Живі книги - Іванцова Міла - Страница 49

• Предыдущая
• 49/54
• Следующая

– Так… Мабуть, ви маєте рацію. Я не подумав. Дійсно, уявити притомну людину, яка прийде і розповість те саме так само, досить складно. Хоча… Ми з вами вже мали нагоду послухати дивну оповідку про київську містику, – Віктор полегшено зітхнув: Амалія поки що не стала знімати маску, тож він теж лишається при своїй, хоч як вона його обтяжує.

Амалія промовчала, але подумала, що той спостережливий пан, закоханий у містичну гувернантку, і їй самій надав підтримку в цілковито реальній, навіть кримінальній історії, можливо, саме тому, що мав відточений погляд на жінок, які відрізняються від загальної маси бодай мереживними рукавичками.

– Думаєте, третя пляшка дивовижного вина завершила трилогію есеїв?

– Не знаю. Швидше за все ця жінка хоче, щоб її історії потрапили до моїх книжок. Але я не можу їй цього обіцяти.

Віктор знову напружився, адже якщо Амалія скаже правду, наступний крок буде за ним, щоб вирівняти рахунок їхніх дивних фантазій. Та аби ж то вона не розгнівалася й не послала його під три чорти разом із його стовідсотковим зором…

– Як поживає ваша кішка? – несподівано змінив він тему розмови. – Ви узгодили з нею раціон?

– На щастя, вона не перебірлива, – усміхнулася жінка.

– А як ви її назвали?

– Я не називала. Вона прийшла з іменем.

– У неї в кишені був паспорт? – розсміявся Віктор. Амалії сподобалися його сміх і вміння з гумором ставитися до життя, їй би так.

– Ні, її представила сусідка, чий балкон найближчий до мене. Вони були знайомі раніше. – На душі Амалії ніби розвиднилося – і від згадки про бідолашну покинуту господарями Сильву, яка відшукала свій дім і зуміла знову оселитися в ньому, і про небайдужу сусідку, і від того, що несподівано з’явився в її житті цей дивний чоловік, якому б годилося нудити, жалітися, сварити нашу медицину й уряд, а він жартує…

– Ви дуже шляхетно вчинили, дозволивши Сильві знову мешкати в її квартирі, – промовив серйозно.

– Ви думаєте? – зупинилася від здивування Амалія. – Власне, мене ніхто не питав. Інколи мені здається, що це я живу в неї, а не навпаки.

– О, це вже нагадує історію, яку ви могли б розповісти в кав’ярні, якби записалися не в картотеку Читачів, а в іншу!

Вона промовчала. Замислилася, чи хотіла б або чи змогла б вона сама відділити від свого життя якусь частинку й пригостити нею незнайому людину, натомість отримавши каву й десерт. І не знайшла відповіді на це запитання.

Вона знову вийшла з таксі біля свого під’їзду. Він знов поцілував її руку й поїхав далі, не домовляючись про наступну зустріч, хоч і хвилювався за ту Амалію, на яку перетвориться ця, коли переступить поріг Сильвиної квартири. Але саме наявність там кішки збільшувала вірогідність того, що вона втримається.

Уночі він знову писав свій давно закинутий роман, але в ньому все пішло інакше, геть не так, як планував раніше.

До вечора Женька так утомилася, що готова була заснути, сидячи на робочому місці або стоячи біля шафки з чистими рушниками, які приготувала на завтра, чи «вимкнутися» просто на ходу, дорогою додому. Проте вона постійно тримала в голові, що обіцяла провідати Ольгу Яківну ввечері, адже зранку їй знову на восьму на роботу. Але ж не підеш із порожніми руками! Щойно вона завернула до супермаркету, як мобільний заграв «мамину» мелодію.

Сюрприз був іще той! Мама повідомила, що приготувала передачку для поки не знайомої квартирної господині: баночку супчику, кілька котлеток, вінегретик, усе домашнє, свіже, корисне. Лишилося тільки забрати пакунок і завезти до лікарні. І навіть пропонувала ангажувати на це Жору, але Женька подякувала, зметикувала інакше, і невдовзі Ілля вже крутонувся на скутері від старого Женьчиного будинку до нового, а потім вони разом знову рушили в лікарню.

– Це ще добре, що не на лівий берег завезли, а вчора чергувала саме наша лікарня! – констатувала Женька біля центрального входу.

– Я зачекаю тут, ти ж недовго? – спитав Ілля й поставив скутер неподалік від лавочки.

– Думаю, що не довго. Скажу пару слів, залишу «тормозок» і бігом назад. Я вже з ніг валюся, чесно кажучи.

– Ок. Чекаю.

Женька піднялася ліфтом у відділення, рушила вперед довгим коридором, але краєм ока помітила щось напружене в обличчях медсестер на посту. Вона не дійшла метрів п’ять до палати, як двері її широко розчахнулися. Спочатку виїхала каталка з людиною, що була накрита білим простирадлом. Потім з’явилася дебела санітарка, яка і штовхала перед собою цей транспорт. І тільки зустрівшись поглядами з нею, Женька ще раз зиркнула на каталку й усвідомила, що тіло було накрите простирадлом із головою.

Вона притислася до стіни й завмерла. Пакет із їжею раптом став дуже важким і ніби тягнув руку дівчини і її саму вниз. Вона вперлася п’ятами в підлогу, лопатками в стіну і заклякла. Каталка, мов уві сні, проїхала повз неї до виходу з відділення. Ніхто не промовив і слова.

Женька стояла і не наважувалася зайти до палати. Їй було страшно. Там зіграла рулетка життя й смерті. Шанс один до восьми… Дівчина вчепилася обома руками в передачу, закрила очі й уся перетворилася на слух. Найбільше зараз вона хотіла почути з-за дверей голос Ольги Яківни чи ще якось дізнатися, що та жива. Адже інакшого стану речей дівчина у свої двадцять років просто не могла й не хотіла припустити.

Її привела до тями медсестра, яка діловим кроком пройшла повз неї до палати, тримаючи в руках тонометр. Женька знову зиркнула в бік виходу з відділення, де вже зникла за дверима страшна каталка, опустила вниз вільну руку й нишком скрутила дулю. Повторила про себе: «Ні! Ні! Ні!» і рушила слідом за медсестрою.

Ще сьогодні вранці вона й подумати не могла, що буде аж так рада бачити Ольгу Яківну ввечері, хоч та лежала бліда й схвильована.

Зовсім поруч – порожнє ліжко біля вікна.

Смугастий матрац у старих плямах.

Злежана подушка зсунута в куток.

Благенька ковдра відкинута.

На тумбочці дешеві окуляри й чашка.

Під ліжком розкидані капці.

На проході непарна шкарпетка.

Тиша в палаті.

Запах корвалолу. Вимірювання тиску.

Вони сиділи на невеличкій кухні й вечеряли маминими котлетами та квашеною капустою Ольги Яківни. Котлет було завбачливо дано «на дві хати».

Ілля виставив на стіл маленьку двістіграмову пляшечку «віскаря», яку йому презентували на одному весіллі «як сувенір». До чого на весіллі було те віскі, чому ця пляшка мала дістатися фотографу, він так і не второпав, але тримав її на згадку, а сьогодні прихопив із собою, коли Женька зателефонувала ввечері й попросила «хелпу». Думав подарувати їй «приз за людяність». Він добре пам’ятав, як уся родина переймалася, коли трапилася біда з бабусею. Але розумів, що не кожен став би так само клопотатися біля чужої людини.

І, що гріха таїти, він сподівався, що Женька знову дозволить йому лишитися, якщо вже суворої господині немає вдома, і знову вони, втомлені й щасливі, кохатимуться, немов востаннє, і заснуть, не розмикаючи обіймів.

Власне, так воно й сталося. Майже як учора. З тією різницею, що вони ще розділили на двох той весільний сувенір, і дівчину після кількох ковтків «по несло» – вона плакала і говорила, говорила… Розповідала, як злякалася там, у коридорі лікарні, розповідала, як ховали її бабусю, а вона, мала, потім ходила з іграшковою лопаткою й шукала її, бо не вірила, що людину можна ось так просто навіщось закопати в землю, як їй нашептав сусідський хлопчик.

Женька плакала, витирала сльози то кулаками, то пальцями з гарним манікюром, а Ілля то тримав її за руку, то зціловував ті солоні струмочки зі щік, пригортав її до себе і, мов маленькій, казав: «Ч-ч-ч!»

Зрештою, притихла, втомлено позіхнула, очі її мимоволі заплющувалися, але вона спромоглася промовити:

– Залишся зі мною, а?

Ілля мовчки підхопив її на руки і поніс до ліжка, і вона заснула в нього на руках. Якусь мить вагався, роздягнути її чи лишити, як є, і просто вкрити ковдрою, але вирішив, що спати в джинсах незручно, й обережно стягнув їх із дівчини.

• Предыдущая
• 49/54
• Следующая