Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 54
- Предыдущая
- 54/75
- Следующая
Птаха різко змахувала крилами, Варан то підлітав до неба, то западався, судомно чіпляючись за поруччя на сідлі. Зелена хмара лісу відпливла назад, попереду розкинулась рівнина, із трьох боків прикрита пагорбами. У самому центрі її ламаними лініями тяглися зарості кущів: мабуть, під заростями ховалися розлами, що згубили Гордина Золоті Крила. І Варан сильно сумнівався, що річ тут в самім тільки землеписі: напевно над кожною щілиною висів який-небудь спеціальний магічний вихор… Крім того – у цих нетрях, безсумнівно штучних, так зручно ховатися лучникам…
Коли вірити наміснику, на час битви Зигбам уже лежав каменем і дивився крізь відвідачів.
…Хто коло нього ходить? Доглядальниці, слуги, няньки? Чистий старий у чистій постелі… Не той же, з арбалетом, міняє йому простирадла? До візиту Варана всіх прибрали геть з очей?
Тазики. Ганчірочки. Пляшечки з зіллячком. Якісь дрібні речі, що обов’язково скупчуються в кімнаті, де довго перебуває тяжкохворий. Сховали перед приходом Варана?
Крилама, начебто відчувши його непевність, знову крутнула вбік і спробувала скинути їздця. Варан збився з думки; йому довелося витратити кілька хвилин на приборкання птаха.
…У чім неправильність? Чого хотів від нього намісник… зовсім не такий безпечний, як про те писав Підставка у своєму листі-інструкції?
Хотів, щоб Варан відмовився від своєї ідеї тягти старого до столиці. Це нелюдяно, запевняв намісник. Зигбам помре по дорозі… буцімто він і так уже не мертвий.
Хоча… Підставка, мабуть, і бездумного напівтрупа умудрився б допитати. Можливо, для Його Незрушності такий виверт – не найгірший, аж ніяк…
Колись Подорожник намагався розповісти Варану про магове призначення, розмахував руками, творив вогняних метеликів, силкуючись, добирав слова. І юнак-піддонець готовий був повірити, що такі істоти, як його дивовижний друг, насправді подібні до іскор, що осявають усе навкруги…
І що нового приніс у світ Підставка? Крім того, що вся Імперія – це, сказати б, його вотчина?
І що приніс у світ Зигбам, який сотворив цілу скриню фальшивих грошей і запечатав її написом «ти мрець»? І що приніс у світ той, хто розламав Чашу, приготувавши пастку для Гордина Золоті Крила?
За своє життя Варан бачив багато магів. На кожну «могутність» припадала «нікчемність» або й «неміч». Вони бували вразливими, бували нещасними, бували дурними. Вони запалювали вогонь на долонях, залишаючись при цьому обивателями, самовдоволеними, себелюбними, у чомусь смішними. Але вони запалювали на долонях вогонь…
Варан кружляв над Заліссям на добрячій висоті. Він не збирався знайомитись із тутешніми стрілами й стрільцями. Нехай розбійницький дозір вистежить його, нехай доповість отаману, черговому Сину Шуу – адже до неба бунтівні руки не доросли ще?
Десь тут полягла Гординова ланка – у повному складі. Дещо лишилось, мабуть, на полі, але згори долина здавалась чистою, і по деталі треба було спускатись нижче. Варан не без труда розвернув криламу: належало вертатись до намісника, належало щось вирішувати з бідолахою Зигбамом…
Крилама промайнула крізь низьку хмарину, що овіяла Варана холодом, вільгістю, пам’яттю дитинства. Він раптом згадав, як батько вперше взяв його з собою на гвинт, як гвинт прорвав завісу хмар і…
Він схопився за голову і, відпустивши поруччя, ледве не вислизнув із сідла. Думка, принесена хмарою, була проста й безжальна: а хто доведе йому, що там, в оббитій деревом кімнаті, лежить Зигбам?! Адже він, Варан, ніколи не бачив старого мага. І намісник, перш ніж вести Варана у вежу, поцікавився, чи знає він його мосць…
Крилама поверталася тепер на птахівню. Варан не став її спиняти. Він згадав, як намісник приймав рішення: думка його билася мало не видимо, калатала в скляні очі – зсередини…
Якщо я дам взнаки, що зрозумів, зі мною тут же станеться нещасний випадок, міркував Варан. Якщо я повернуся до Підставки з брехнею замість інформації… то випадок, що чигає на мене, буде ще нещаснішим. То що?
Стіна лісу наближалась. Крилама забрала надто вліво; дивлячись перед себе, Варан бачив прилеглі до лісу пагорби, струмочок, що збігає по горбах, розсипище білого каміння, над яким кружляла хмара пташиної дрібноти…
Хмара птахів.
Варан примусив криламу знизитись. Десь тут пролягала, напевно, межа між розбійницькою територією й землями, які намагався контролювати намісник. Може, хтось із вартівників Гордина не дотягнув до селища, думав Варан, зіскакуючи з сідла. Упав серед каміння… Усе може бути…
Він пробіг сотню кроків – і зупинився. З розколини між двома каменями стирчали ноги – людські ноги в добрих шкіряних чоботах.
Він підійшов ближче. Пташина дрібнота відлетіла; за спиною Варана нервово закричала крилама.
Він схилився. Спустився на коліна.
Людина лежала долілиць, немов намагаючись захистити лице від любителів падалі. Його шкіряна куртка не залишала птахам надії, зате кисті рук були подзьобані начисто. На заголених кістках пальців виразно виднілись два персні: золотий з червоним каменем і срібний з чорним. Варан довго дивився на ці персні, перш ніж узяти людину за плечі й перевернути.
Це був старий дід, безбородий і тонкий, з високими залисинами над лобом, із голубими очима, пронизливими навіть після смерті. Варан ладен був присягнутися, що він був живий ще два дні тому. Коли «крилата повозка» Варана спускалась на свіжопофарбовану злітну дошку, ця людина була ще жива…
Варан шукав рану, або слід удару, або кров на одязі. Нічого не було. Старий здавався безтурботним, як чесний городянин, що зустрів спокійну смерть у власній постелі. Якби не подзьобані руки…
Крилама знову закричала – цього разу щось у її крику змусило Варана круто повернутись.
За його спиною стояла на камені людина. У руках незнайомця був арбалет, і палець з обламаним нігтем лежав на спуску.
Варан повільно випростався.
Чоловік був убраний у зелене – традиційну барву «Синів Шуу». Варан, який передусім завважував деталі, відзначив вільний, навіть зграбний порух, яким арбалетник перескочив – перелинув? – з каменя на камінь. Стріла, ні на хвильку не збившись із прицілу, досі дивилась Варанові в груди.
Обличчя незнайомця оперізував зелений шарф – відкритою лишалась тільки вузька смужка шкіри. Очі здавалися темно-сірими. Варан майже бачив у них своє відбиття.
Варан мовчав. Йому чомусь здавалося, що кожне сказа-не слово зменшить його шанс лишитися серед живих.
Арбалетник роздивлявся його. Минула вже ціла хвилина відтоді, як вони скинулись очима. Якщо незнайомець не вистрілив одразу – можливо, Варану вдасться вижити й цього разу?
Арбалетник ступив крок назад. Він був високий, чудово скроєний і, мабуть, молодий. Крок… стріла не спускала з Варана гострого залізного рила. Ще крок…
За декілька секунд над головою Варана зринула його власна крилама. Судячи з її лету, вершник був цього разу не з тих, хто дозволяє з собою гратися: обвіявши Варана вітром і запахом пір’я, крилама з арбалетником на спині круто набрала висоту й зникла за горбами. Варан був певен, що, перш ніж сховатися з ока, людина в зеленому обернулась і подивилась на нього.
Він дістався селища над ранок другого дня. Тицьнув в очі вартівникам вірчу грамоту; намісника підняли, мабуть, із постелі, заснув він, напевно, над ранок, і снилась йому, вельми можливо, трагічна загибель Імператорського посла. Побачивши Варана живим, він ледве зумів приховати розчарування.
– Пограбували? – пробурмотів він, вислухавши коротку Варанову розповідь. – А хто просив вас опускатись у Залісся, ризикуючи собою й птахом? Вас же попереджали: у Чаші неспокійно… Дивно, присягаюсь Імператором, що вас не застрелили! А може… – в очах намісника з’явився дивний вираз, – може…
Якийсь час він роздивлявся Варана, цілком поглинутий своєю новою ідеєю. Нарешті загрозливо задер поросле рудуватою щетиною підборіддя:
– Пане посланнику! Його Незрушності Імператорському Стовпу буде дуже цікаво дізнатись, чому бунтівник, заволодівши державною криламою, не вбив вас, слугу Імператора. Я мушу відправити донесення – сьогодні ж, затим що зі справою не можна зволікати… З якою метою ви, дозвольте спитати, здійснили політ над Заліссям? З якою метою ви знижувались? Усе це вкрай прикро, пане посланнику, у наші неспокійні дні…
- Предыдущая
- 54/75
- Следующая
