Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 37

• Предыдущая
• 37/75
• Следующая

Варан кивнув. Витягнув із сумки згорток, поклав край столу.

– Від батьків вам, шановна. Я в їхньому домі переночував, і вони показали мені дорогу…

Знову зчинився рух. Руденька мало не заплакала, притискаючи до грудей подарунок. Сказати нічого не змогла, а може, не зважувалася, тому що бути невісткою за два дні путі від батьківської оселі – та ще доля…

Під радісні схлипування руденької взялись трапезувати – точніше, їв тільки гість, а решта дивилися й чекали, коли він наїсться. Дожувавши (а в тарілці була каша, густа, гаряча й навариста), він випростався, скинув оком на господарів і, відсунувши полумисок, сказав:

– Мене звати Варан.

Виявилося, що роботи з ранку не буде: прийшов подорожній, яка тут робота?

Був ясний день. Бесідувати вирішили на подвір’ї; сімейство всілось кружка, Варана посадовили в центрі й припросили розповідати.

– Про що спершу? – спитав Варан, і це теж було частиною ритуалу. Господар, укотре впевнившись, що подорожній – людина досвідчена, почав ставити питання:

– Скажи, Імператор над нами ще є?

– Є, – Варан із задоволенням витягнув ноги. – Імператор є, й Імперія є досі, тільки от Лісовий край бунтується. За короля в них такий собі «син Шуу», хто такий, звідки взявся – невідомо, але лісовики йому вірять й Імператора не бояться. У лісі, зрозуміло, на криламах не повоюєш…

– Крилам не буває, – пробурмотів старший онук хазяїна. На нього подивились промовисто, але руку ніхто не підняв; Варан подумав, що на північному узбережжі парубка вже прибили б на місці. Там, ближче до серця Імперії, неухильно діє правило «молодшого язика» – через те здається, що діти й підлітки взагалі німі…

– Що ж тепер? Війна? – тихо спитала господиня, дуже стара жінка, що з вигляду годилася своєму чоловіку в матері.

– Війна, – кивнув Варан. – Там, може, вже горить усюди… Імператор ліс обіцяв випалити… якщо ворохобники не видадуть йому «сина Шуу» живим чи мертвим. А вони, зрозуміло, не видадуть.

Він відкинувся на спинку лавки й подивився в небо. Ні хмарки, ні димку. Ні звуку. Що б там не було – сюди не дійде…

– Я хочу на війну, – ледь чутно сказав упертий хлопчисько, і його мати – кремезна чорноволоса жінка, дружина старшого сина господаря – дала сину запотиличника, утім, радше для годиться.

– Скажи, – подав голос молодший син господаря, – ялинник по дорозі сюди… Ялинник ти проходив?

– Обійшов, – сказав Варан.

– Зрозуміло, що обійшов… Як він, узагалі?

– Кепсько. Стоїть. Дивиться…

Сини господаря переглянулись.

– Він, взагалі-то, за день путі був, – сказав старший. – Підкрадається, мерзота така, й підкрадається… Треба пужнути його вогнем, сволота, щоб не кортіло…

– Скажи, – знову спитав господар, – про ярмарок що-небудь чути?

– Кажуть, як звичайно. На сонцестояння. Збирайтеся.

Сімейство пожвавішало. Здається, упертий онук хотів сказати щось і про ярмарок, але, зустрівши батьків погляд, передумав. Ярмарок був для цих людей великою подією, щось на кшалт весілля: раз на рік відбувався великий торг у селищі, як на ці краї, страшенно велелюдному: в одному місці жили п’ятдесят людей! Ярмарок тривав тиждень, на ярмарку не тільки продавали й купували, але й обмінювалися новинами, віддавали дітей у науку й домовлялися щодо наречених.

Молодша невістка господаря, руденька, чиє бліде лице від хвилювання взялося червоними плямами, уже давно хотіла щось спитати. Скориставшись із того, що чоловіки заговорили про ярмарок, Варан повернувся до неї:

– Живі. Здорові. Поле родить добре. Брат думає одружитися наступного року. Подарунок у відповідь передати не зможу – іду іншим шляхом, на схід…

Усі нараз змовкли. Варан не зрозумів, чому розмови про ярмарок обірвались на півслові і чому сімейство дивиться на нього з нерозумінням і страхом.

– На сході в нас… – після паузи признався господар, – неспокійно. Хотів от спитати… чи не знають люди, але коли ти на схід ідеш, значить, не знають. Не встигли.

– А що таке? – Варан переводив погляд з одного обличчя на інше. – Ліс здичавілий… поле?

– Гірше, – признався господар. – Людина.

– Навряд чи так страшно, – припустив Варан.

– Ходімо, – господар важко піднявся. – Ходімо, я тобі покажу…

Щойно вони відійшли на декілька кроків, як сімейство півголосом заговорило, засперечалося про щось, чулося «ялинник», «ярмарок», «війна»… Господар привів Варана до драбини на дозорчу стійку.

– Висоти не боїшся? Високо там…

– Ні, – Варан усміхнувся.

– Тоді лізь, – господар відступив, даючи дорогу. – Двох не витримає… Як піднімешся, поглянь на схід. Потім поговоримо, коли захочеш…

Варан поліз нагору. Стійка, схоже, не тільки двох не витримала б – вона й одну дорослу людину витримувала ледь-ледь. Варан розумів, що чатують тут діти. І навіть здогадувався, хто був чатовим, коли він з’явився верхи на Тюфі…

Тюфа залишалась на березі – мирно спала, згорнувшись калачиком перед невеликою купкою риб’ячих голів. Варан подумав, що скотинка наїлась від пуза, коли вже головами гидує. Нічого, прокинеться – підбере.

Незжата половина поля хвилювалась колоссям, і вітер був тут зовсім ні до чого. У повному безвітрі колосся ходило ходором, від середини до кутів, від кутів до середини – поле нервувалося без певних причин. Чи хвилюється, що не прийшли вранці робітники?

На узліссі – Варан розгледів – шатром стояли дрібні колоди. Чого-чого, а деревини сімейству не бракувало. Очевидно, ліс усе-таки свійський. Чи вміють якось домовитись?

Варан піднімався все вище. Як на місцевих жителів, які з дитинства мешкають серед положистих пагорбів, пост чатового і справді поміщався на неймовірній висоті – якихось десять людських зростів. Дерев’яна драбина не була схожа на ту камінну, що вела на гвинтовий майданчик, але пам’ять м’язів враз підкинула Варану напівстерту картинку: дощ… Мішки з поштою на плечі… Батько перевіряє спускач…

Я навіть не знаю, чи живі батьки, подумав Варан. Я навіть не знаю, хто там народився в Лільки і хто в Тоськи. Вони гадають, що я мертвий – це абсолютно точно. Після стількох років…

Йому пригадалась Ніла на причалі, як вона вмовляє його не пливти нікуди, а зостатись на Круглому Іклі. Як вона плаче, і дощ розмиває сльози в неї на виду… Більше Варан нічого не встигнув згадати, тому що за найближчим горбом на сході відкрилася сіро-брунатна рівнина.

Вдивляючись, Варан піднявся вище.

Безумовно, там були поля. Колись були. Досі видно обриси – поля повсюдно чомусь воліють бути прямокутними. І ще там був ліс, великий і старий. Видно стовбури. Те, що від них лишилося.

Варан примружився. Шкода, що нема підзорної труби. Він добув одну на Осинім Носі, але потім під час шторму втопив. А купити нову так і не зміг – на північному узбережжі вони страшенно дорогі…

Невисоке камінне пасмо. Будівля – або, радше, руїни. На вигляд незаселені. Більше ні будинків, ні халуп, ні ознак людської присутності. От тільки ця мертва земля…

– Не хочеться з ним зустрічатись, – пробурмотів Варан собі під ніс.

Озирнувся. У сонячному світлі лежав сонний степ, поблискував струмок, темнів віддалеки ялинник, що його брати збираються «пужнути вогнем». Це ще хто кого пужне…

Унизу чекав господар. Здається, гість заслужив іще більше його поваги, спустившись зі стійки без холодного поту на лобі – і взагалі без ознак страху висоти.

– Маг? – спитав Варан, кивнувши на схід.

Господар довго мізкував, перш ніж відповісти.

– Убивця, – сказав кінець кінцем. – У ті поля ми ходили колись… Тесть мій там жив. Будинок змурував кам'яний, називав «замок». Поля там були ох гойні, добра земелька, по три врожаї на рік… Ліс, щоправда, дикуватий, але нічогенький ліс… лагідний. Тесть овдовів, дочок заміж видав. І помер. Ми його поховали, як заведено, на полі… А дім покинули, тому що далеко. І от щось із рік тому… Мика малий прибігає ввечері, каже – вогник. Я пацану не повірив, сам поліз. І точно – вогник. Хто такий, звідки взявся? – господар перевів дихання. – Послав я мужиків своїх на розвідки… От вам, в Імперії, добре. Яка кривда – пишете Імператору, той посилає варту… У нас не так. Кожен за себе. Я так думаю, – він озирнувся, перевіряючи, чи хто не чує, – тікати нам усе-таки доведеться. Покинути все й утекти…

• Предыдущая
• 37/75
• Следующая