Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 35

• Предыдущая
• 35/75
• Следующая

– …Якби в мене був час, – сказав Подорожник, – я би відбив її в тебе.

Він не міг спинитись ні на хвилину – ходив по кімнаті, або перегортав папери, або змушував предмети підніматися до дерев’яної стелі й там зависати, похитуючись, немов на плаву.

– А я би не віддав, – сказав Варан, не спускаючи очей від мушлі. Це була неправда: Варан зовсім не був певен того, що, здумай Імператорський маг наважитися на Нілу, та змогла б хоч скільки-небудь довго опинатися.

– Ти не пахнеш коханням, – подумавши, сказав Подорожник.

Варан поклав ножика. Потер долоні, повагався – і тоді тільки подивився магу в очі.

– Я однаково з нею одружусь, – сказав тихо.

Маг кивнув. Кам’яний глек для води, що висів у повітрі останні декілька хвилин, упав і залишив заглибину на дерев’яній підлозі. Подорожник знову взявся походжати назад-уперед, і під скрип мозаїчних мостин Варан повернувся перемальовувати.

За його спиною зашипіло повітря, застрибали відблиски по стінах, ширмах, фіранках. Він озирнувся: маг стояв, відкинувши голову, між його долонями металася синьо-фіолетова вогняна змія.

Ніла не встояла б, журно подумав Варан.

І йому враз захотілося сказати: бери.

Людині, якій, можливо, лишилося жити декілька днів, дарована буде остання можливість бути щасливою. Ніла запам’ятає на все життя… Чарівна пригода…

Варан низько схилився над своєю мушлею. Обличчя його щипало й горіло з сорому, адже він не панує над своїми думками, через що думки його – нижче навіть за низьке, мокре й смердюче піддоння.

– Що з тобою? – спитав маг. Спитав, звісно ж, тільки для того, щоб упевнити Варана: я не здогадався. Я не знаю, про що ти подумав. Не маю уявлення.

– Покажи ще що-небудь, – попросив Варан. – Блискавку… Сяйну кулю…

– Усі прагнуть фокусів, – печально сказав Подорожник. – Завжди і всі, навіть імператори… Неначе маг – це жонглер на ярмарку.

– А хто такий жонглер?

Подорожник поморщився. Склав долоні, як два човники днищами назовні:

– Не фокуси. Не літаючі предмети. Не відчуття вищості. Навіть не відчуття свободи. Тому що я, наприклад, невільний, мов щур у найтіснішій клітці. Чи ти спитаєш, хто такий щур?

Варан мовчав.

Подорожник глибоко зітхнув і розтулив долоні. Навстріч Варану випорснув яскраво-червоний сяйний метелик. Вогонь стелився шлейфом, розмазував обриси крил; метелик опустився на карту, але папір не спалахнув, як можна було гадати. Комаха завмерла. Полум’я піднімалось над нею, неначе вітрило. Метелик горів не згораючи.

– Я знаю, хто такі маги, – сказав Варан, обережно відсуваючись. – Я чув багато історій… а коли ти хочеш пояснити мені, як це – бути магом… то я ж однаково не зрозумію.

– Зрозумієш, – сказав Лереаларуун. – Одна річ народжувати на світ монстриків, на кшталт цього, – він кивнув на метелика. – Інша річ – випустити під небо хоч одного справжнього птаха… Так, щоб він прожив пташиний вік, залишив потомство й склав кістки де-небудь під мохом.

– Не розумію, – пробурмотів Варан.

– Тоді просто слухай, згадаєш потім… Багато ще лишилось?

Варан не одразу зрозумів, що йдеться про копіювання карти.

– Ні, – він пошкріб нігтем невдалий штрих. – Усе… Усе, що я міг зробити. Допливу…

– Допливеш, – потвердив Подорожник. – Маги приносять у світ щось, чого раніше не було.

– Будь-яка жінка з цим упорається, – подумавши, сказав Варан.

Подорожник усміхнувся. Похитав головою. Знову склав долоні човником:

– Маги… це таємниця. Той, хто приніс цю таємницю… знає відповіді на всі питання, на будь-які. Коли, звісно, правильно спитати.

– Бродяга, так?

– Так… Блукаюча Іскра. Він знає, звідки взявся світ і чому він такий… недосконалий. Куди відходять люди після смерті… Знає все.

– Правда? – Варану аж дух захопило. – Він людина чи…

Подорожник розімкнув долоні – вони були порожні. Набрав повітря, мовби збираючись сказати щось важливе, – і раптом прислухався.

– Ідуть, – сказав негучно.

– Хто?

– Там, – Подорожник махнув рукою на північний захід. – Вони вирішили мою долю – і йдуть, щоб відкрити мені… деталі.

– А як? – швидко спитав Варан. – Як вони вирішили твою долю?

Подорожник кинувся на балкон. Варан витягнув із кишені окуляри й поспішив слідом; Подорожник стояв, опершись на старовинну балюстраду, підставивши обличчя вітру.

– Вітер південний.

– Це погано?

– Я нічого не чую… крім того, що питання вирішено. Я не розумію, на чию користь.

– Знову повозка?

– Вершники. Троє або четверо.

– Ми маємо якось… приготуватися? – стурбовано спитав Варан. – Можливо… зброя?

Подорожник криво всміхнувся:

– Дякую.

– За що?

– Ти скрасив мені ці дні. Тепер іди.

Там, куди він дивився, – на північному заході – уже можна було розрізнити чотири цятки в зеленкуватому небі.

– Я зостануся, – сказав Варан.

Ні слова не кажучи, маг повернувся до кімнати, і Варан пішов за ним. Вогняний метелик усе ще сидів посеред паперової карти в районі Нічного Архіпелагу. Подорожник плеснув у долоні – вітер, удершись у кімнату, підхопив комаху й виніс у прочинені двері.

– Зачини, – утомлено сказав маг, усідаючись у крісло. Варан щільно причинив двері на балкон.

– Сховайся в кутку за ширмою, – сказав Подорожник, огладжуючи пальцем червоний камінь свого персня. – Я зустріну їх наверху. Ти почуєш… Якщо я скажу «біле», значить, можеш вийти. Якщо я скажу «синє», значить… значить, сиди дуже тихо, поки вони… ми… не відлетимо. Тоді швидко спускайся вниз, і ще раз униз, у піддоння… Разом із Нілою. Так. Карту не забудь.

Варан відтягнув кутик фіранки; чотири цятки висіли посеред неба, і вже можна було розрізнити розмірений рух – помахи крил.

– Я пішов, – сказав маг, не рухаючись із місця.

– Ще маємо час, – сказав Варан.

Маг похитав головою:

– Немає часу. Маги можуть бути мерзотниками, дурнями… Нема такого закону, щоб… магами народжувались найбільш добрі, розумні, лагідні… Але світ тягнеться до них, як ваші магнітні рибки тягнуться носом до Маленької… Принести те, чого ще не було. Я не зміг… може, не встиг.

Він піднявся. Зайшов за ширму, Варан почув шурхіт тканини й несподіване гучне позіхання. Маг вийшов, убраний у біло-сріблисту хламиду до самої підлоги. Брижі м’яко перетікали з плеча на плече, спадали від пояса до стіп.

– Слухай… знайди його. Знайди й спитай, як він вибирає оселі, де запалити вогонь і де змурувати пічку. І чому люди вмирають. І куди вони відходять після смерті…

Спалах узявся за поруччя сходів, що вели нагору. Озирнувся:

– І чому час не можна повернути… або зупинити хоча б на хвилину. А там у тебе самого… набереться питань. Знайди й спитай!

Відкрився люк. Варан замружився. Люк упав із сильним дерев’яним стуком, придавив краєчок світлої хламиди. Піднявся знову, край тканини зникнув.

Варан узяв копію карти на мушлі. Сховав у шкіряну сумку на поясі. Витягнув. Сховав за пазуху.

Зовні залопотіли крила.

Варан піднявся до самого люка, прихилив вухо до теплого дерева й став чекати.

– …У цих краях небо звичайно зелене… А сьогодні воно синє, мов у сезон, правда… друзі мої?

Варан уже знав, що це сон. Зараз треба рвонутися, перемінити позу… різко перевести дихання…

Над гладким шаром хмар летіли чотири крилами, з однієї з них ізслизнула людська фігура в довгих світлих шатах. Полетіла сторч головою. Зависла в повітрі, розкинувши руки й ширяючи в леті. Крилами встигли накинути коло, а Варан устигнув подумати: от воно. Ти брехав, що не вмієш літати…

А потім летюча людина зірвалася з невидимого опертя, перевернулася в повітрі й зникла у хмарах…

Варан закашлявся й сів. Тюфа, яка спала поруч, невдоволено закрутилась.

Стояв такий морок, що, здавалося, неба не існувало зовсім. І повне безвітря; навіть на вершині пагорба, де Варан із Тюфою влаштувались на ніч, повітря було стоячим і в’язким.

• Предыдущая
• 35/75
• Следующая