Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 36

• Предыдущая
• 36/75
• Следующая

Варан піднявся. Сон про загибель Подорожника навідував його раз на півроку й передував, як правило, якимось значним подіям. Що саме провіщає сон, ніколи не вдавалось дізнатись зарані, але одну його особливість Варан установив точно: заснути потім не вдається, хоч як крутися.

Варан пройшовся, розминаючи ноги. Сів на каміння, поклав підборіддя на зімкнені пальці, спробував зорієнтуватися за сторонами світу. Вони з Тюфою третій день ішли на схід сонця, не знаходячи людського житла. Тут не має влади Імператор: важко тримати в покорі країну, де відстань вимірюється днями путі. Іншої міри в місцевих мешканців нема, та й нащо…

Варан моргнув. Ні, йому не здалося: на сході, саме там, куди вони йшли, показався вогник. Малесенький, мерехтливий, єдиний вогонь серед царства пітьми. Варан прикинув: менш як півдня. Якщо розштовхати Тюфу й вийти просто зараз – до сніданку, за доброго збігу обставин могли б дістатись до людей…

Але доведеться чекати світанку. Біля підошви узгір’я – недобрий на вигляд ялинник, учора ввечері Варан довго його роздивлявся й радився з Тюфою. Погодились на тому, що доведеться обходити, причому бажано – зранку, причому бажано – якнайдалі. Якби хоча б сосновий бір… а то ялинник… Розумний – побережеться.

Вогник мигтів.

Рано вони встають. До світанку ще кілька годин, а вже засвітили. Чи тривога? Чи хтось хворий?

– Сьогодні взнаємо, – сказав Варан уголос.

Нечутно підійшла Тюфа. Поклала морду на плече. Засопіла. Вухо одразу ж зробилось гарячим і мокрим.

– Спи, – сказав Варан. – Є ще час… Спи.

Тюфа загарчала.

– Я знову його бачив, – сказав Варан. – Щось станеться.

Тюфа гучно зітхнула.

– Знаєш, – сказав Варан. – Якщо мертві і справді дивляться на нас… Можливо, він попереджає нас? Веде кудись? Га? Чи ти думаєш, йому більше нема про кого турбуватись на землі, тільки про незнаного колишнього піддонця? Га?

Тюфа не відповіла, звичайно ж.

– Коли вже ми однаково прокинулись, – пробурмотів Варан, почісуючи в неї за вухом, – може, пожеремо?

Вітер розвіяв хмари – і влігся ще до світанку. Височезні трав’яні стеблини, обліплені росою, гнулись мало не до землі. Тюфа бігла спереду, прокладаючи Варанові шлях. Вода скочувалась по її жорсткій непромокальній шерсті, стеблини, звільнившись від тягаря, розпрямлялись, посіпувались, мовби тільки тепер помітивши настання ранку. Дике поле, прорізане ярками й струмочками, було настільки широке, наскільки й байдуже. Ялинник, наїжений кривими верхівками, жив на ньому, як дрібна блоха на безконечній Тюфиній шкурі.

Варан ішов, позираючи поперемінно під ноги – і в бік ялинника. Дерева стояли, мало не притиснувшись одне до одного стовбурами. Ліс був – суцільне сплетення віт, і тільки в нижньому ярусі, над шаром мертвої глиці, залишалась якась подоба проходу, прогалини, простору. Варану здалося, що там щось рухається, коли він не дивиться. І коли поглянути нишком – удасться спіймати цей рух краєм ока…

Від лісу відгонило гниллю й ще чимось. Тюфа відчувала це набагато гостріше за Варана: знай заклякала, повернувшись до лісу мордою, і тоді її супутник зупинявся теж. Тюфа наїжувала шерсть і чогось чекала; не дочекавшись, моторошно рявкала й продовжувала йти.

– Чи не занадто близько ми йдемо, га? – бурмотів Варан собі під носа.

Нарешті зійшло сонце. Ялинник залишився позаду. Здерлися на довгий пагорб, набрели на якусь подобу стежки, дісталися нею до струмка. Сіли підживитись. Варан розділив порівну останній кусень «дорожнього хліба», сухого й жорсткого, мов в’ялене м’ясо, і такого ж поживного. Слава Імператору, води тут було – залийся. Хочеш пий, хочеш купайся, хочеш – сиди й дивись…

Варан сидів і дивився, як Тюфа плентається по протилежному берегу, щось винюхуючи. Прийнявши, очевидно, якесь важливе рішення, скотинка повернула до Варана круглу морду й заохотливо рикнула. Після чого посунула собі, не бажаючи знати, яким чином її супутник перебереться через струмок.

– Зажди!

Вода була дуже холодна. Знадобились би чоботи зі шкіри ситухи, але ситухи тут не водяться. Тут немає ні птахів, ні звірини. Хоча ялинник, повз який вони так щасливо пройшли годину тому, не відмовився б від свіжини. Ой, не відмовився б.

Сонце піднялось вище. Тюфа вивела Варана на стежину – тепер уже точно стежку, майже дорогу, з ясно накресленими вузькими коліями.

З наступного пагорба відкрився дім – велика дерев’яна будівля з багатьма прибудовами, з дозорчою стійкою з суцільних соснових колод. За домом манячив ліс – очевидячки, напівприручений, змішаний. Між домом і лісом лежало велике доглянуте поле, половина зжата, половина достигає. Ручай був перекритий загатою, темна споруда над ставом була, певне, млином.

Тюфа гучно позіхнула.

– Добре живуть, – сказав Варан. – Навіщо ж їм з самого ранку вставати?

Тюфа ткнулась мордою в поперек, натякаючи, що добре б поспішити.

– Ну, їдьмо, – сказав Варан і влігся Тюфі на спину – не сів, а саме влігся, рівномірно розподіляючи навантаження по неміцному хребту. Тюфа опустила морду й рвонула з місця – замиготіли стеблинки трави, затряслися залишки хліба в напівпустому животі, прокинулося й защеміло поранене торік плече.

– Не налякати б, – сказав Варан крізь зуби, щоб не прикусити язика. – За тисячу кроків зупинишся, добре?

Їх помічено раніше. З дозорчої стійки розлігся пронизливий дитячий вереск.

Тюфи побоювались і не ховали побоювання. Не прагнучи нікого турбувати, скотинка відійшла подалі й прилягла на березі млинового ставу, задумливо вдивляючись у воду. Скоро удар лапи по воді й радісне вуркотання сказали Варану, що в ставку водиться риба.

Його попрохали заждати у дворі – усього хвилинку. Потім урочисто запросили ввійти. Полум’я у вогнищі було загашене й вугілля виметене. Посеред кімнати лежав акуратний маленький стосик дров.

– Міцних ніг тобі, добрий чоловіче, і провідної зірки, – сказав кремезний чоловік, до якого ніяк не в’язалося слово «старий». – Зроби нам честь – розпали вогонь.

Варан схилив голову. Неквапливо, як велить звичай, наблизився до вогнища. Склав стіжком сухі скіпки, витяг із кишені «іскру», принесену ще з узбережжя. Креснув камінцем, спіймав вогник, подмухав, роздуваючи щойно зроджене полум’я. Господарі захоплено дихали за його спиною – Варан давно знав, що в глибині материка «іскор» не знають – місцеві кресала громіздкі й незручні…

Скіпки зайнялись. Варан підклав полінце, заждав декілька хвилин і підклав друге. Прикрив дверцята вогнища – адже він має запалити вогонь, а не перевести все дерево, що його дали господарі.

– Спасибі, добрий чоловіче, – по паузі вимовив господар. – Сідай до столу, твоя радість – наша радість…

Варан виявив себе досвідченим подорожником. Господар явно знався на прийманні гостей – не спитав про ім’я і не назвав себе, дожидаючись, поки Варан назветься сам. Значить, сюди все-таки забрідають…

Варан сів на запропоноване місце. Родина заворушилась, заповнивши метушінням увесь немалий простір кімнати: жінки накривали на стіл, чоловіки пересували ослони, старші діти готували воду для миття рук, молодші плутались у всіх під ногами. Біля озера рявкнула Тюфа – усі, разом із господарем, здригнулись.

– Вона не скривдить вас, – сказав Варан.

Господар похитав головою:

– Ти прийшов, я бачу, з такої далекої далини… Я знаю, що за двадцять днів путі не водиться таких тварюк.

– Вона з узбережжя, – сказав Варан.

Молода жінка, що несла на стіл паруючий глиняний полумисок, спіткнулась і ледве не впустила ношу.

– Узбережжя не буває, – сказав із кутка невпевнений дитячий голос.

– Буває, – запевнив Варан. – Не тільки узбережжя, але й острови…

Чоловіки перезирнулись.

– Востаннє гості були в нас півроку тому, – сказав господар. – Та й то – близькі гості, два дні путі всього… дружину моєму молодшому привезли, – він кивнув на найбільш юну з жінок, білошкіру, руду й веснянкувату, яка під поглядом Варана стала червоногарячою.

• Предыдущая
• 36/75
• Следующая