Живі книги - Іванцова Міла - Страница 50
- Предыдущая
- 50/54
- Следующая
– Угу, – пробуркотіла вона, замоталася в ковдру і знову провалилася в сон.
Ілля повернувся на кухню, ледь не завалив по дорозі свій скутер, що займав половину коридору, прибрав на столі, трохи посидів, бездумно розглядаючи чуже житло, і повернувся до Женьки, втомлений не менше за неї.
І попри всі його мрії-фантазії-спогади протягом сьогоднішнього дня Іллі неймовірно добре було просто провалитися в сон поруч із нею, під однією ковдрою. А далі вже що буде, те й буде.
47
Амалія піднялася у квартиру. Ще не ввімкнула світло, як Сильва тернулася боком об її ноги.
– Вибач, затрималася я, зараз, зараз погодую! – І вони рушили до кухні.
Вона вичавила в мисочку котячий корм і замінила воду в півлітровій банці, з якої Сильва кумедно сьорбала її, підчіплюючи язиком, мов ложкою.
«Треба таки сходити до тієї зоокрамниці, купити їй посуд та, може, ще ошийник і щітку», – подумала Амалія.
За звичкою вона вийшла на балкон подивитися в нічний двір, як раптом наступила на якийсь предмет. Підняла його. У целофановому пакеті, перехоплений круглою резинкою, лежав скручений журнал.
«Звідки б він міг узятися?» – здивувалася Амалія й озирнулася навколо.
Вона розглядала обкладинку журналу. Той був не свіжим, дворічної давнини. Усередині лежала закладка. Амалія відкрила на тій сторінці й підійшла ближче до освітленого вікна. Невеличка стаття про котів відомих людей. Фотографія літньої жінки, на руках якої зручно вмостилася… Сильва!
– Нічого собі! – промовила Амалія й подалася у квартиру, щоб під лампою почитати подробиці з життя своєї нової подружки.
Як виявилося, колишня господиня Сильви була дитячим лікарем зі стажем роботи понад п’ятдесят років! А кішку малим кволим кошеням вона витягла зі сміттєвого баку й виходила. І та була вірною приятелькою й розвагою пенсіонерки.
– Отакої! – здивувалася Амалія. – Сильво! Сильво, дивися, хто це?
Кішка підійшла, глянула на журнал. Чи побачила вона щось своїм кошачим зором, чи відчула, але пронизливо-сумно подивилася в очі нової господині, вийшла на балкон і вляглася в кріслі.
– Кицю-кицю… – зітхнула господиня. – Бачу, нема вже твоєї хазяйки… Адже квартиру продавала якась молода пара, що виїздила за кордон… І ти, бідолашна, сама на цьому світі…
Вона почитала статтю, подумала, що, певне, цей журнал перекинула їй зі свого балкону старенька сусідка. Бо інших реальних версій не було. Мабуть, вони приятелювали з колишньою господинею. Але чомусь сусідка не дуже прагнула розмов з Амалією. Дивно, адже літні люди люблять поговорити. А може, їй вистачало зустрічей на лавочці з іншою бабусею. Чи просто не сподобалася «заміна», що в’їхала до помешкання старої лікарки, хто знає?
Жінка вляглася на ліжку, гортала журнал і пробігала очима інші статті. Раптом її увагу привернув епіграф до однієї публікації, де з картинок було лишень старе чорно-біле чоловіче фото.
«У наше життя приходить радість, коли у нас є чим зайнятися, є кого любити і є на що сподіватися».
Вона знов уважно перечитала цю фразу й ніби відчула раптову концентрацію свідомості на ній. Узялася читати далі. Це була стаття-розповідь саме про цього пана, Віктора Франкла, якого називали засновником «логоаналізу» у психотерапії. Такого терміну Амалія досі не чула і з інтересом дізналася, що, згідно з його терапією, рушійною силою людської поведінки є прагнення знайти й реалізувати наявний у зовнішньому світі сенс життя. Таке бачення відрізняється від інших теорій (прагнення до влади чи до задоволень).
Вона замислилася, роздивляючись портрет немолодого чоловіка в окулярах, а потім знову сторожко, але з інтересом повернулася до читання.
Виявляється, відомий австрійський психіатр ще до Другої світової війни глибоко вивчав психологію депресій і самогубств. У 1933–1937 роках Франкл очолював так званий Selbstmorderpavillon – відділення запобігання самогубствам в одній із Віденських клінік, пацієнтами якої стало понад тридцять тисяч жінок, схильних до суїциду. Проте з приходом до влади нацистів у 1938 році Франклу заборонили лікувати арійських пацієнтів через його єврейське походження. Але не це вразило Амалію, а те, що йому довелося пережити в роки війни в нацистському таборі. І те, ЯК він це пережив.
25 вересня 1942 року Франкл, його дружина й батьки були депортовані до концентраційного табору Терезінштадт. Весь час свого перебування в концтаборі Франкл присвятив лікарській діяльності, звісно, таємно від СС. Разом з іншими психіатрами та соціальним працівниками з усієї центральної Європи він надавав ув’язненим спеціалізовану допомогу. Завдання служби полягало в подоланні їхнього початкового шоку й наданні психологічної підтримки.
Особливу увагу було приділено «групі ризику» – епілептикам, психопатам, «асоціальним», а крім того, усім літнім і немічним. Лікарі намагалися усунути в цих людей психічний вакуум, який можна описати словами однієї літньої жінки: «Увечері я спала, а вдень страждала». Активну роль відігравав також берлінський психіатр доктор Вольф, який використовував метод «аутогенного тренування» Шульца в лікуванні своїх пацієнтів. Сама методика аутогенного тренування (самонавіювання в стані релаксації або гіпнотичного трансу) була досить складною для реалізації в умовах табору, але основне завдання таки виконувала: за її допомогою вдавалося бодай подумки віддаляти людей від місця їх перебування. Сам Франкл часто користувався цією методикою, щоб дистанціюватися від навколишніх страждань.
«Я пам’ятаю, як одного ранку йшов із табору, не здатний більше терпіти голод, холод і біль у ступні, розпухлій від водянки, обмороженій і загнилій. Моє становище здавалося мені безнадійним. Але потім я уявив, ніби стою за кафедрою у великій, красивій, теплій і світлій лекційній залі перед зацікавленою аудиторією. Я читав лекцію на тему «Групові психотерапевтичні досліди в концентраційному таборі» і говорив про все, через що пройшов. Повірте мені, у той момент я не міг навіть сподіватися, що настане день, коли справді отримаю можливість прочитати таку лекцію».
Мурашки пробігли шкірою, й Амалія потерла долонею руки, стегна й натягнула на себе ковдру. Хіба що з якихось фільмів про війну вона могла приблизно уявити собі ті нелюдські умови, у яких перебували в’язні. І точно знала, що в такій ситуації не боролася б, а просто «вимкнула світло». Але відкриття того, що в концтаборах були люди, які добровільно взяли на себе місію боротися за своє і навіть чуже «світло», її просто вразило.
Їхня група психологічної допомоги запобігала самогубствам. Франкл організував службу інформації, і коли хто-небудь висловлював суїцидальні думки або виявляв реальний намір покінчити із собою, йому відразу повідомляли про це.
«Що було робити? Ми повинні були пробуджувати волю до життя, до продовження існування, до того, щоб пережити ув’язнення. За девіз психотерапевтичної роботи в концтаборі ми взяли слова Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, подолає майже будь-яке “як”. Але в кожному разі мужність жити чи втома від існування залежали виключно від того, чи володіла людина вірою в сенс існування у власному житті».
У своїй основній праці «Людина в пошуках смислу» Франкл описав власний досвід виживання в концентраційному таборі й виклав свій психотерапевтичний метод знаходження сенсу в усіх проявах життя, навіть найстрашніших, тим самим створюючи стимул до його продовження. Франкл був одним із головних засновників екзистенціальної терапії, його праці стали джерелом натхнення для представників гуманістичної психології.
Всесвітньо відомий вчений Віктор Франкл помер 2 вересня 1997 року на дев’яносто другому році життя від серцевої недостатності.[21]
Амалія простягнула руку й вимкнула світло. Заплющила очі й завмерла. Вона навіть не намагалася уявити себе в умовах, які довелося пережити тому лікарю. Її охопив вселенський жаль до всіх: до Віктора Франкла, такого сильного й мудрого, до Віктора.
21
За матеріалами з інтернет-джерел.
- Предыдущая
- 50/54
- Следующая
