Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 32

• Предыдущая
• 32/96
• Следующая

— Тебе поранено? — спитав дракон, і в його голосі кипіла лють.

— Ні, ні, — запевнив юнак, перевертаючи Брома на спину.

— Хто це зробив? — заревів дракон. — Я розірву їх на шматки!

— Не треба, вони вже мертві, — Ерагон стомлено кивнув головою в бік будинків.

— Це ти їх убив? — здивовано спитала Сапфіра.

Юнак мовчки кивнув.

— Сам не знаю, як це в мене вийшло, — додав він перегодом, коротко розповівши про те, що сталося. Водночас парубок нишпорив у торбі, шукаючи ряднину, в яку було загорнуто Зарок.

— Ти виріс, — з повагою озвалася Сапфіра.

Ерагон лише пирхнув у відповідь. Нарешті він знайшов довгу смужку тканини, обережно очистив Бромову рану й туго її перев’язав.

— Шкода, що ми вже не в Паланкарській долині, — озвався він до Сапфіри. — Там були цілющі трави. А тут я не маю жодного уявлення, як йому допомогти.

Він підняв Бромів меч із землі, витер його й повернув у піхви, що висіли в Брома на поясі.

— Нам треба забиратися звідси, — сказала Сапфіра. — Тут можуть вештатися й інші ургали.

— Ти зможеш нести Брома? — спитав Ерагон. — Сідло не дасть йому впасти, а ти в разі чого могла б захистити старого.

— Добре, але я не покину тебе самого, — відповів на те дракон.

— Тоді лети поруч. Мерщій рушаймо!

Юнак закріпив сідло на Сапфірі, спробував був підняти Брома, та ніяк не міг цього зробити.

— Сапфіро, допоможи мені! — покликав він подумки.

Та по-зміїному пригнула голову й учепилась зубами в Бромів одяг. Вигнувши шию, вона підняла старого, наче кішка своє кошеня, і посадила собі на спину. Ерагон просунув Бромові ноги у стремена й пристебнув їх. Несподівано старий застогнав і поворухнувся.

Кліпаючи очима, він кволо підняв руку до голови.

— Сапфіра прибула вчасно? — спитав у Ерагона старий.

— Я потім про все розкажу, — сумно відповів юнак. — У вас на руці рана. Я перев’язав, як зміг, але нам потрібне безпечніше місце для відпочинку.

— Добре, — погодився Бром, обережно торкаючись своєї руки. — А де мій меч?.. Ага, бачу, ти його знайшов.

Ерагон закінчив кріпити на сідлі ремені.

— Сапфіра буде нести вас, тримаючись неподалік від мене, — сказав парубок.

— Ти справді хочеш, щоб я летів на ній? — озвався Бром. — Я можу сісти на Сніговія.

— Не з такою рукою, — відповів юнак. — А з дракона ви не впадете навіть тоді, коли б раптом втратили пам’ять.

— Це велика честь для мене, — сказав на те старий. Здоровою рукою він обійняв Сапфіру за шию, і та, здійнявши маленьку куряву, миттю злетіла в небо. Ерагон позадкував від повітряних вихорів і повернувся до коней.

Він прив’язав Сніговія позаду Кадока й нарешті покинув Язуак, повернувшись на ту стежку, що вела на південь. Вона йшла кам’янистою рівниною, повертаючи ліворуч, і линула далі вздовж берега річки Нінор. Обабіч стежки росла папороть, мох та невисокі кущі. Дерева вабили прохолодою, але зараз Ерагонові ніколи було відпочивати — він мусив стежити за дорогою. Юнак зупинився тільки на одну мить, щоб наповнити фляги й напоїти коней. Глянувши вниз, він помітив сліди разаків. «Ну що ж, принаймні ми рухаємось у правильному напрямку», — зрадів Ерагон, відчуваючи, як високо в небі з нього не зводить очей вірна Сапфіра.

Щоправда, його непокоїло те, що вони бачили тільки двох ургалів. Селян було вбито, а Язуак спустошено великою ордою. Куди ж тоді вона поділася? «Можливо, ті, кого ми зустріли, були ар’єргардом або просто приманкою для можливих переслідувачів головного загону», — міркував Ерагон.

Парубкові ще й досі не давала спокою загадка, як це він зумів упоратися одразу з двома ургалами. Ерагон спробував пояснити собі цю незвичайну подію й дійшов висновку, що він, Ерагон, — фермерський син з Паланкарської долини — скористався магією. Магією! Тільки так можна було пояснити те, що сталося. Звісно, в це важко повірити, але ж не будеш заперечувати бачене на власні очі. «Якимось чином я зробився чаклуном або магом!» — не міг надивуватися Ерагон. Утім, він не знав, ані того, як користатися цією силою, ані її властивостей. «Звідки в мене такі здібності? — думав юнак. — Може, їх мають усі вершники? І якщо Бром про це знав, то чому він не попередив мене?» Пригнічений і водночас здивований, він тільки скрушно похитав головою.

Трохи перегодом парубок переговорив із Сапфірою, аби дізнатися, як там Бром, а ще поділитися своїми думками. Та була не менше здивована новими здібностями свого господаря.

— Сапфіро, ти можеш пошукати десь місце для відпочинку? — попросив її Ерагон. — Сам я цього, на жаль, не зроблю.

Доки дракон був у пошуках, юнак продовжував рухатись уздовж річки Нінор.

Сапфіра озвалася аж тоді, коли вже почало сутеніти.

— Сюди, — сказала вона й подумки змалювала картину затишної галявини між деревами неподалік річки.

Ерагон розвернув коней у той бік і поспішив до друзів. За допомогою підказок Сапфіри знайти галявину було зовсім не важко, але самотужки хтось інший навряд чи зміг би її помітити.

Коли юнак нарешті дістався до тієї місцини, на галявині вже палахкотіло невеличке багаття, від якого зовсім не було диму. Біля вогнища сидів Бром. Він намагався впоратись із пораненою рукою. Поруч з ним присіла й стривожена Сапфіра.

— З тобою все гаразд? — поглянувши на Ерагона, спитала вона.

— Здається, так, хоча глибоко в душі щось не дає мені спокою, — відповів той.

— Я повинна була прилетіти туди раніше, — зітхнула Сапфіра.

— Та нічого, — спробував заспокоїти її юнак. — Ми всі наробили сьогодні чимало дурниць. Я сам винен, що відпустив тебе надто далеко.

Відчувши хвилю драконової вдячності, юнак перевів погляд на Брома:

— Як ви?

— Подряпина чималенька й добряче-таки болить, але має швидко загоїтись, — озвався старий. — Мені потрібна свіжа перев’язка, бо твоя довго не протрималась.

Трохи перегодом вони нагріли води, щоб промити Бромову рану. Він сам обмотав собі руку шматком чистої тканини.

— Мені б не завадило попоїсти, та й ти, мабуть, зголоднів. Тож давай вечеряти, а розмови облишимо на потім, — сказав старий.

Після вечері Бром, як завжди, запихкав своєю люлькою.

— Ну ось тепер, гадаю, саме час розповісти про те, що ж сталося, доки я був без пам’яті, — мовив старий. — Мені це дуже цікаво.

На обличчі Брома мерехтіли відблиски вогню, а кудлаті брови, здавалось, настовбурчилися ще дужче.

Хвилюючись, Ерагон склав руки й розповів, як усе було. Під час його оповіді Бром не сказав жодного слова, а на обличчі старого застиг якийсь загадковий вираз. Коли хлопець нарешті закінчив, Бром утупився очима в землю. Довгий час було чути лише потріскування вогнища.

— Ти використовував цю силу коли-небудь раніше? — озвався Бром після тривалої паузи.

— Ні. А ви щось про це знаєте? — відгукнувся хлопець.

— Трохи, — замислено кинув Бром. — Здається, хлопче, я перед тобою в боргу, адже ти врятував мені життя. Сподіваюсь, у мене буде нагода тобі віддячити. Але ти мусиш радіти, бо тих, хто вбив ургала, в живих залишилося не так уже й багато. Утім, ти зробив це в дуже небезпечний спосіб. Ти міг знищити і себе самого, і все село.

— Навряд чи в мене був якийсь вибір, — заперечив Ерагон. — Ургали підійшли надто близько. Ще б трохи, і вони порубали б мене на шматки!

— Ти навіть не уявляєш, що ти зробив, — гриз чубук своєї люльки старий.

— То розкажіть мені, — попрохав юнак. — Я весь час намагаюся розгадати цю загадку, але нічого не виходить. Що ж насправді сталося? Як мені пощастило використати магію? Адже я ніколи в житті не знав жодного закляття.

— Це зовсім не те, чого тобі слід учитися! А тим паче користуватись! — зблиснув очима Бром.

— Але ж я вже раз скористався нею і, можливо, мені доведеться робити це й далі! — вигукнув Ерагон. — І ви повинні мені допомогти. То в чому річ? Або це секрет, який я не в силах збагнути, доки не стану старим і мудрим, або ви й самі нічого не знаєте про магію!

— Хлопче! — заперечив старий. — Ти поводишся надто зухвало, вимагаючи відповідей. Якби ти знав, про що питаєш, то не поспішав би наполягати. Тож ліпше не дратуй мене.

• Предыдущая
• 32/96
• Следующая