Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 98

• Предыдущая
• 98/161
• Следующая

Там вона й стала в сяйві свічок. Проміння їх освітило її обличчя – бліде, стомлене, неспокійне. Темні очі княгині дивились на бояр і мужів.

– Дружино моя! – почала княгиня. – Чули всі – печеніги в полі. Дими встали над Роднею, гонці сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава – вони рвуться просто з поля й думають зайти від пониззя…

– Заходять уже, – вирвалося серед мужів, – думають, либонь, оточити город…

Ще голоси пролунали:

– Мусимо послати до Святослава, скажемо – чужая земля іщеши, свою ся лишив…

– Худо зробив князь, у таку годину покинув…

І ще інші:

– До древлян треба вдатись…

– Не надійтеся на деревлян – їм у лісах Київ не горить.

– До сіверян!

– До Новгорода!

Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгині простягались довгі руки, глухо стукали посохи.

Княгиня довго дивилась на своїх мужів, стиснувши уста.

– Мужі мої, – вела вона далі. – Хіба вперше бачимо ми ворога під стінами города? Усі князі, – княгиня поглянула на доспіхи на стіні, – і всі людіє наші вже не раз рубались на стінах і валах Києвих, станемо й тепер…

– Мала сила в нас, княгинє, – несміливо промовив хтось із бояр.

– А ти відаєш, – звернулась вона до нього, – чи великою силою ідуть печеніги? Нас – багато, бояри й мужі мої, маємо дружину, стануть гридні, діти наші нехай стають, дворяни, і я стану з вами, мужі!

Роздратована й сувора в гніві своїм, княгиня Ольга говорила:

– І на князя Святослава не кладіть лжі. Не чужої землі шукає, за честь своєї стоїть, не сам пішов – ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю?

Ніхто не відповів тепер на запитання княгині, і, помовчавши, вона вела далі:

– І про деревлян – то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян і відаю: коли покличемо – прийдуть, допоможуть. І Чернігів допоможе, і Востер, – уже там бачили дими на пониззі. А ми ще пошлемо гонців, нехай летять, кличуть.

У палаті стояла тиша. Від задухи свічки запливали воском. Була година, коли на стінах змінювалась сторожа і лунали била. Але зараз і вони мовчали.

– То й станемо! – закінчила княгиня. – Ти, Добринє, – звернулась вона до нього, – будеш з воями на стіні. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде біля Подольських, а хто біля Перевесищанських воріт. Іще, бояри мої й мужі, відчиняйте свої кліті. Не самі алчемо, мусимо годувати все воїнство… Підемо, мужі, – печеніги, може, близько… А Святославу, – додала вона, – ми також пошлемо вість: спіши до нас, князю, важко тобі на Дунаї, а горе й у отчині твоїй…

І хтось у палаті додав:

– Аще не жаль ні матері, стару сущу, ні дітей своїх…

Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись і куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга відчула, яка вона хвора і як стомилась. Ноги були важкі, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготіли червоні й зелені кола. Напруживши всі сили, спираючись на руку Добрині, вона минула свої покої, вийшла в сіни й зупинилась біля опочивальні княжичів.

– Ти йди на стіни, – сказала вона Добрині, – печеніги, аки таті, все роблять уночі.

Він вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальні княжичів. Їй хотілось сісти, заплющивши очі, спочити, подумати над тим, що сталось.

Вона сіла в опочивальні княжичів. Колись тут жив і виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вікно в опочивальні було завішене. У куточку просто на підлозі стояв світильник. Коли княгиня зайшла, біля нього сиділа ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, і та пішла.

Княжичі спали на трьох ліжках, що стояли попід стіною. Ложа Ярополка і Олега стояли в затінку, ложе Володимира було ближче, й промінь від світильника блукав на його обличчі.

Це обличчя було спокійне, замислене, Володимир рівно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же він схожий на свою матір – Малушу. І замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати після важкого пережитого дня в цю нічну годину!

Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час біля Києва з’явились печеніги. Звичайно вони бродили улусами на пониззі Дніпра, біля порогів, рідко насмілювались навіть там, у безлюдді, нападати на руських воїв. Чому ж зараз вони зайшли так далеко?

Гонці, що примчали вдень Соляним шляхом, розповідали, що печеніги кілька днів тому перейшли вночі Рось, обминули Родню й улусом ідуть до Києва. Гонці від Переяслава говорили, що й там іде улус. Це знову дивувало й непокоїло княгиню, – не один улус ішов до Києва, печеніги збирали всю орду.

Княгиня думала, що поява печенізької орди біля Києва якось пов’язана з тим, що князя Святослава немає в Києві. Але навряд чи насмілились би печеніги, навіть тоді, коли князя немає, напасти на Русь. Блукаючи в полі над Руським морем, вони бережуть мир з Києвом, бояться Русі.

І одразу ж думки її перелетіли в далеку Болгарію, де князь Святослав з своїми воями бореться з ромеями. Він – далеко від рідної землі, над ним і всіма воями день і ніч висить смерть. А от смерть блукає й над отчиною, Києвом.

Вона пригадала, що було тільки-но в палаті, голос котрогось із бояр: «Чужая земля іщеши, а свою ся лишив», – і кров знову вдарила їй в обличчя. Ні, вони не розуміють, чого шукає Святослав з воями своїми в Болгарії.

Адже й вона, мати його, довго не розуміла сина, а потім побачила: або бути рабами василевсів, або жити, як належить людям. Зрозуміла і благословила – як княгиня й мати перехрестила його, язичника.

«А якщо?.. – Кров одразу відлила від її обличчя, коли вона подумала, що буде, коли Святослав не переможе на брані з ромеями. – Може, – вона про це боялась думати, але ця думка випливала й випливала, – може, печеніги саме тому й з’явились під Києвом, що сталось щось з Святославом над Дунаєм? Адже коли б він був у Києві, печеніги нізащо б не насмілились іти з поля в Полянські землі.

І що тепер робити? За стінами Гори й валами, – княгиня була певна в цьому, – вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далі? Дружина в них невелика, харчів небагато, води мало…»

Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати свої думки. На ложі заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потім він поволі розплющив очі, протер їх кулаками, підвів голову…

Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на підлозі тут горить світильник, але далі пізнав княгиню.

– Чому ти не спиш, бабо? – запитав він.

Питання було таким простим і звичайним, що вона навіть посміхнулась.

– Я сиділа й думала, – відповіла княгиня. – А зараз і ляжу. Спи, Володимире, спи спокійно…

Вона схилилась і поцілувала онука в голову. Він одразу ж заснув… І саме тоді в нічній тиші на стіні города вдарили била.

Підійнявшись на південну вежу стіни й перехилившись через забороло, Добриня довго дивився навкруг.

Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари, не видно було ні однієї зорі. Але очі Добрині вже призвичаїлись, і серед суцільної темряви він бачив глибокий рів одразу за стіною, вал з околлям, а далі – дерева по схилу гори, чорне передграддя на сірих кручах, Дніпро. Все, як завжди, ворога не було видно.

Але Добриня мав не тільки добрі очі, а й вуха. Хоч за городом у темряві було нібито тихо, він пізнавав багато звуків, які непокоїли його, чув, як далеко на лівому березі іржуть коні, кілька разів чув сплеск води на Дніпрі, тупіт коней і людські голоси на березі Почайни і над Либеддю. йому здалося, що голоси чулися в передградді і навіть зараз за околлям валу…

Тепер Добриня знав, що ворог підкрався й стоїть під самими стінами города, може рушити кожної хвилини. Він обійшов усі городниці, поговорив з мужами, гриднями, ремісниками з передграддя й Подолу, що клопотались, стояли біля заборол, хотів спуститись униз, щоб розповісти про все княгині.

Але не встиг спуститись, бо в передградді й на Подолі спалахнули вогні – печеніги запалювали будівлі, щоб у загравах пожежі лізти на стіни города.

• Предыдущая
• 98/161
• Следующая