Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 53
- Предыдущая
- 53/75
- Следующая
– Ваша милосте, – промовив Варан негучно, – ви розумієте – те, що сталось із ланкою Гордина Золоті Крила, завдало смутку Імператору. Але Імператор не стане гніватись особисто на вас… за те, що ви не доглянули за його мосцю Зигбамом.
У рудовусого сіпнувся кутик рота. Варан миттєво це відзначив.
– Я не став би обіцяти вам прощення, якби не був певен, що ви його дістанете, – продовжував він довірчо. – Його мосць приймає в себе дивних людей? Виїжджає на прогулянку й довго не вертається? Тримає себе… нешанобливо щодо вас?
Рудовусий мовчав. Варан добре бачив тепер, що ховається за скляною полудою його погляду – паніка. Звичайна паніка людини, що летить униз зі скелі й марно намагається за що-небудь зачепитись.
– Його мосць погрожував вам? – спитав він м’яко. – Я знаю, які нестерпні бувають чаклуни – особливо якщо поряд нема більше нікого, обдарованого магічною силою… Але посібництво бунтівникам – це дещо переступає межі дозволеної пихи, чи не так?
Декілька секунд рудовусий щось вирішував. Варану здавалось, що він увіч бачить ворушіння думок іншої людини – як вона тріпочеться, як б’ється об стекла нерухомих очей.
– Ви зустрічалися коли-небудь із його мосцю… зі старим Зигбамом? – спитав нарешті намісник.
– Ні.
Рудовусий помовчав іще хвилину.
– Його мосць, – сказав він врешті, – тяжко хворіє. Не встає… відтоді, як я милістю Його Незрушності став намісником у цьому негідному… даруйте. У Лісовому краю. Тому він не виходить, не приймає в себе дивних людей… взагалі нікого не приймає.
– Ви певні? – безглуздо спитав Варан.
– Цілковито. Як я перше сказав вам, керувати тутешнім краєм неможливо… Ви знаєте, яким чином ми дістаємо податки? Варта, набрана з колишніх горлорізів, налітає, подібно до розбійників, на поселення й забирає все, до чого зможе дотягнутись, – половина йде на так звану «платню», половина – у так звану «скарбницю». Не дивно, що в краю більшає смертних вироків «цьому кровопивцю», тобто мені, – намісник криво посміхнувся, один його вус поїхав угору, другий лишився на місці. – Моє життя тримається на плечах шпигунів, добродію Варане. Його мосць Зигбам – його неміч Зигбам, коли вже про це мова – оточений потрійним кільцем майстерних дозорців… Я трачу на це немало грошей і зусиль, зате можу тепер урочисто повідомити вас: цей напівтруп ось уже півроку не піднімався зі своєї брудної постелі. Колись він ще щось тямив… а тепер ходить, даруйте, під себе й нікого не впізнає.
Варан мовчав. Щось у погляді намісника йому не подобалось, але він не міг зрозуміти що.
– Я не повідомляв про це в столицю, – намісник важко хитнув головою, – тому що… ви ж розумієте… Мені дуже важко, добродію Варане. Але я відданий Імператору…
Варан був певен, що він у чомусь бреше. Відчуття було таке, немов шкребуть нігтями по склу.
– Можливо, я схибив, – нервово сказав намісник. – Але ви можете піти й переконатися… на власні очі. Взагалі на вежу нема ходу нікому… Але ви, як я розумію, маєте дати звіт Його Незрушності?
Варан кивнув, не спускаючи з рудовусого очей.
Вежею Лісового краю називалося кругле помешкання на верхівці велетенського мертвого дерева. Дерево було порожнє всередині, у пустому стовбурі поміщались гвинтові сходи, і Варан, супроводжуваний намісником, довго піднімався в мороку, духоті й взаємному напруженні.
Біля входу в мешкання чарівника сиділа людина зі зведеним арбалетом на колінах. Намісник кивнув йому. Варан устиг роздивитись грубе, в складках шкіри обличчя, шрам на лобі й байдужі очі вбивці.
– Заходьте, пане посланнику, – запросив його намісник.
Варан увійшов і зупинився на порозі. Кімната – кругла кімната під пласким низьким дахом – була точною копією тієї, у якій колись мешкав Подорожник.
Мозаїка з різних сортів дерева, панелі на стінах, ширми, різьблені меблі – таж і вежу на Круглому Іклі обставляв за своїм смаком старий Зигбам! Подорожник прибув туди миршавий і мокрий, у м’ятому білому костюмі, з єдиною скринькою під пахвою – скринькою, повною паперів… Варан, до речі, так і не дізнався, що то були за папери…
– От, – сказав намісник, голос його був спокійний (показово спокійний, завважив подумки Варан). – Тут… за ширмою.
Варан потягнув носом повітря, мимоволі наслідуючи Підставку. Вікна були розчинені, вітер гуляв туди-сюди, ворушачи фіранки. У кімнаті пахло глицею, ароматичною смолою і трошки – димом. Або намісник згустив барви, кажучи про Зигбама як про «напівтруп у брудній постелі», або… або щось іще.
Стараючись про всяк випадок не повертатись до намісника спиною, Варан відсунув ширму. У постелі – чистій, хоча й не дуже тонкої тканини – лежав, уп’явши у Варана пусті очі, старезний дід. Із кутика його рота тягнулась ниточка слини.
– Ваша мосць, – сказав Варан.
Старик дивився крізь нього.
– Я можу вийти, – запропонував намісник. – Можливо, у вас є якісь… особливі, гм, питання… методи…
Він нервувався.
– Я був би вдячний, якби ви полишили нас, – сказав Варан повільно.
Намісник вийшов, причинивши за собою двері. Варан озирнувся знову; почуття впізнання цієї кімнати було таким сильним, що могло, мабуть, переважити всі події цього дня. Чи не по тій мостині водив пальцем підліток-Варан, що вперше побачив стільки дерева разом? Тут, у Лісовому краю, ця кімната зовсім не здавалась розкішною – навпаки, у ній було щось нарочито-селянське… Але там, на Круглому Іклі, де найвищий стовбур – заввишки з десятирічну дитину…
Він скинув око на лежачого:
– Зигбаме…
У пустих очах старого нічого не змінилось.
Варан витягнув з-за пазухи райдужну грошову купюру. Підніс до лиця «його немочі»:
– Упізнаєш?
Старий не впізнавав. Він не впізнав би рідного сина.
Йому було однаково.
Утік, подумав Варан. Спритно втік із улаштованої пастки. Підставка вкусить власний ніс… Але спочатку, мабуть, зжене злість на мені. І це не буде така вже несправедливість…
Варан озирнувся востаннє.
Несправедливість. Те, чого неможливо описати словами. Фальшива нота, неправильний запах, те, що Варан випустив… і тепер уже не надолужить. Непоставлене питання…
– Пане наміснику, – покликав він пошепки.
Двері прочинились. На порозі стояв рудовусий, за спиною його маячив тип із арбалетом. Таж мене пристрелять, мимохідь подумав Варан. Якщо я зараз скажу що-небудь або зроблю не так…
– Я скорбію з приводу біди, що вразила його мосць Зигбама, – вимовив Варан.
Лице намісника розслабилося. Але навряд чи хто-небудь, крім Варана (і ще, звісно, Підставки) зумів би це розгледіти.
Він зажадав подати верхову криламу – Його Незрушність, мовляв, вимагав звітувати щодо нинішнього становища в Заліссі, називаному також Чашею. Намісник спершу опинався, тоді погодився з несподіваною охотою. Сподівається, що мене зіб’ють, подумав Варан.
Крилама – дрібна, недогодована курчам пташка – могла нести тільки одного сідока. Її груди й живіт захищались дірявим шкіряним панциром, не здатним, як на Варана, витримати навіть найлегшу стрілу. Утім, він не збирався ні з ким ставати до бою.
Його навички вершника добряче кульгали. Крилама теж не була аристократкою – хитрувала й викручувалася, й одного разу навіть перевернулася в повітрі, сподіваючись скинути вершника. Варан змагався з нею на видноті в цілого палацу й селища і нарешті переміг – усе ще вихляючи й смикаючись, але вже не виявляючи виразної непокори, крилама понесла його в напрямку до місця нещасливої битви.
Ловлячи губами вітер, Варан серйозно розмірковував, чи варто йому вертатись у столицю. Звісно, Підставка ризикував, посилаючи його так далеко; загубитись у ворохобному краю – що простішого. Шкода кидати домівку з коридором на сто п’ятнадцять кроків, із фонтанами й водоспадами, зі слугами й екіпажами на саможерках… З іншого боку, навіщо фонтани мерцю? Єдине, що прив’язувало Варана до зручного життя державного чиновника, – дівчина Ліка, чию долю він так і не встигнув улаштувати. З третього боку – а чи встигне? Навіть якщо повернеться перед Підставчині жадливі ніздрі?
- Предыдущая
- 53/75
- Следующая
