Выбери любимый жанр

Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 62


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

62

– Усю Імперію, та ще й околиці…

– А нащо? Чого шукав?

Хазяйка розсміялася, зробившись наразі на десять років молодшою:

– А хто ж вас знає, чого ви шукаєте… Буває, живе собі людина, усе в неї є, а її веде. Вона виходить на дорогу, і…

Очі її заблищали. Вона ще хотіла щось сказати, але подивилася на чоловіка й раптом засоромилась.

– У нас сусід був, так він теж повівся, – пробурчав господар. – Світ, каже, забачити. Напився на ближчому ярмарку і замерз. А й світу всього забачив тільки, що півтори дороги.

Знову зробилось тихо. Молодша дівчинка позіхнула.

– Спати час, – нерішуче сказала хазяйка. – Що ж… Ти так нічого й не розповіси?

* * *

Над ранок вони заснули. Варан лежав на шкурі морської кози, густій і шорсткій, із духом – наче дитинство – водоростей. Дивився крізь діру на стелі, як світять зорі.

Вогнище чудово держало тепло.

Варан мав чітке відчуття, що він біля цілі. Хай таємничий подорожник пішов звідси два тижні тому – але ж не рік тому, не п’ять років; бродяга не зволікає, але й не квапиться. Те, заради чого Варан покинув Нілу, те, заради чого він пізніше покинув високу посаду й коридор на сто п’ятнадцять кроків, заради чого він ризикнув життям, смертельно вразивши Підставку…

«Ніякий бродяга не може знати смислу сущого, – сказав Підставка за декілька днів до Варанового зникнення. – Смисл сущого лежить за його межами, а бродяга – частина нашого світу…»

Варан, поглинутий приготуваннями до втечі, нічого не відповів Імператорському Стовпу. На той момент йому було цілком ясно, що маги, прості жителі звичного світу, мають на собі знак ззовні – і або вміють бути гідними його, або, що частіше, не вміють. А Блукаюча Іскра безсмертний, він з’являється й щезає, коли йому заманеться; а що як його людська подоба – видима тінь когось, хто перебуває «поза межами сущого»?

Настав ранок. Небо лишалося, як і раніше, темно-синім, але по всьому селищу разом завили, зашипіли ікласті вартові в кучугурах – кожний другий мав кличку «Дружок».

– Отакої, – пробурмотіла господиня. – Гей, дівки…

– Нехай посплять, – сонно озвався господар. – Тільки очі склепили, от… Оці байки нічні…

За ніч остиглі стіни зробились матовими, і запалена хазяйкою свічка тьмяно горіла на самоті. Хазяїн, сопучи, підкинув палива в пічку.

Небо над вогнищем ледь посвітліло.

Забулькала гаряча вода, у півмороку поплив нудотний запах риби.

Варан піднявся. Навідався до нужника надворі, біля самих дверей; замерз і довго відігрівався, примостившись поряд із пічкою.

– Хазяїне…

Той удав, що не почув. Похмуро перебирав при свічці мисливську снасть – на морську козу, як розумів Варан.

– Спасибі тобі, добрий чоловіче Варане, – сказала господиня, немов на зло господарю. – Ніч недоспали… Зате споминати тепер будемо весь рік.

Господар засопів.

– Ви щасливі? – спитав Варан.

Господар мало не впустив кістяний наконечник гарпуна:

– Що?

Господиня дивилась на гостя. Її очі здавались двома темно-вишневими лінзами.

– Так, – сказала вона нарешті.

* * *

Місцевий поштар довго скріб нігтями під рукавом шуби. Бродяга? Був і бродяга. Він, поштар, сам же його відвіз на перехрестя. Так, там і лишив. Бував у бувальцях, одразу знати, такий не замерзне, не пропаде… Куди потім подався? А хто його знає. На перехресті готель, там усе про всіх знають…

Поштарю хотілось побалакати, він охоче взяв би подорожника в сани, але в такі сніги й пошти ж нема. І трилапень в околі ходив, мисливці бачили. Ось хай сніги вляжуться, трилапень забереться, і наступного тижня, може, і з’їздимо, із перехрестя мішечок заберемо, але не сьогодні, крий Шуу, не сьогодні. А гість, якщо хоче, може сам собі хижку зі снігу спорудити, та й дровець прикупити в поштаря – воно й переночуєш…

– Хлопче, продай повозку, – сказав Варан.

Поштар витріщив очі, немов той самий трилапень наступив йому на ногу.

– Мені треба швидко, – сказав Варан. – Упряжка є? Тягуни?

– Жартуєш, батьку, – промимрив поштар. – У тебе таких грошей нема, щоб мою повозку купити. Я ж, той, на громадському кошті…

Варан витягнув із потайної кишені імператорську п’ятдесятку.

Такої райдуги сніговий дім поштаря не бачив від заснування. Густо-червоний, бірюзовий, аквамариновий і жовтий пламені відбивалися від стін і, мабуть, виривались із діри на стелі над вогнищем, так що поштар заозирався: а що як сусіди побачать?

– Ти… батьку… зарізав, чи що, кого?

– Заробив, дурню. У столиці такими грішми стіни обклеюють.

– Брешеш…

– Підбріхую, але не сильно. То як, продаєш повозку?

У поштаря тремтіли руки. Він скинув на Варана оком, оцінюючи його, – намагався зрозуміти, скільки ще грошей можуть уміщувати потайні кишені і яку біду – чи щастя – це дасть йому, простому поштарю.

– Спішу, – кинув Варан.

– Продаю, – зважився поштар.

Поштові сани виявилися непоказними – правдива тарадайка, замість сидіння – оберемок хвої, запона з дірявої витертої шкури. Зате упряжку Варан поцінував – три сотні тягунів, запряжених по два десятки, могли тягнути сани й по цілині, і по дорозі, прокладеній сніговим кротом.

Поштар вагався й щохвилини змінював рішення.

– Трилапень зжере, – казав він, запрягаючи тягунів. – Шкода… Чудові мушки, де ще таких купиш…

– Але ж цих десь купив…

– Дорожезні…

– За такі гроші ти знаєш скільки всього накупиш?

– Трилапню просто в пащу… Слухай, а давай я тобі назад віддам, гроші себто.

– Давай! – зло згоджувався Варан.

Поштар витягав п’ятдесятку, довго роздивлявся її й гладив, знову ховав за пазуху:

– Ні. Домовились, а слово, воно, знаєш…

А через хвилину знову починалось:

– Ну куди ти поспішаєш, га? У кучугурі як застрягнеш… До вечора не доберешся… А тут і трилапень…

– Давай гроші!

– Ну… Я ж так… Чого ж ти лютишся?

За якусь годину Варан усе-таки виїхав.

Сніговий кріт добре знав своє діло – дорога йшла крізь сніги, глибока, наче яр. Білі стіни стояли справа і зліва, майже змикаючись над головою. «Про крота не думай, – напучував поштар. – Я про нього ніколи не думаю, і от – досі Імператор милував. Тільки не задумуйся. Тому що коли ти їдеш, а він назустріч пре – нема ніякої можливості, ну просто все, кінець…»

Перші сто кроків тягуни брали розгін – тоненькі лапи з круглими опірними «п’яточками» залишали кумедну вервечку слідів. Потім забили крилами, і до слідів на снігу додався безумний, але по-своєму гармонійний візерунок.

Потім перша двадцятка важко відірвалась від снігу й полетіла, за нею друга, третя й так далі. Довга хмара голубувато-рожевих із перламутром комах витягнулась над дорогою, і круглий ніс саней трохи піднявся, неначе теж жадаючи злітати. Варан знав, що найхоробріший тягун у кращу пору свого життя піднімається найбільше на два людські зрости над землею. Ті, що насмілюються піднятись вище, гинуть, не залишаючи потомства…

На дні так званої дороги було похмуро й моторошно. Не думати про крота, сказав собі Варан. Думати про те, кого я стріну попереду. Про того, кого хлопець-поштар зовсім недавно віз по цій самій дорозі…

В’їхали у сніговий тунель – тут кріт ішов напролом, не дбаючи, щоб подорожник бачив зірки. Стеля непевно провисала – у повній темряві Варан устигав помітити тільки обриси перешкоди; він ліг на дно саней, приплющив очі, услухаючись у скрип снігу й ніжне дзижчання тягунів. Кріт ішов тут тільки вчора, тунель не встигнув завалитись… В усякому разі, не мав устигнути.

Він тужив за сонцем. Він мучився в «шкурі», яку можна було знімати лише в укритті й лише ненадовго. Він так давно не пірнав…

Тунель закінчився. Глибока колія кротової дороги тепер здалася світлою, ледве чи не затишною.

…А добре було б прийти до Підставки й сказати: я бачив. Я розмовляв із ним. Я знаю відповідь на питання, яке ви, Ваша Незрушносте, так і не насмілились поставити…

62
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело