й він відчув пекучий біль.

Уклавши свого господаря, дракон умостився поруч і підставив йому теплий живіт. Ерагон притулився до гладенької лускатої шкіри, а тим часом над ним простяглося драконове крило, утворивши над головою живий намет. Зовсім скоро юнак почав зігріватися.

Він втягнув руки всередину куртки, обмотавши рукава довкола шиї. Уперше за весь день юнак відчув, як його шлунок аж злипається від голоду. Утім, навіть голод не давав забути про головне: чи дістанеться він ферми, перш ніж там з’являться чужинці? І що буде, коли він раптом спізниться? «Якби я навіть зміг видертися верхи на Сапфіру, ми все одно не встигнемо, — думав парубок. — Чужинці будуть там значно раніше». Він заплющив очі, відчувши, як по щоці скотилася сльоза. «Що ж я накоїв?» Ця думка не давала йому спокою.

Уранці, розплющивши очі, Ерагон подумав, що на нього впало небо. Синє шатро височіло над ним, сповиваючи з усіх боків. Напівсонний, він простягнув руку й намацав тонку перетинку. Аж тоді Ерагон зрозумів, що ж саме було перед його очима. Роззирнувшись, він помітив лускате стегно, на якому лежала його голова. Юнак був скоцюрблений, наче немовля в материнському лоні, й, спробувавши випростатись, відчув, як на ногах болем озвалися незагоєні рани. І хоч боліло вже не так, як учора, при одній тільки думці, що треба підвестися і йти, хлопець скривився. До того ж, дошкуляв нестерпний голод. Насилу звівшись, він постукав Сапфірі в бік: — Агов! Прокидайся!

Дракон завовтузився, а потім підняв крило, з-під якого полинуло сонячне світло. Ерагон ледь устиг заплющити очі, інакше б це снігове сяйво його осліпило. Сапфіра потягувалась поруч, неначе кішка, й позіхала, показуючи ряди білосніжних зубів. Коли очі трохи звикли до світла, Ерагон почав роззиратися довкола, намагаючись зрозуміти, куди ж їх занесло. Звідусіль нависали похмурі, незнайомі йому гори, що відкидали на місцину, де вони розташувалися, тінь. Трохи далі він побачив стежку, яка вела вглиб лісу, і почув приглушене дзюрчання струмка.

Стогнучи, юнак звівся на ноги й насилу дошкандибав до найближчого дерева. Він схопився за якусь гілку й, налігши всім тілом, сяк-так її зламав. Обчухравши сучки, він примостив один кінець гілки собі під пахву, а іншим сперся на землю. За допомогою цієї милиці Ерагон дошкутильгав до вкритого кригою струмка, пробив кригу й зачерпнув прозорої гіркуватої води. Напившись, юнак повернувся на галявину. По дорозі він оглянув довколишній краєвид і впізнав ці краї.

Так-так, це саме тут, у вибухах полум’я, він уперше побачив Сапфірине яйце. Парубок обережно сів, спираючись на стовбур дерева. Він не міг помилитися — перед ним була саме та місцевість, пошарпана вибухом, що врізалась йому в пам’ять. «Звідки Сапфіра могла знати, де це сталося? — здивувався Ерагон. — Вона ж була тоді в яйці. Мабуть, їй підказали шлях мої спогади».

Неабияк спантеличений, парубок мовчки похитав головою.

Сапфіра терпляче чекала на свого господаря. «Ти ж віднесеш мене додому? — подумки запитав він її. — Я знаю, що ти не хочеш, але так треба. Ми обоє в боргу перед Герроу. Він дбав про мене так, як я про тебе. Невже ти про це забула? Що ж про нас скажуть люди, коли ми не повернемось? Що ми сховалися, наче ті боягузи, саме тоді, коли дядькові загрожувала небезпека? Я вже й зараз чую ці плітки про вершника та про його переляканого дракона! Якщо треба буде воювати — нехай! Ми не станемо ховатися від ворога! Ти ж дракон урешті-решт! Від тебе навіть Смерк тікатиме! А ти сидиш ось тут, наче яке перелякане зайченя».

Ерагон навмисне хотів розлютити Сапфіру, і йому це вдалося. Вона відповіла глухим гарчанням, і перед очима юнака миттю з’явилася її голова. Вишкіривши ікла й пихкаючи димом, дракон гнівно зазирав Ерагонові в очі. «Сподіваюсь, я не переборщив», — подумав парубок. Скажені від люті думки дракона долинули до його свідомості.

— Кров за кров, — нарешті озвалася Сапфіра. — Гаразд, я битимусь, бо наші долі пов’язані, але, прошу тебе, не дратуй мене. Зараз ми полетимо й сплатимо свій борг, хоч це й нерозумно.

— Нехай там як, — зухвало сказав Ерагон, — та вибору нема, ми мусимо летіти.

Він розідрав свою сорочку навпіл, засунув те ганчір’я в кожну штанину й сяк-так видерся на Сапфіру.

— На цей раз, — сказав він, міцно обхопивши драконову шию, — спробуй летіти нижче, але швидше. Для мене це дуже важливо.

— Тримайся міцніше, — відповіла Сапфіра, і вони миттю знялися в повітря. Вони летіли над лісом трохи вище за верхівки дерев, мало не чіпляючись за гілля. Ерагонові раз по раз віддавало в шлунку, і він радів з того, що той порожній.

— Мерщій, мерщій! — підганяв парубок дракона.

Той нічого не відповідав, але почав працювати крильми швидше. Ерагон марно сподівався, що підкладена сорочка врятує його ноги — кожен рух озивався пекучим болем. Невдовзі кров уже текла по його литках. Від Сапфіри, що напружувала всі сили, аби тільки летіти якомога швидше, хвилями долинала збентеженість. Земля проносилась унизу сірою стрічкою, яку ніби витягали з-під них, і Ерагон подумав, що звідти вони повинні здаватися малесенькою цяточкою.

Опівдні внизу під ними вже була Паланкарська долина. Хмари затуляли її південну частину, на північ від якої лежав Карвахол. Сапфіра стрімко полетіла вниз, а Ерагон почав шукати очима ферму. Та коли нарешті її побачив, то здригнувся від жаху. Над фермою здіймався в повітря стовп чорного диму під яким танцювало скажене полум’я.

— Сапфіро! — загукав юнак. — Спусти мене ось там! Негайно!

Дракон склав крила й, круто пірнувши, пішов униз із жахливою швидкістю. Згодом він трохи змінив кут падіння, аби вони потрапили просто до лісу.

— Сідай у полі! — закричав Ерагон, перекриваючи шум вітру. Він іще міцніше стиснув Сапфірину шию, коли вони чимдуж помчали назустріч землі. За сотню ярдів від неї Сапфіра різко розправила крила, незграбно сідаючи, і Ерагон злетів униз. Гепнувшись на землю, він трохи відсапався й умить скочив на ноги.

Юнак побачив жахливу картину. Будинок було зруйновано вщент. Колоди й дошки, які були колись стінами й дахом, валялися довкола. Дерево було потрощене так, ніби по ньому гатили кувалдою. Скрізь лежали уламки хатнього начиння. Кілька покручених металевих пластин — ото й усе, що залишилося від пічки. Сніг було вкрито битим посудом та уламками цегли. Від клуні, що догорала неподалік, тягнувся густий маслянистий дим. Худоба або згоріла, або втекла…

— Дядьку! — крикнув Ерагон, кидаючись до згарища й шукаючи Герроу по сплюндрованих кімнатах. Того ніде не було.

— Дядьку! — знову й знову гукав юнак.

Тим часом Сапфіра обійшла будинок і зупинилася поруч зі своїм хазяїном.

— Тут оселилося лихо, — сказала вона сумно.

— Цього б не сталося, якби ти не втекла! — скрикнув юнак.

— Ні, якби ми залишились, ти б теж загинув, — пролунало у відповідь.

— Та поглянь же! — не міг заспокоїтись Ерагон. — Ми б могли попередити Герроу! Це ти винна, що він не встиг урятуватися!

І парубок так гепнув кулаком по колоді, що аж зідрав на руці шкіру. Кров стікала йому з пальців, коли він подався геть від будинку. Вийшовши на стежку, що вела до шляху, він нахилився, аби роздивитися сліди на снігу. Відбитків було безліч, але в голові Ерагонові туманилось, тож він майже нічого не бачив. «Може, я сліпну?» — якось байдуже подумав юнак, торкнувшись повік. Ті були мокрі від сліз.

Поруч лягла чиясь тінь. Це Сапфіра підлетіла до господаря, прикриваючи його своїми крилами.

— Не журись, — мовив дракон. — Може, іще не все втрачено. Придивися краще.

Юнак з надією роззирнувся довкола. Аж тепер він помітив, що бачить сліди тільки двох людей. Можливо, Герроу не забрали, і він переховується десь поблизу?!

• Предыдущая
• 18/96
• Следующая