Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 63
- Предыдущая
- 63/75
- Следующая
Він не повірив би. Узявся б допитувати. Ні, марна річ – приходити до Підставки з готовими відповідями; сам він так і не знайшов Блукаючу Іскру. Ба більше – переконав себе, що його нема…
Варан засинав. Дірява запона захищала від вітру; до ночі було далеко, пора убивчого морозу не прийшла іще, і Варан спав, несений трьома сотнями голубувато-рожевих перламутрових мушок. У сні його був Подорожник; він усміхався й казав: от бачиш. Усе повелося. Я просив тебе знайти бродягу – і ти знайшов…
І простягнув Варану намисто – ниточку голубих і білих вогнів. Намисто стало рости, підніматись над обрієм, залило все довкола синьо-білим світлом, наповнило відчуттям небезпеки…
Варан прокинувся. Сніг під санями скрипів занадто тихо і якось невпевнено. Третя сотня мушок і досі тягнула вперед, зате друга й перша знизились, майже торкаючись снігу.
Варан підняв голову.
Трилапень височів, як дерево, біля дороги, і здалеку міг насправді здатися товстим деревом. Дві передні ступні – ласти-снігоступи – звалили снігову стінку й тепер стояли на пухкому узбіччі – «п’ятки разом – носки нарізно». Третя нога потопала в снігу.
Тягуни повернули направо – подалі від нерухомого громадища. Сани в’їхали носом у снігову стіну й спинились.
Трилапень жалібно застогнав. Цей придушений стогін значив крайній ступінь люті, голод й бажання нападати.
Варан намацав смолоскип на дні саней. Здивувався власній безтурботності – смолоскип лежав, привалений свіжими ялиновими гілками; трилапень вигнувся над дорогою і простягнув до Варана єдину руку з двома довгими білими пальцями.
Між пальцями проскочила синювата блискавка.
Варан чиркнув «іскрою», перший раз – ухолосту. Треба було заверещати, тонко і прикро, гострі високі звуки якщо не лякають трилапнів, то принаймні примушують їх задуматися. Але голосу не було. Варан знов чиркнув «іскрою», смолоскип зайнявся, одразу стало світло й жарко…
Блискавки між пальцями тварюки були білою і голубою. Варан випростався на повний зріст і підняв смолоскип над головою.
– І що, підпалив?
Так званий готель виявився великою сніговою будівлею, розрахованою десь на двадцять мандрівників. Варан був тут сам, тулився до вогнища й ніяк не міг зігрітися. Доглядач перехрестя, у цю пору року знуджений і бездіяльний, з’явився скрасити його самотність – і потішити власну цікавість.
– Підпалив, так?
– Не так щоб дуже, – знехотя признався Варан. – Живий – і те добре. А сотня тягунів – здохли. Шорки відрізав, там і покинув…
– Сто тягунів – це не пташині шмарклі, – поважно відзначив доглядач. – Звідки в тебе упряжка?
– Купив.
– Правда? Багатий ти бродяга, рідко таких бачив…
– А багато бачив бродяг?
– Улітку тут санний шлях – туди-сюди, купці, посильні, поштарі, коли тут роздивишся. Тепер от… нудно.
– Ніхто не ходить? Зовсім?
– Ні, чому… був один. Не такий багатий, як ти, – його поштар Фолька привіз. Дочекався другого поштаря, з Приморок, і з ним знову ж від’їхав. Близько тижня тому.
– Близько тижня?!
– Товкся він тут зовсім нічого, шість днів… На сім ночей палива в мене купив. Поштарі, вони в такий час тягунів не ганяють. От і тебе мало трилапень не з’їв…
Тонкі бурульки на стелі дзвякали в такт його голосу. Пічка горіла впівсили, вологі ялинові гілки на підлозі замерзали, похрускували за кожним кроком, як бите скло.
– Приморки – це де? – спитав Варан.
Море в цих місцях схоже було на молюска, покритого мушлею. Шар льоду в декілька людських зростів – шаруватий, ніздрюватий, матовий – ніколи не сходив зі свого місця. Море, сповите й знерухомлене, залишалося вільним і в тюрмі – дихало під панциром, і ритм його життя нагадував чергування сезонів і міжсезоння.
Був відплив. Дорога заходила в ополонку, більше подібну на колодязь. Варан ішов, двома руками придержуючи сани. Тягуни повзли по косому дерев’яному настилу – униз й униз, у зеленкувату сутінь.
Колодязь закінчився. Настил став схожим на трап. Кожний звук відбивався від внутрішньої поверхні льоду, що чорним черевом навис над головою – поскрипування настилу, шурхіт полозів і мушиних лапок, кроки… Нарешті виїхали на дно; Варан розбігся, штовхаючи сани, тягуни – дві сотні, ослаблі й мокрі – злетіли.
Варан підняв над головою ліхтар.
Лід був, як стеля у високій залі. З нього звисали товсті пухирчасті бурульки. Спалахували, виграючи кольоровими іскрами. Відкидали тіні. Варан немов летів над засніженим лісом – летів, перевернувшись униз головою. Схоже він колись відчував замолоду, зависнувши догори ногами між блакитним небом горні – і шаром оболок, що прикривав піддоння.
Шлях тут був легкий, розкатаний, тягунам не доводилось вибиватися з сил. І тут було відчутно тепліше; Варан навіть зняв каптур.
Пахло морем. Вдихаючи цей запах, легше було надіятися.
Тиждень тому тут пройшов Блукаюча Іскра. Варану здавалось, що він затиснув край його сліду в зубах – сам краєчок маревного сліду, але затиснув намертво й тепер не випустить. Тиждень! Можливо, бродяга досі сидить у цих Приморках, жде наступного поштаря. У такий час їздять рідко…
Тягунів поганяли з допомогою губної гармошки. Сигнал «уперед» звучав акордом із двох високих звуків. Луна стрибала, як м’яч, багато разів відбиваючись від крижаної покривки й повертаючись назад. Тягуни дзижчали.
Варан посовався, умощуючись у санях. Намацав долонею тверду грудку, підніс до очей; це була мертва мушка – один із тягунів, які загинули під час сутички з трилапнем. Перламутр потьмянів, крила обгоріли, прозорі кульки-очі взялись плівкою; Варан із жалем викинув тягуна за борт. Він завжди симпатизував цим створінням – ніжні й слабкі на вигляд, вони важили як олив’яні кульки і могли тягнути сани день і ніч без особливої напруги. От тільки вогонь зносили погано…
Дзеркальні кульки-вішки поблискували обабіч дороги, відбивали світло ліхтаря. А більше не було ніякого світла; Варан сидів, тримаючись за борти, дивлячись, як вішки одна по одній утікають назад.
Тільки б не розгубити в гоні всі свої питання. І пам’ятати про Подорожника… Маги – це здавалося перше таким важливим, але що рік, то все тьмянішим і тьмянішим, усе безглуздішим, ось уже майже десять років, як Варан не зустрів жодного мага…
Він хотів знову програти «наперед», але спинив себе. Тягуни й так працюють щосили – їх тільки дві сотні, не три, і хоч дорога легка – волого, вода осідає на крильцях, тягне вниз.
Шум прибою погучнішав. Видно, дорога підсунулася зовсім близько до крайки живого моря. Варан погамував у собі бажання зупинитись і підійти до води, подивитися. Гальмувати тягунів, потом їх знову розганяти – не тільки час, але й сили, і небезпека переплутаних шор…
Потім попереду виникнув вогник. Варан піднявся в санях; біля дороги хтось палив багаття. Річ не надприродна, але доволі незвичайна – принаймні під льодом у цю пору року.
Сигнал «стоп» для тягунів звучав як низький умиротворений стогін. Сани побігли повільніше, тягуни спустились нижче, перша двадцятка торкнулася землі, потім друга, третя…
Біля багаття сиділа людина в такій самій, як у Варана, «шкурі». На колінах у нього лежав короткий мислив ський спис зі сталевим вістрям. Схоже, спис перемістився на коліна зовсім недавно; незнайомець дивився спідлоба, готовий зітнутись хоч із чужаком, хоч із трилапнем, хоч із самою Шуу.
– Вітаю, добрий чоловіче, – сказав Варан, не вилізаючи з саней. – До Приморків я правильно їду?
Людина біля вогнища мовчала. Варан тільки тепер побачив, що поряд лежить, обплутана вірьовками, туша морської кози. Мисливці, особливо зі здобиччю, завжди поглядають непривітно, підозрюючи в першому стрічному любителя легкого м’яса.
– Подорожній я, – Варан розвів руками, показуючи, що ножа в долоні не ховає. – Їду до Приморків. Далеко?
– Недалеко, – мисливець нарешті розтулив вузькі бліді губи. – Проїжджай, старенький. Просто за вішками, від розвилини праворуч – будуть тобі Приморки.
- Предыдущая
- 63/75
- Следующая