Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 99

• Предыдущая
• 99/161
• Следующая

– Печеніги! – залунали голоси. – Ворог на валу!

І тоді одразу ж вдарили в била. Вони стогналл, будили, кликали: усі на Горі мусили знати, що ворог під стінами, а печеніги нехай не думають, що підкрались, як таті, – город Київ і людіє його готові зустріти їх грудьми своїми.

Добриня швидко обійшов весь південний бік стіни. Пожежа у передградді й на Подолі ширилася, багряні заграви освітлювали стіни, й Добриня бачив, як біля всіх заборол стали вої з луками. Деякі з них клали край заборол каміння, щоб кидати його на ворогів, тут же на городницях у кількох місцях вої роздували вогонь під казанами з смолою, готували воду й пісок. Ще багато воїв стояли з списами й топорами, готові рубати тих, що видиратимуться на стіни.

Нарешті била замовкли. І внизу, і на городницях настала тиша. Тихо було й навкруг – за стінами, на кручах, на Почайні й Дніпрі. У передградді й на Подолі буяла така пожежа, що хмари над Горою стали багряними, на городницях стало видно як удень, на валах за стіною можна було порахувати околля.

І тоді всі на стінах побачили, як у примарному сяйві пожежі із темряви за валами вирвались і почали трощити околля печеніги. Їх було дуже багато, вони крутились між околлям, немов черва.

А в той же час у повітрі почувся тонкий, пронизливий свист стріл. Вони бились об забороло, падали на городницях, летіли й далі – на Гору. Добриня бачив, як один із воїв схопився, вириваючи стрілу, за груди, ще один зовсім близько стояв – і стріли витинались йому просто з очей…

Княжі вої на заборолі теж натягнули свої луки, і їх стріли роями летіли в темряву за городницями, на вали, в околля.

Там, на валах, стояв крик, видно було, як чимало печенігів упали й корчаться серед гострих кілків. І все ж деякі з них проминули околля, спустились у рів, деякі вже робили приспи – копали й насипали землю, інші тягли й ставили драбини, щоб дертись на городниці, ще одні пробували підпалити ворота.

З стін полетіло каміння. Багато воїв, незважаючи на стріли, що летіли й летіли з валів, повисли край заборол над ровом і згори метали на печенігів списи, влучали їх з своїх луків.

Крики, зойки, брязкіт, що народжувались на городницях, і під стінами в рову, й на валах, злилися в один суцільний безперервний шум – загрозливий, страшний, нещадний шум бою. Озвірілі, оскаженілі печеніги, що були п’яні ще до бою від вина, а тепер від крові, збились у рову – робили приспу до стін. Коли її вкривали трупи – сипали землю поверх них, і приспа росла. Вже печенізькі драбини доходили до заборола. Чіпляючись за край заборола, печеніги видирались на стіни.

І нарешті бій почався на самій стіні, на південному її боці. Кілька десятків печенігів, деручись по драбинах, стаючи один одному на плечі, обливаючись кров’ю, вихопились на забороло. Вони вже стояли там, розмахували кривими своїми шаблями, виймали довгі ножі. А за ними по драбинах лізли, повзли, видирались нові вороги.

Це був жорстокий бій на городницях. Край заборола стояли печеніги, проти них лавою збились вої, а попереду всіх Добриня. Всі тримали в руках мечі, рубали печенігів, обливались кров’ю і самі, все більше й більше їх виходило на забороло…

І раптом, перемагаючи весь шум навкруг, великий шматок заборола затріщав, схитнувся, похилився і полетів разом з печенігами, що чіплялись за нього, вниз, у безодню. Він летів серед ночі з тріском – ламаючи драбини, калічачи людей. Бій на південному боці стіни затих…

Але в цей час почувся великий шум і крик на стіні біля Подольських воріт. У Добрині похололо тіло – адже більшість воїв біля нього, на стіні від Дніпра. Ще він помітив, що навкруг стало видніше, – і вже не від заграви пожежі: за Дніпром голубіло небо, скоро мало зійти сонце.

Він біг городницями поперед багатьох воїв до Подольських воріт, де лунали крики, де йшов лютий новий бій, де печеніги вже вилізли на стіни.

Але Добриня не встиг добігти по стіні до воріт, як там залунав інший, переможний, крик; вої скинули печенігів, що видерлись на стіни, заливали водою ворота, що почали горіти.

І там, на городниці біля Подольських воріт, Добриня побачив княгиню Ольгу. Спираючись на свій посох, вона стояла біля заборола, дивилась на Дніпро й говорила:

– Тепер вони швидко не полізуть. Київ стоїть!

Мов випущені з тугого лука стріли, летіли на південь від Києва три гридні – брати Горяй, Баян і Орель…

Горяй – найстарший з них – був білявий, бо пішов у матір, то й обличчям скидався на неї: мав голубі очі, тонкий ніс, невеликий рот. Правда, мати була невисока, тонка, а Горяй – велетень, здоровило. Такому тільки й сидіти на коні.

Баян, навпаки, пішов у батька – кожум’яку Супруна – невисокий, але жилавий, із засмаглим, аж темнуватим лицем, руками тільки шкіри м’яти, ногою по землі вдарить – гуде земля.

Що ж до Ореля – був він зовсім не схожий на братів своїх: волосся русяве, очі карі, сам стрункий, а голос такий, що коли співав на стіні города, чути його було за Дніпром.

Вони виїхали з Києва одразу ж після того, як їх покликала княгиня. По темному спустились з стіни, біля Либеді поповзом пробралися крізь печенізький стан, бачили, як спалахнула пожежа, й чули, як печеніги пішли на Гору…

Але як не боліли в них серця, вони не повернулись і не могли повернутись до Києва, а побігли в заграві пожежі через ліс до Берестового, там у княжому дворі засідлали коней і рушили в темну, непроглядну ніч на південь…

Раннього ранку вони вже були далеко від Києва. Увечері опинились край Полянської землі, над Россю, вночі спочили й проминули селище, де жили чорні клобуки, а до нового світанку були далеко в дикому полі.

Тут, у дикому полі, братам треба було стерегтись на кожному кроці. Скільки не кинь оком – тягнулось поле, рівне, де-не-де перерізане яругами, в яких ховались річки. Весело й радісно було тут весною і літом, коли від землі підводилась, зеленіла, переливалась хвилями під вітром тирса, коли скрізь зацвітали голубі дзвіночки, жовта шавлія, сині волошки, білі велетенські ромашки.

Зараз поле було похмуре – вигоріло за довге літо під промінням яскравого сонця й почорніло, скрізь пов’яли трави й квіти, на корені засохла тирса. Тільки сухі ості, ніби сивина, обгортали поле. Тут, здавалось, буяла пожежа, навіть і пахло згаром.

По темному полю, по сухій землі мчали і мчали вперед вершники, час від часу зупинялись у яругах, щоб дати перепочинок коням, напоїти й погодувати їх, спочити самим. А коли підіймались з яруг, то виїжджали обережно, оглядали поле навкруг.

І брати оглядались немарно. Перед самим заходом сонця, після того як вони перепочили над річкою і піднялись на берег, щоб рушати в поле, старший брат Горяй на якусь мить затримався на кручі, довго дивився, приклавши руку до очей, на далекий обрій, а тоді сказав:

– Завернемо праворуч і будемо поспішати…

Коні полетіли. Братам було чути, як під копитами гуде земля, в груди й обличчя їм било розпечене повітря, вони їхали просто проти сонця, щоб сліпучі його потоки сліпили ворогів і щоб вони не бачили їх. Спочатку, оглядаючись назад, вони бачили на обрії чорні цятки – печеніги гнались за ними.

Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу, за ним гнались три вершники, а слідом летіли печеніги… І сонце врятувало братів, бо коли, ніби прощаючись із землею, ще раз заграло нестерпним сліпучим сяйвом – чорні крапки вдалині розтанули в імлі, зникли. Але три вершники так само летіли за сонцем. Вони не зупинились і тоді, коли сонце зайшло, і навіть тоді, коли поле злилось із небом у вечірньому серпанку і коли молодий місяць став на чоті між зір, а ще довго мчали, круто завернувши раптом на південь.

Нарешті брати зупинились над берегом якоїсь річки. Коні довго стояли на місці, і по них пробігав дрож. Брати впали на траву.

– Чи багато їх було? – запитав Орель.

– Багато, – відповів Горяй. – Але до них було далеко.

– Добре, що ми поїхали на захід, – замислився Баян. – Тільки сонце нас врятувало.

• Предыдущая
• 99/161
• Следующая