Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 115
- Предыдущая
- 115/161
- Следующая
Вона нарешті одірвалась поглядом від далекого обрію, де раптом усе потемніло, й розгублено, боязко поглянула навкруг.
Ніч, о, як злякалась тепер Малуша ночі, що насувала від сходу. Їй здалося, що ця ніч загрожує їй.
Вона усі літа жила в Будутині. Була б зараз там – то могла б жити й далі. Та пізно згадувати.
І Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Києві, було досить, щоб піти з села. Заради цього варто було не тільки залишити Будутин. Коли б треба було віддати все життя – Малуша і його б не пошкодувала.
Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людині, щоб вона відчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому – землю, третьому – любов… Після багатьох літ, після безконечних мрій, після такого важкого й небезпечного шляху, після всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчій людині, Малуша на мить – і це справді була єдина мить! – побачила свою мрію – Святослава, побачила надію – Володимира. І це для неї було вершиною того щастя, про яке вона мріяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась.
Але вічного щастя немає. Тіло Малуші ще здригалось від радісного хвилювання, серце її ще швидко билось після бажаної, але важкої зустрічі, в очах її ще стояли Святослав і Володимир, а проте вона відчула, що щастя її тепер скінчилось назавжди, навіки.
І перед Малушею виникло питання: а як же далі бути? Куди їй піти, де шукати притулку?
Іти до Давила? І смерд, і його дружина радо приймуть її, вона переночує в них ще ніч, ще залишиться на день, на другу ніч… Але чи рятує це Малушу? Що робити далі? Почнеться осінь, зима. І зараз шматок хліба такий дорогий для Давила, а тоді ж він буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Ні, до убогого смерда краще не йти.
Може, піти до Любеча? Адже там, напевне, ще живі батько, мати, вони приймуть її в рідну хату, дадуть шматок хліба. Та Малуша й не проситиме цього шматка хліба, власними руками вона зуміє заробити і заробить його.
«Ні! – подумала Малуша. – Якщо вже я стільки літ не була там, то зараз і поготів туди пізно ходити. З чим я прийду до батька, матері, що принесу їм – сором та ганьбу? Адже, крий боже, дізнаються, що зі мною сталось, хто повірить, що я – мати князя Володимира?!»
І ще згадала Малуша про богів. Вона не могла не згадати про них. «Адже все, що є в світі, – думала вона, – підпорядковане богам. Від богів приходить людина, до богів відходить. Боги керують усім добром на землі, злі боги посилають на людей все й лихе… Це боги принесли мені щастя, вони ж і забрали його в мене».
– Боги! – вирвалося у Малуші. – Так урятуйте, урятуйте ж мене!
Але і боги на небі, і всі боги на землі мовчали, – їм не було діла до Малуші.
А хіба вона не зверталась до них раніше? О, скільки разів ще тоді, коли була Малуша на Горі, – а особливо пізніше, коли доля закинула її в Будутин, – скільки разів зверталась вона до богів, просила їх, благала.
Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурів, лісовиків, домовиків, вона просила їх допомогти, дати їй краплину щастя. І зараз маленька постать богині Рожениці була з нею.
Але боги не допомогли, вони весь час мовчали і зараз мовчать, не хочуть допомогти Малуші. Втім, чи й можуть вони стати у пригоді? Що може Перун, чи Дажбог, чи Лада, чи Рожениця зробити для Малуші?
Просторий і чудовий світ, коли ти можеш дивитись і милуватись небом і землею, квітами й заходом сонця. Та який тісний і темний світ, якщо в тебе нікого в ньому немає, коли ти тільки піщинка на березі, порошинка, яку несе серед хмари куряви вітер. Малуша була тільки піщинкою, порошинкою в цьому великому світі.
І здавалося Малуші, що в неї є тільки один кінець. Кругом – ніч, з-за Дніпра налітає холодний різкий вітер, біля ніг сердито вирує чорна вода… Одна мить – кинутись у прірву, чорну воду… і все буде закінчено. Нікому не потрібна Малуша, і самій їй більше нічого не треба в світі. Вона ступила ближче до води і відчула, як невблаганно тягне її до себе чорна прірва, кличе…
Але що це? Серед ночі десь далеко-далеко зазвучав спів. Співала не одна людина. Багато голосів вели мелодію: сумну, як ця ніч, одноманітну, як небо, але водночас і невідступно кличну. Що це було?
Малуша ніби прокинулась. Спів серед ночі? Хто може співати в цю страхітливу годину, чому пісня так владно торкнулась її душі, чому ця пісня так кличе її? Куди, куди ти йдеш, Малушо?!
Та вона вже відступила від води. Ось ноги її, вгрузаючи в сипучий пісок, ступили раз і другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки, ніби боячись в темряві на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди, де лунали кличні слова пісні.
Так вона опинилась біля церкви християн над ручаєм. Про цю церкву Малуша знала ще тоді, коли працювала в княжому теремі на Горі. Кілька разів уночі вона ходила до церкви, коли її брала з собою княгиня Ольга. Тільки Малуша не замислювалась, куди вони ходять. Княгиня Ольга завжди залишала Малушу в дворі біля храму, заходила ж туди сама. Помолившись, княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, і мовчки повертались вони стежкою на Гору.
«Чому ж я зараз опинилась тут? – подумала Малуша. – Що я тут знайду?.. Але ж мене ніби хтось сюди кликав?» Вона стояла в невеликому дворі напроти церкви, звідки линув багатоголосий спів. Навкруг було темно, а з церкви струмував відсвіт багатьох свічок. У промінні цього сяйва Малуша побачила невідому їй жінку, що сиділа збоку, просто на траві, й робила правою рукою одноманітний рух – підносила її вгору й опускала вниз, а потім переводила від правого до лівого плеча.
Ця жінка також помітила Малушу й подивилась на неї блискучими, запаленими очима.
– Ти чого тут стоїш? – запитала жінка.
– Мене ніби щось закликало сюди, – відповіла Малуша. – Тільки я не відаю чого. Що тут робиться?
– Молимось, жоно, – відповіла жінка і дуже тихо додала: – Християни ми.
– А про що ж ви молитесь? – зацікавилась Малуша.
Жінка, що сиділа на землі, звела погляд удалину й, ледь ворушачи спраглими своїми устами, почала:
– А кому ж молитись? На Горі боги дерев’яні, вони не поможуть. Я молилась Перуну й Дажбогу, а чоловік утоп у Дніпрі, дітей морова хворість забрала, хижу й землю мала – бояри забрали. Нема мені місця на землі, нічого в мене тепер немає.
Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тіло, гострі кості, висохлі груди. А крім того, Малуша помітила, що в неї між грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик.
– Зрозуміла? – сказала жінка і враз закрила пазуху, притулила обидві руки до грудей, поглянула на церкву, у якій засвітилось ще більше жовтих вогнів, і заговорила немов не своїм голосом: – Хрест ношу, жоно, і за це мені Христос дасть, він про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! – заходилась вона. – Тільки Христос може, він всеблагий, він щедрий, він все дасть…
Малуші стало страшно дивитися, як жінка, вимовляючи це, тремтить всім тілом. Але в словах її про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обіцянка, надія.
– Де ж дасть Христос? Коли? – швидко запитувала Малуша, помічаючи, що й у неї починає тремтіти тіло.
– Він дає тут, – одразу ж відповіла жінка, й помітно було, що вона от-от заплаче. – Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй… А коли не тут, то там, у раю, де нема ні болісті, ні печалі, а є життя безконечне… Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, – творячи рукою хрест і вклоняючись до землі, проказувала вона.
– Де ж там? У якому раю? Коли не буде ні болісті, ні печалі, а життя безконечне? – питала Малуша, і в неї вже так само, як і в цієї жінки, дрижало все тіло, вона вже не могла себе стримати.
– Після смерті! На тім світі! Людина не вмирає, а народжується… Там рай, там життя безконечне… Господи, помилуй… Господи, сподоби! – знову почала жінка.
Над Дніпром було темно. Темно було навкруг, і тим звабніше й тепліше світились серед цього навколишнього мороку й пустки жовті вогні в церкві над Почайною.
- Предыдущая
- 115/161
- Следующая
