Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 116

• Предыдущая
• 116/161
• Следующая

І чомусь Малуша позаздрила цій жінці, що сиділа перед нею. Вона втратила чоловіка, дітей, хижу, землю, у неї нічого немає на світі, але є щось більше – вона вірить.

А хіба не так сталось в Малуші? Вона давно втратила батька, матір, рідну хижу, землю, вона любила, але більше ніколи цього не буде, мала сина – і втратила… Так що ж лишається в неї на цьому світі? Нічого! Вона думала про це й раніше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закінчилось, ні Перун, ні Дажбог не поможе. Вірити – а в що?!

Але ж ця жінка вірить! Ось вона сидить поруч із нею – чорна, висхла, голодна, але щасливіша від Малуші, бо є життя вічне, безконечне, вона врятована, бо вірує…

– Господи, помилуй! – вирвалось у Малуші. – Господи, сподоби! Сподоби, господи!

– І хрест сотвори! Твори, твори хрест! – владно, схопивши кістлявими пальцями руку Малуші, наказувала жінка. – Твори хрест!

– Господи, сподоби! – промовила Малуша і перехрестилась.

– От тобі й стало легше. Адже легше, легше?

– Легше, – відповіла Малуша, витираючи сльозу.

– То ходімо туди… – схопила жінка Малушу за руку. – Ходімо!

І Малуша відчула, що не може їй противитись, пішла за нею. Без цієї жінки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозі церкви, в глибині якої горіли свічки перед намальованими на дереві дивними образами, стояло багато чоловіків і жінок, а деякі схилились на колінах, – на порозі церкви Малушу зустріли два бородатих чоловіки. Вони перегородили шлях грубими ціпками.

Жінка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачів, розкрила пазуху, де на мотузочку висів блискучий хрестик.

– Іди, сестро, – промовив один бородач жінці. – А це хто? – подивився він на Малушу.

– Оглашенна[180], – відповіла жінка.

Але марно запитував цей бородатий чоловік, бо інший, що стояв з другого боку дверей, одвів свій ціпок і дав Малуші дорогу.

Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчі цієї людини, на яке падав відсвіт свічок у церкві.

Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очі, уста… Обличчя, правда, колись було не таким. Очі згасли, сивина посікла волосся, вуси й бороду, і уста були не ті. Але вона знала це раніше, знала людину…

– Тур, – ледь прошепотіла Малуша.

Хто знає, може, почув він це слово, може, просто зрозумів, що вона його пізнала. Але Тур схилив свою голову, одвів ціпок, промовив:

– Іди й ти, Малко!

І Малуша з легким серцем переступила поріг, зайшла до церкви.

У церкві Іллі над ручаєм молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Києві, де на Горі перед Перуном цілий день горів вогонь, а внизу на Подолі увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до своєї церкви й молитись там було небезпечно.

Коли закінчилась служба, жінка підвела Малушу до священика Григорія й залишила їх.

– Дочко, – сказав священик, – я бачу, як тобі важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти думаєш, що тобі вже й жити не варто. Адже так?

– Так, отче, – відповіла Малуша, – жити вже не варто…

– Бідна, заблукана душа, – співчутливо промовив священик. – Як жорстоко ти помиляєшся. Що твоє горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що твої муки перед тими, які переніс він? Навіщо ти думаєш про бренність життя, коли воно вічне?

– Вічне життя, – повторила Малуша, не розуміючи, про що говорить священик.

– Так, дочко, вічне життя! – владно сказав він. – Слухай! Багато людей живе на світі, але що їхнє життя? Усі ми живемо під богом, з його божої волі. Бог воліє дати одному багатство – золото й срібло, худобу й жито, іншому він не дав нічого – на те його божа воля. Різними він також робить і людей – одного князем, другого воїном, третього смердом, рабом. І на це його божа воля…

Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землі робиться з волі бога.

Коли ж священик заговорив далі, то це було те, чого досі не знала Малуша.

– Але що багатство, золото, срібло, що таке князь і що смерд, якщо все це може знищити іскра вогняна і коли всі на світі – і князі, і смерди – помирають? О, суєта суєт світу! Чого вартий князь і смерд його, коли приходить смерть і вони обоє поруч лягають у землю. Перед смертю всі люди рівні, смерть усіх рівняє – така воля божа, такий наш земний кінець.

Священик показав на ікону – суворий лик.

– І бог Христос, – говорив він, – прийшов на землю… Він народився тут, на землі, від такої простої жінки, раби божої Марії, як і ти, і ця жінка Марія сподобилась того, про що не могла й мріяти, – стала матір’ю бога, василевса…

Якби священик знав, яку бурю викликав він цими словами в душі Малуші! Мати бога, Христа, василевса, а хіба не таке ж життя в неї, у матері князя Володимира?

– І, зійшовши на землю, – вів священик, – син матері божої Марії, Христос, став сіяти скрізь своє слово, говорив людям, слугам своїм, про бренність життя на землі і про вічне життя на небі. І були в Христа апостоли – вірні слуги його, і багато людей приходило до Христа і спасалось в ім’я його. Але багато людей – язичники – не вірили в нього, і схопили його, і судили, і розіп’яли на хресті, убили…

– Убили? – скрикнула Малуша.

– Так дочко, вбили. Але на третій день він воскрес, вознісся на небо і зараз сидить там у всій своїй славі…

– А Марія?

– І Марія, мати божа, разом з ним.

Малуша здригнулась. За все життя ніхто отак не запитував у неї, як вона живе, що думає, що непокоїть її душу. Найголовніше ж – ніхто ніколи не обіцяв їй, що за муки на цій землі вона матиме нагороду. Це було зовсім нове, чого вона не ждала й не чула.

І далі сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розуміючи, Малуша. Дивлячись на ікону Христа, священик запитав:

– Чи згодна ти піти по його сліду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому світі, обрести радість і щастя?

– Згодна, отче!

– І чи згодна ти прийняти хрещення від нього?

– Згодна.

– Тоді я по слову божу хрещу тебе, рабо божа…

Він схопив Малушу за руку й повів до великої кам’яної купелі біля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу.

– Во ім’я Отця, Сина, Святого Духа хрещу тебе, рабо, і нарицаю тобі ім’я…

Піднявши вгору очі, священик замислився.

– Надаю тобі ім’я Марія, – закінчив він. – Малушею ти була – і Марією вознесешся…

З тим Малуша й залишила церкву над ручаєм… До самого порога її провів священик, потім передав і щось тихо сказав жінці, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви.

Він не скоро пішов звідти. Схилившись у куточку біля воскової свічки, писав літопис цих суворих днів. Написав і про Малушу.

Тільки закінчивши все це, священик встав, сховав літопис у тайнику, що був зроблений у стіні за одною з ікон, за престолом, погасив свічку в олтарі. Після цього він тихо пройшов через вузенькі двері в саму церкву, погасив там світильник. Звуки його кроків пролунали на камені. Темно було надворі, і священик довго порався, замикаючи двері. Над церквою в гіллях свистів вітер, близько в березі ревла хвиля.

– Тур! – покликав священик.

Дві темні постаті вийшли з кущів і наблизились до священика.

– Ходімо! – стомлено промовив священик, і вони пішли разом до Гори, де він жив.

Бородаті християни-гридні завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолі й у передградді, люди старої віри часто нападали на християн. Зовсім незадовго до цього, коли священик закінчив вечерню і йшов пізньої ночі до своєї хижі, з кущів на нього полетіло кілька каменів. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бійку. А скільки ще гидоти, соромництва, всілякої ганьби чинять вони християнам. Священик і тепер ішов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровенні чоловіки з грубими ціпками в руках. Не легко утверджується Христова віра над Дніпром, ой не легко.

• Предыдущая
• 116/161
• Следующая