Живі книги - Іванцова Міла - Страница 48
- Предыдущая
- 48/54
- Следующая
– Тобто лист, який пояснював, що робити з черговою пляшкою вина від вашої шанувальниці, – усміхнувся Віктор і присів за її столик.
– І? – жінка насторожено глянула на офіціантку.
– Тут написано, що вино пану Віктору бажано продегустувати разом із вами після того, як ви прочитаєте йому чергову оповідку, – пояснила усміхнена Оксана. – То що? Нести бокали?
– Варіантів у нас немає, – Віктор поклав обидві долоні на стіл перед собою і завмер.
– Ну… несіть, якщо без мене ніяк, – хитнула головою Амалія, і чоловік помітив, що вона сьогодні зовсім не в гуморі.
Поки дівчина повернулася, вони перекинулися кількома фразами, у яких не було й згадки ні про екскурсію, що не відбулася, ні про пропущені дзвінки, ні взагалі про щось таке, що вказувало б на наявність спільних планів. Віктор нишком придивлявся до Амалії й тішився, що вони таки сьогодні зустрілися, хоча він уже був утратив надію та рушив додому. Певне, якийсь безтілесний дух витав над ними і, мабуть, кудись спрямовував, намагався сплести їхні траєкторії, і це було явним не тільки для нього. Хоча в духів Віктор не надто вірив, але така романтично-містична версія йому подобалася більше, ніж думка про чиїсь жарти чи інтриги.
Амалія набирає в груди повітря, щоб почати читати, але ніби не наважується, видихає і мовчки дивиться на два неповні бокали з рудувато-брунатною рідиною. Робить рішучий ковток і завмирає, приклавши долоню до шиї, ніби їй заболіло в горлі.
Віктор бачить це через темні скельця окулярів і мало не викриває себе запитанням про смак вина, але стримується.
«Неуважна жінка, неуважна! Певне, не була на війні», – майнув у голові іронічний спогад про те, як сьогодні за обідом кремезний чолов’яга з добрими очима викрив його «на раз», та ще й перевірив свою здогадку, вронивши виделку.
Амалія знову вдихає на повні груди й доволі тихо починає читати.
З того куща промовляв Господь до Мойсея. Тому він священний. Коли Він говорив, кущ огнем горів, та не спопелявся.
…Мій вітчим десь вичитав, що шипшина дуже корисна для здоров’я. Він вирішив назбирати шипшинових ягід. Разом із ним пішли я та наша сусідка Катерина.
Кущі рясні, червоніють звабливо та аж до землі вгинаються. А для мого вітчима звабна Катерина. То моргне їй, то рукою торкнеться. Зойкнула Катерина, бо пальця об шип колючий вколола, а вітчим уже біля неї. Руку цілує та промовляє, підморгуючи (думає, що я не бачу):
– Ходімо, джерело пошукаємо. Руку від крові омиєш. А ти збирай шипшину, щоб повне відро назбирала, – це вже мені.
Я ретельно збираю ягоди, знемагаю від болю, з рук висить шмаття: що жменю зірву, ягоди кривавляться од ран.
Прошу слізно:
– Господи, допоможи, щоб відро швидше наповнилось…
І відро наповнюється кровавими ягодами.
Нешвидко вернулися мій вітчим із Катериною. Безсоромно розпашілі. Еге ж, довго джерело шукали. У Катерини на спині аж торішнє листя прилипло.
– Ходімо додому, – каже вітчим.
І йде. А я залишаюся з відром шипшини.
– Я мамі скажу…
Він повертається, погрозливо смикаються його вуса:
– Що скажеш?
– Що я сама відро несла.
Вітчим вхопив відро і пішов поряд із Катериною. А я попленталася за ними. Потім довго лікувала рани.
Див співчутливо глянув на мене. Він простелив свого плаща і приліг. Пожував травинку, виплюнув.
По хвилі посунувся.
– Лягай біля мене…
Мене задушили сльози.
– Ти… Отакий ти друг?! Та ти такий, як мій вітчим…
Див ухопив мене за руки.
– Ну чого ти… Не плач. Дурненька… Я б не звабив тебе… Я не здатен завдати тобі болю.
Його тихий голос мене заспокоює.
– Я живу не одне століття й не одну тисячу років. У мене було і є багато жінок-коханок. Але не було жодної жінки-друга.
Він обціловує мої руки, і вони гояться, витягає з пальців тернини й перетворює їх на порох.
– Я хочу тобі щось розповісти, Диве.
– Розповідай.
– Мій вітчим зрештою пішов до однієї зі своїх численних коханок. Невдовзі наша старенька хата не витримала дощів, і її солом’яний дах провалився. Тиждень дощу не було, а коли ми розібрали солом’яні завали, небо на біду затягнулося хмарами. Уночі почався дощ. Глина зі стелі гупала на підлогу. Я розбудила маму. Ми почали виносити до стодоли постіль, яка ще не встигла змокнути. Я тремтячими руками знімала зі стін давні ікони, а рушники, що над ними, як надламані крила, залишила. Потім не знаю, де й узялася сила, і я винесла з того пекла нашу немічну вісімдесятирічну бабусю. Вона тоді застудилася й прожила зовсім недовго. Свою бібліотеку я не врятувала. Її засипав болотяний дощ…
Я не стримую сліз. Див мене втішає.
– Не плач. Я подарую тобі багато книг… А ще… я розповім тобі рецепт шипшинового вина. Його п’ють найбільші грішники й найбільші праведники до причастя.
– Диве, я не вірю, що з шипшини можна приготувати кагор…
– Маловірна… – докоряє мені Див. – Май терпіння…
Він написав мені рецепт шипшинового кагору на кленовому листку… Бо ця зустріч була восени.
Шипшиновим кагором я частую найдорожчих для мого серця друзів. Бо в цьому вині вся моя любов до світу…
– Диве, не весь світ споганився. Ходять по землі й добрі люди…
…Див навчив мене не тільки вчиняти різні вина. Він навчив розпізнавати людей, добрі вони, чи злі, тільки поглядом в очі, він навчив жити й виживати в цьому білому світі. Цікавому. Небезпечному. Повному пригод і розчарувань. І кожна пора земного року дає мені великі надії. А коли в моїх жилах стає замало крові, я дістаю з найвищої полиці погреба пляшку сухого червоного вина, наливаю півкухля, доводжу до кипіння, додаю кориці і випиваю. Див живе тисячі років, а я планую дожити до ста, хіба що завадить яке світове потрясіння, яких нині багато.
Але досить розмов. Мені час розливати по пляшках вино…
Вони йдуть поруч. Вулиці вмикають ліхтарі. Амалія заплющує очі й намагається відчути світ так, як його, напевне, відчуває Віктор. Ні. Це страшно. Світ зникає. Зникає все, приємне воно тобі чи навпаки, і раптом панічно хочеться бачити будь-що, бодай переповнені сміттєві баки, бомжа біля них, невідреставровану будівлю в риштуванні, яка руйнується від часу та байдужості. Усе, що викликало колись негатив і вкидало в депресію, раптом стає бажаним і необхідним, як частина того, що можна втратити назавжди, залишившись у вакуумі. Страшно. Як то – вміти жити без цього, з якимось мінімумом? Він уміє. Хоча, напевне, не так давно це з ним трапилося.
Вона не наважується ставити запитання про його минуле – хто знає, чи не втрапить у болючу точку. Він тим більше не наважується, пригадуючи розповідь Женьки про той критичний вечір і його фінал у вигляді неймовірної розписки на тиждень… Від вечора понеділка. Невже минуло лише дві доби? То вона молодець! Так тримається… Та й учора теж. Якщо, звісно, це не роздвоєння особистості аж настільки, що одна Амалія, яку нічого не тримає на цьому світі, лишилася вдома, а друга, яка проживає чужі життя, підживлюючись ними, обережно ступає поруч тротуарами старих вуличок. Кому з них він мусить простягнути руку допомоги? Кого зачепити хоч якимось сенсом жити, принаймні, щоб «читати» далі?
– Як гадаєте, та жінка, ваша шанувальниця, чому вона не приходить сама, щоб розповісти свої історії й пригостити вином? Така нерішуча?
– Це дуже дивно…
Вони перетинають дві вулиці, поперечні тій, якою прямують, аж поки вона знову починає говорити:
– Але це не розповіді. Це вже готові есеї. Розповісти так, сидячи навпроти за столиком, неможливо, невже ви не помітили?
- Предыдущая
- 48/54
- Следующая
