Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 97

• Предыдущая
• 97/161
• Следующая

– Треба зробити так, щоб вона сюди ніколи не поверталась, – сказав Іоанн.

– О василевсе, вона вже ніколи сюди не повернеться, – відповів і посміхнувся проедр Василь.

А корабель із піднятими вітрилами то з’являвся в промені фар, то зникав на якусь хвилину в нічній імлі, плив все далі й далі – мимо Буколеону, мимо стін Константинополя, в глибінь, у безвість…

Так корабель і зник – ніби розтанув у голубій імлі Пропонтиди.

– Феофано немає, – полегшено сказав Цимісхій, – але є інший ворог.

Він обернувся обличчям до города й Галати, де над Золотим Рогом подекуди поблискували вогники, а вдалині зливались із небом чорні гори.

– А чи один тільки ворог? – запитав проедр Василь.

– Ти говориш правду, – згодився Іоанн, і обличчя його стало хижим і злим. – У нас з тобою є чимало ворогів – у Константинополі і навіть у Святій Софії. Беззубий, глухий Полієвкт – я з ним швидко розплачусь за те, що він зробив сьогодні. І доки, доки імператори ромеїв повинні терпіти над собою владу патріархів?.. Але найстрашніший наш ворог сьогодні – Русь…

Від Галати дихнув холодний вітер.

– Тільки у відчаї, – сказав Іоанн, – Никифор міг зробити те, за що ми зараз мусимо розплачуватись. Навіщо він послав Калокіра до русів? Навіщо платив їм золото, щоб ішли на болгар? Не будь цього, Святослав сидів би зараз у Києві, а ми тут… Прийшов би час, і ми б, зібравши сили, поволі підкорили болгар і пішли б на Русь.

– Це правда, – згодився проедр Василь. – Це був невдалий крок імператора Никифора.

– Ти кажеш – невдалий? Ні, це був божевільний, дурний крок, і тільки йолоп Никифор міг його зробити. Подумай, – здригнувся Іоанн, – Святослав захопив уже всю долину Дунаю, взяв Данаю і Плиску, іде до Преслави. Так він може дійти й до Константинополя.

– А все ж покійний імператор зробив і інший, вдалий, крок.

– Ти про що говориш?

– Ще кілька місяців тому, коли Никифор почув про те, що лодії Святослава стали на Дунаї, він послав до печенігів наших василіків на чолі з єпископом Феофілом.

– Але ж його ще немає?

– Він скоро повернеться. Імператор Никифор дав йому з собою багато золота, печеніги його люблять, і я певен, – скоро покажуть списи русам…

– Там, на Дунаї?

– Ні, імператоре, печеніги мають взяти Київ.

Імператор Іоанн спочатку не міг навіть збагнути, чому печеніги мусять взяти Київ і що це дає імперії, але швидко зрозумів, засміявся…

– О, – сказав він, – нарешті я бачу один розумний крок імператора Никифора. Дяка тобі, – зухвало поглузував він, дивлячись на мусії на стінах, – безголовий василевсе. З печенігами ти замислив справді мудро. Зараз Святослав вже не пройде гір, і ми зберемо сили. Ми переможемо. Адже так, проедре?

– Мій василевсе, – відповів проедр, – імперія лежить перед тобою. Чи не час тобі вже й лягти, імператоре? Після всього, що пережито сьогодні, можна й треба спочити. Спи спокійно, імператоре. А твій проедр не буде вже спати!

Спить Буколеон. Стомлений після останніх напружених днів, сп’янілий від вина, спить і новий імператор Візантії.

Але не спить, не спатиме до самого ранку паракимомен, наречений сьогодні проедром, постільничий імператора Іоанна Василь.

Він стоїть біля дверей царської опочивальні, слухаючи, чи не прокидається імператор Іоанн, чує, як з уст сонного владаря імперії зриваються уві сні слова: «Воїни!.. Феофано!» І на чолі в проедра все глибшають зморшки, а уста складаються в посмішку, – він розуміє, як у нового імператора палає серце і як горить збуджений мозок. Нічого, імператор скоро заспокоїться, корона остудить його мозок, царські лори[169] вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше.

А зараз, спираючись на кипарисовий, оздоблений срібною головою лева посох, проедр Василь іде, оглядає Буколеон… У коридорах душно, всюди горять світильники, попід стінами стоять заковані в броню мовчазні нічні сторожі. Проедр іде, вони зустрічають і проводжають його блискучими очима, але не ворушаться, стоять мовчазні, німі.

Коридор за коридором, палата за палатою… Проедр Василь заходить в опочивальню, де минулої ночі вбитий був імператор Никифор, у гінекей, де все ще нагадує про Феофано, у палату, куди минулої ночі зійшов з даху Іоанн Цимісхій і де тоді ховались озброєні етеріоти…

Зараз у цій палаті надзвичайно тихо, тільки час від часу потріскують ґноти в світильниках. Проедр Василь сідає в крісло, спирається руками на посох, схиляє голову.

І в нічну цю годину проедр відчуває, що він найбільше від усіх тут, у Буколеоні, стомився, знеміг. Кожен з них має право спочити, зараз усі й спочиватимуть. На кожному кроці в Буколеоні і скрізь навкруги стоять сторожі. Та й сторожі змінюються. Скоро кінчиться час першої нічної зміни. На варту стане друга зміна.

Тільки один він – паракимомен вчора, а сьогодні проедр Великого палацу, постільничий імператора – не має права й не засне вже до ранку, цілу ніч блукатиме в Буколеоні. Уранці він розбудить царя, разом з папією Романом відкриє срібні ворота Левзіаку. Увесь день, як тінь, супроводитиме царя, і, може, на якусь годину, коли імператор завершить свої справи й удруге ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечері і зробити ніч своїм днем.

«…Четвертий імператор, – думає проедр Василь. – Ти будеш недовго царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здійсниться моя мрія?»

Серед білого дня над Подольськими воротами нагло пролунали удари в била. Одразу ж ударили била й над Перевесищем. Київ сполошився. Був ясний, сонячний день, над передграддям куріли димки, на Подолі йшов торг, по Дніпру й Почайні снували лодії, – город жив, як звичайно, в таку пору сторожі ніколи не дзвонили.

Але невдовзі не тільки з Гори, а й низької Оболоні стало видно, як на півдні, десь за Вітичевим, високо піднялися в голубе небо чорні дими. Незабаром Соляним шляхом понад Дніпром примчали й вершники.

– Від Родні йдуть печеніги! – кричали вони.

А на стінах все стогнали й стогнали, піднімали людей, сіяли тривогу била…

І тоді, як бувало й раніше, з усіх усюд: з берегів Почайни і Дніпра, витягнувши на сухе лодії, від торгу з статками, на волах і конях з передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на плечі дітей, – через ворота на Гору почав вливатись довгий потік людей. З тривогою в очах ішли літні люди, перелякано дивились навкруг жінки, плакали діти. А ще багато людей, усі, хто був молодший і здоровіший, заходились копати, заглиблювати рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрізь гостре околля, запасали на Горі воду й харчі.

Тільки надвечір обірвався потік, що тягнувся до Гори. Холодно, безлюдно й тихо стало в передградді й над Почайною. У цій тиші лунко заскреготали жеравці на воротях, натягнулись ланцюги й важко піднялись, ніби прилипли до стін города, мости. Оточена глибоким ровом, Гора була тепер одрізана від усього світу. Швидко сутеніло.

Ніч була темна. Двір на Горі й усі конці забили люди. Матері з дітьми спали просто неба, на землі, чоловіки носили на стіни каміння, підсипали городниці, ставили там великі луки-самостріли.

Неспокійно було й у боярських та воєводських хоромах. Цієї ночі там ніхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрізь грюкали двері, час од часу від хоромів до княжих теремів тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, які лежали на землі, бояри, тіуни, ліпші мужі.

Вони збирались у Золотій палаті. У одному з куточків біля завішених вікон горіло кілька свічок, кволе світло їх поблискувало на доспіхах князівських, ледь освітлювало мужів города. Ніхто з них тепер не сидів на лавах, всі вони товпились попід стінами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вікна й двері в палаті були зачинені, від гострого смороду чобіт, дьогтю важко було дихати.

Пізніше з’явилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору і тепер вийшла до мужів, спираючись на посох, що глухо стукав об підлогу. Бояри й воєводи стиха загомоніли, привітали її. Але княгиня ніби не чула їхніх вітань – темна постать її пропливла через палату, зупинилась біля доспіхів княжих.

• Предыдущая
• 97/161
• Следующая