Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 65

• Предыдущая
• 65/75
• Следующая

Від теплого багна піднімався туман. Не чути було навіть власних кроків; ліхтар, який Варан тримав перед собою, освічував тільки місце на вузькій кладці, куди ставити ногу. Неначе я ще не родився, думав Варан, ступаючи в тиші й тумані. Неначе нічого не почалося. І нічого не скінчиться. Ніла? Минуло так багато років, а мені досі здається, що я її пам’ятаю. І може, вона мене чекає – у місці, про яке мені розповість Блукаюча Іскра.

Коли я зумію правильно поставити питання…

Він ішов усю ніч. На світанку туман піднявся, і досі закриваючи небо, але оголивши булькотливу поверхню. Болото тягнулося справа і зліва; пухирі, що надимались і лускались, нагадували мутні очі. Болото випинало баньки, щоб краще роздивитись на чужинця, і, мов не витримавши цього видовища, очі лускалися, стікаючи гноєм.

Запах загуснув. Варану довелось прикрити обличчя ганчіркою. Він дуже хотів, щоб гатка закінчилася кінець кінцем, але вона виповзала й виповзала з-під стіни туману, мов стрічка, що розгортається, – вузька, слизька, непевна дорога.

Де-не-де загата прогнила. Іноді доводилося перестрибувати через пухирчасті ями. Купини, від яких він відштовхувався, посувались і заходили вглиб, і щоразу було страшно, що колоди не витримають приземлення й розчахнуться під ногами.

Чим далі, тим тепліше було болото. Спершу де-не-де попадалась крижана кірка, що острівцями вкривала грязюку. Тепер з’явилася трава, її світло-зелені нерівні плями впереміж із темно-зеленими плямами моху нагадували Варану землеписну карту. Деякі купинки здавалися настільки справжніми й надійними, що хотілося прилягти, закинувши руки за голову. Серед моху цвіли великі, бляклі, майже прозорі квіти.

Усе частіше попадалися «гарячі ванни» – ями в намулі, заповнені прозорою водою. Над водою піднімалася пара, Варан відчував тепло, що виходило з поверхні. Болотний запах у таких місцях слабшав. Йому хотілося спинитись, вимитись, скупатись, і опинатись цій спокусі було куди складніше, ніж не піддаватись на дитячі пастки трави.

Потім запах погустішав – Варан дихав ротом, через стиснуті зуби. Здавалось, щось чигає на нього попереду – зовсім поруч. Варан уповільнив кроки; туман з’їдав звуки, і не чути було нічого, зовсім нічого; те, що було попереду, або померло, або зачаїлось.

Гатка перервалась.

Покрив трави і моху, весь малюнок «землеписної карти» був порушений і спотворений, неначе в болоті нещодавно билися дві велетенські свині. Край кладки нагадував надкушену ковбасу, Варану привиділися навіть сліди величезних зубів. Він оглядівся; надимаючись і спадаючи, витріщались болотяні очі, клапті туману бродили над землею, мов примарна похоронна процесія, що тисячу років тому відбилася від свого катафалка…

Загати не було. Попереду, кроків за десять, ізнову згущався туман, і там – Варан сподівався – може бути продовження дороги. Навряд чи невідомий катаклізм знищив муровання цілком – скоріше за все, це прогалина, діра, перепона, але не кінець шляху.

Навпочіпки він підліз до розтрощеного краю гатки. Попробував намацати тверде дорожньою палкою. Жодної надії – палка заходила в безодню, тонула в болоті, її нелегко було витягти назад. Колоди під Вараном хилитались, і поверхня рідоти хилиталась разом із ними – як желе. По болоту розходились м’які повільні хвилі, один порух породжував другий, рідота не була однорідна. Варан придивився, завмер – хилитання стихло, усе знов стало чорним, недвижним, безнадійним.

Він піднявся на ноги. Змахнув руками, втримуючи рівновагу. Підстрибнув.

Чвакнув край гатки. Потекли хвилі одна по одній. Налетівши на перепону, вони міняли малюнок, а те, що лежало в болотній рідоті, ледве помітно погойдувалось, уплітаючи до візерунку хвиль свій моторошнуватий мотив.

Варан перевів подих. Підстрибнув знову, майже забувши про обережність. Біля самої гатки, просто перед ним, лежала, скоцюрбившись, семипала рука з кігтями, із кістяними гребінцями на згині кожного пальця, і кожний палець був завбільшки з однорічну дитину.

Варан ковтнув. Дотягнувся палкою до руки – вона виявилась твердою, неначе вкритою хітином. Захиталася болотяна рідота, і Варан зміг простежити очима – ось зап’ястя, ось лікоть, ось іще щось – друга рука?!

Істота була мертва вже декілька тижнів. Вона лежала, розкинувшись, у проломі загати, лежала на самій поверхні й не тонула, як утомлений плавець перепочиває в морі – на спині…

Ким було чудовисько за життя, хто зумів убити його, як і чому, і де тепер цей убивця – не мало великого значення. Варан волів би думати, що створіння в болотяній рідоті мирно померло само собою – від старості… (Немов старий Зигбам, насмішкувато сказала пам’ять голосом Підставки.) Хай там як, Варан став тепер перед вибором – повернутись назад, викупити свою запряжку (або найняти нову), оминути болото по дорозі й продовжити гонитву з запізненням у декілька днів.

Або йти вперед.

Варан знов тицьнув чорну руку палкою. Рука майже не смикнулась; вона лежала, залита тванню, розкритою долонею донизу. Кисть вела до ліктя, лікоть, треба гадати – до плеча…

Чотири з половиною дні між ним і Блукаючою Іскрою. А якщо повертатись – буде знов тиждень; сліди, що холонуть, легко загубити. Особливо на велелюдних перехрестях. Особливо коли боїшся кожного караванника – що коли він уже продав тебе, коли йому вже заплатили люди Його Незрушності Імператорського Стовпа…

Але ж невідомо, є продовження в загати – чи чудовиська в сутичці своїй знищили її на день дороги вперед.

Туман попереду й не думав підніматися. Навпаки, спустився нижче.

Варан зручніше перехопив палицю й перескочив на тильний бік велетенської чорної долоні. Долоня всунулася в глибину під його вагою, зате піднявся лікоть; Варан перескочив ізнову. Плоть чудовиська лунко брязкала під його чобітьми – чи то панцир, чи то луска, чи то хітинова шкіра. Туман зімкнувся за спиною, і не було видно краю загати – але й попереду не мріло нічого певного, тільки чорним горбом здіймався бік здоланого чудовиська. Ускочивши на цей бік, Варан посковзнувся й ледве втримав рівновагу. Озирнувся; другої руки страховища не було видно, зате тяглося, розпластавшись по болоту, сітчасте в прожилках, у пучках збитого пір’я – крило…

Чіпляючись за жорстку зморшкувату шкіру, Варан підповз туди, де мала бути голова почвари. Труп похитувався, загрузаючи все глибше; у клаптях туману Варан ледь роздивився гостре підборіддя, майже людське, і кривий дзьоб, широко відкритий, немовби власник його все ще кричав. Решту ховало болото.

Варан перестрибнув на крило. Звук був такий, неначе рветься товсте павутиння; Варан повз навпочіпки, спотикаючись об гострі надламані кості, об жорстке махове пір’я. Крило кінчалося, а гатки все не було. Туман немовбито знущався – підіймався потроху, потихеньку, а гатки не було, не було – тільки все та ж грязюка, розтривожена драговина, і де-не-де – вибалушене над її поверхнею мутне болотяне око…

Крило мерця було єдиною перепоною між Вараном і жадливою густою глибиною, з якої не можна випірнути – у якій можна тільки тонути. Він прекрасно розумів, що дороги назад нема; дібравшись до краю крила, він ліг на живіт і поповз, благаючи драговину заждати й витримати його хоч хвилину – як тримала чорний крилатий труп.

Трясовина не слухала. Варан, на відміну від трупа, рухався, відштовхувався ліктями й колінами, і драговина хапала його, як, застигаючи, клей хапає муху. Ідіот, думав Варан, видираючись і знову загрузаючи. Пошкодував двох днів… Варто було полишати Нілу, щоб захлинутись тепер у грязі?

Варто було кидати виклик Підставці?

Варто було?…

Рука його схопила тверде. Край гатки – розтрощений, але стійкий, певне дерево, дорога…

Він виповз на гатку і довго лежав, знесилений, як перемазана медом муха.

Селище стояло на скелі, такій крутій, що вулиць майже не було – були східці. Будинки, споруджені на кшталт ластів’ячих гнізд, виходили фасадами в один бік – униз за схилом. Люди тут мешкали суворі й підозріливі. Брудний, страшний виходець із болота не мав шансу бути прийнятим на ночівлю.

• Предыдущая
• 65/75
• Следующая