Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 39

• Предыдущая
• 39/75
• Следующая

– Одружитися б тобі, – сказав зрештою господар. – Поставити дім. Приручити поле. У нас тут добре до подорожників… кожен мандрівець – наче подарунок… Але ж ти не хлопчик уже, правда? Усе життя блукати, блукати… Лягти однаково доведеться. І ляжеш не на своєму полі, а підеш у чуже болото… Навіщо?

– Ти не віриш, що я його знайду? – Варан усміхнувся.

Господар піднявся:

– Ходімо… ти втомився, правда? Я втомився… Ти знаєш що? Ти загадай на сон. Що насниться – так і чини. Насниться тобі, приміром, що на ярмарок ідеш, там собі дівчину видивляєшся ладну, вродливу, роботящу… Сон – добрий порадник, а в нашому домі всі сни – зі смислом…

Слухаючи його приглушене бурмотання, Варан ступив у теплий, пропахлий травами морок благословенної оселі.

Йому снилося, що гвинт завмер посеред неба, склав лопаті й оце зараз почне падати.

Йому снилася Ніла верхи на криламі. Ніла кружляла, обвіваючи Варана вітром, і кричала йому, але він не міг розібрати ні слова.

Йому хотілось, щоб падіння скоріше почалось, тому що висіти отак без руху було вже нестерпно. І він розумів – коли довкола кошика завиє вітер, останній шанс почути Нілині слова буде втрачено назавжди…

Він прокинувся від стугону вітру й одразу зрозумів, що й решта в домі не сплять. Вітер ревів у димарі, ззовні стогнало й жалілося поле, завивав ліс, заглушуючи голос степу. У розбуялій бурі було щось неприродне, надсадне: бурі в степу трапляються, але це не привід, щоб отак відкрито волати зі страху…

Він безгучно сповз зі скрині, на якій спав. Підібрався до вікна, завішеного цупкою тканиною. Відхилив кутик.

Небо оповили хмари, майже як у піддонні. На бурих клаптях хмар леліли сині поблиски.

Буревій?

Хтось поза його спиною різко відкинув занавіску вбік. Варан упізнав хазяїна.

Нагорі заплакала дитина.

Господареві сини вже вдягалися, лаючись і стикаючись у пітьмі. Хтось засвітив свічку, Варан побачив бліде, дуже спокійне лице хазяйки. Старша невістка стояла з дитиною на руках, у її великих очах відбивались, мов квіти, тремтячі язички свічки.

– Що це? – тихо спитав Варан хазяїна.

Той закректав у відповідь.

Коли відчиняли двері, їх мало не зняло із завіс.

Хазяїн, обернувшись, гукнув дружині:

– Зачини! Кочергою зачини, ну!

Варан озирнувся, розшукуючи Тюфу.

Вітер не мав напрямку – дув звідусіль. У степу, зовсім неподалік, стояли два сірі коренасті смерчі. Поле вже не ходило хвилями: незжата половина колосся лежала на землі. Поле притискало колосся, як Тюфа, що з’явилася з-за сараю, притискала вуха до голови.

Господар і двоє його синів зупинились посеред двору – спина до спини, озираючись, явно не знаючи, куди бігти й що робити. Варан кинувся до дозорчої стійки; якщо йому й кричали остороги, у стугоні вітру їх однаково не було чути.

Стійка розгойдувалась і тріщала. Варан розумів, що до самого верху підніматися не можна ні в якому разі – знесе разом із драбиною. Але йому й не треба було до самого верху – тільки зазирнути за гребінь горба на сході…

Тюфа завила, перекрикуючи вітер. А як воно було Подорожнику, коли він спустився в безодню в пошуках фальшивих скарбів, коли його кидало на вірьовці, крутило, грозило розмазати по камінній стіні…

Варан спинився, притиснувшись до драбини всім тілом.

Над пагорбом на сході сині спалахи були яскравіші. Від невидимого в темряві замку ланцюгом тяглися сині й білі мигтючі кульки, мовби нанизані на нитку. Мов величезне намисто, що летить у небі.

«Намисто» тягнулось просто на Варана.

Стійку хитнуло, і він ледве втримався. Загнав скабку в руку, поспішив униз, подумки благаючи старе дерево потерпіти ще трохи й не падати. Стійка влягла його проханню й повалилась тільки тоді, коли до землі залишалось не більше людського зросту.

Варан відскочив убік. Стійка впала на ріг сараю і переломилась навпіл.

– Стережись! – крикнув Варан.

Уламком, на щастя, нікого не зачепило.

– Я думав, ти вже мертвий, – сказав молодший син хазяїна, і це були перші слова, що він промовив на Варанову адресу.

– Там таке, – Варан водив руками, не знаючи, як розказати. – Вогні… мов намистини нанизані. Ланцюг.

Господар й обидва його сини дивились на нього, як острів’яни дивляться на витягнутого з дна восьминога.

– Що це? – спитав Варан.

Чоловіки мовчали. Небо над пагорбом сяяло синім.

Світло відбивалось від низьких хмар.

– Що робитимемо? – знову спитав Варан.

– Може, не доповзе, як того разу? – незрозуміло в кого спитав молодший син.

– Поле, – сказав господар, і Варан не почув його слів, але вгадав по губах. – Кличте жінок… Дітей відвести якнайдалі…

Чорноволоса невістка його вже тягнула дітей геть – найменшого на руках, решту мало не волоком за собою, у темінь, у степ, на захід. Там ялинник, устигнув подумати Варан. Чорноволоса жінка на секунду озирнулась, блиснули зуби й білки здоровенних очей.

Руденька невістка хазяїна доганяла її – зі скринькою в одній руці, з подушкою – у другій. Здається, вона схопила перше, що потрапило під руку.

– Може, ще не доповзе! – вигукнув молодший син, і в голосі його був відчай.

– Розпалюй вогонь! – люто закричав у відповідь господар.

Над пагорбом піднімалася біло-блакитна низка вогнів – величне, чарівне видовище.

Тюфа – відважна Тюфа! – нервувалась. Щодо поля, то воно просто впало в істерику. За сто кроків відчувалось, як здригається вкрита колоссям земля.

Полум’я розмазувалось по просмоленому клоччі. Вітер відносив дим. Дружина господаря повзала по полю на колінах, гладила припале до землі колосся, Варану спершу здалося, що вона жне – у темряві, дико поспішаючи. За хвилину він зрозумів, що вона просто заспокоює поле – щось каже йому, наспівує під стогін вітру, запевнює, мабуть, що й цього разу все закінчиться добре…

Біло-блакитний ланцюг наближався – проти вітру. Вогняні кулі сильніше спалахували під черговим поривом. Між вогнями й полем горіла яма зі смолою, люди кидались, передаючи одне одному смолоскипи. Перше «намисто» важчало, немовби втрачаючи сили, тяглось до землі, а над пагорбами сходив, меркнучи вогнями, ще один такий самий ланцюг. А за ним другий.

Намисто.

Кожен камінь має ім’я. Озивається тільки хазяїну. Кожен камінь – живий…

«Не ходи. Не кидай мене. Не ходи, ти однаково нічого не знайдеш… Ти ніколи не будеш щасливим, не ходи…»

Варан затряс головою. Пойняло безвілля, захотілося сісти й охопити голову руками; він повернув голову – і побачив, як господареві сини однаковим жестом підносять руки до лиця, потім старший брат, подолавши себе, струшує з пліч невидимий тягар, а молодший горбиться, мовби придушений непосильною ношею. Старший ступив до нього – долаючи опір густого в’язкого повітря, – і, несильно замахнувшись, дав потиличника. Молодший брат хитнувся вперед, вдихнув вітер широко відкритим ротом, подивився на Варана, наче вперше його побачивши… Потім глянув йому за плече…

Варан озирнувся.

Перше «намисто» явно не дотягало до поля. Чи то втрачаючи сили, чи то прикидаючи, де краще сісти, воно спускалося все нижче, вогники мерехтіли холодно й сонно, у їхньому перемигуванні був невловний, божевільний ритм. Варан захотів відвернутися, але не зміг.

Задрижала земля. Степ, хоч який він був великий і байдужий, боявся за життя кожної своєї травинки.

«Намисто» спустилось. Усі вогняні «намистини» торкнулись землі одночасно, і до неба змайнуло колесо полум’я – блідо-зеленого, як шмарклі, і гострого, як частокіл.

Земля шарпнулась так, що люди ледве не попадали. Тюфа завила й кинулася геть, на захід. Варан, не втримавши рівноваги, спустився на коліно. Десь завалився сарай, здійнявши хмару пилу, ніхто навіть не озирнувся. Усі дивилися на схід.

Зелене полум’я вляглось. Вітер закрутився над ним товстим, навіть у пітьмі видним смерчем. Варан зачаїв подих – пахло горілим, не пахло – смерділо.

• Предыдущая
• 39/75
• Следующая