Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 66
- Предыдущая
- 66/75
- Следующая
До ночі похолодало. Широкі сходи, вирубані в скелі, що правили в селищі за головну вулицю, узялися льодом і стали небезпечними. Варан ішов від дверей до дверей, стукав у двері палкою й відходив на безпечну відстань – нерідко хазяїн з’являвся на порозі в супроводі сторожової змії.
– Добродію, пустіть подорожнього на ніч. Пропадаю…
– Проходь мимо.
– Я шукаю…
Погрозливе сичання. Зачинені двері. Аж у якусь мить Варан злякався – а що коли Блукаюча Іскра прийшов у це селище, і не знайшов притулку, і замерз – або скотився сходами вниз, переламав кості й умер у канаві…
– Добродію, пустіть подорожнього хоч на кілька годин. У мене є гроші, я заплачу.
– Проходь, страховище, спущу змію…
– Скажи, до кого мені йти? Хто пустив до себе подорожнього три дні тому?
Стук дверей, що зачиняються.
Варан присів на сходинку. Його «шкура» застигла бурульками, обличчя вкрилося шаром грязі, палка в руках була схожа на посох; його вигляд насправді міг налякати будь-кого. Слід було не ломитися в кожні двері, а добряче подумати – що зробив Блукаюча Іскра, увійшовши в це селище?
Повільно, вивіряючи кожен крок, Варан рушив униз по головній вулиці – по обмерзлих, із вибоїнами сходинках.
Пахло димом. У кам’яній ринві шелестіла незамерзла річечка, що витікала, очевидячки, з болота. Варан спускався все нижче й нижче; де-не-де у віконцях – круглих дірках у скелі – займались вогники.
На перехресті Варан зупинився. Звідси відкривався краєвид на сусідню скелю, укриту снігом. За скелею вистигало червоне призахідне небо. В ущелині вже стояв присмерк; долина, що лежала ще далі, повита була млою, десь там брів по дорозі – або їхав на повозці з поштарем, або вже розпалював полум’я у вогнищі гостинної оселі – той, заради кого Варан кинув Нілу…
Не заради нього, виправив він сам себе. Заради правди. Заради того, щоб знати. Заради просьби Подорожника.
Він знов присів на камінь, і тепер сходинка здалась йому страшенно холодною, холоднішою від льоду. Усе, що здавалось таким важливим, – дороги, мов прожилки на дереві, вогник, що народжується у вогнищі, маг, який народжується в щасливій оселі, – зблякло й утратило смисл.
Час необоротний.
Час.
Він старий. Він утомився.
Східці спускались униз. Варан сидів, звісивши руки між колінами. Озноб, що мучив його весь сьогоднішній день, зникав. Порожнеча потроху наповнялась теплом.
Він утомився – і тепер таки зігріється й виспиться. І не треба нікого ні про що прохати – йому вже тепло, він уже спить.
Перед очима кружляли білі й блакитні вогники. Намиста хороводили самі з собою – прекрасні, живі намиста…
Варан розплющив очі. Повіки здавались роздутими, немов подушки. Уже не сумніваючись, що замерзає, він подумав, що принизливо вмирати сидячи. Нехай повзти – але рухатися. Тільки не сидіти й не ждати.
І він поповз по сходах униз – спираючись на сходинки руками й ногами.
І на повороті, на самій околиці селища, побачив попереду дорогу через ущелину – два товсті ланцюги, протягнуті над прірвою. Поряд із ланцюговою дорогою стояла хатка, але не висічена в скелі, а змурована з каміння.
Квадратове віконце світилось.
– Ну, живучий, – сказав перевізник чи то заздрісно, чи то ображено. – Тут, бувало, заґавишся – і обморозився, страшна річ. А тобі – як зміюці, прости мене Імператор. І пальці ворушаться. І ніс не обмерз.
Варан сидів за хистким дерев’яним столом. Перевізник годував його пустою кашею, запивати давав кип’ятком – за ціною, утім, найкращих шинків столиці; перевізник виявився ласим на гроші, і це спасло Варанові життя.
– У мене більше нема, – сказав Варан, коли перевізник запропонував йому добавки. Сказав твердо, дивлячись в очі; насправді в нього було ще декілька сотень реалів, зашитих у сорочку, і йому не хотілося, щоб заради таких порівняно невеликих грошей перевізник брав на себе гріх смертовбивства.
– Ясна річ, – перевізник махнув рукою. – Ми, злидні, будемо тут вештатися, а ти, роботяго, давай нас задурно годуй…
Варан знизав плечима:
– Я тут один, мабуть, за сто років… І я не злидень, хазяїне. Я тобі непогано заплатив.
– Ага, – перевізник хитро всміхнувся. – Аякже, один… Був тут до тебе старенький, три дні як пішов. Просто хоч готель відкривай… Той теж усе м’явся: нема та й нема… А два дні жив у мене, харчувався й спав, і нічого – задоволений… Як думаєш – відкривати готель? Або після тебе знову сто років подорожніх не буде?
– Кого ж ти тут возиш?
– А своїх. Там за горою сільце, Мохорадне, наших наречених половина – звідти, ну й своїх дівок віддаємо, звісно… Родичі. І справи всякі – торгувати там, будувати… Туди-сюди, в гарячу пору, буває, передихнути нема коли, ланцюг нема коли полагодити – так і сновигають.
– А ланцюг хоч надійний?
– Як скеля.
– Що, ніколи не зривались?
– Чому не зривались? Було… Глот-сусід гуляв у Мохорадному, назад ішов п’яний, махнув мені, я ж йому лавку підсунув, а він п’яний, то й упав. Так і не знайшли – діло було навесні, річка бурхлива, занесла кудись… Так. А ти на дорозі нікого не стрів?
– Я гаткою йшов.
– Не бреши! Загата вже років із десять як розвалилась…
Варан узявся розповідати. Коли дійшов до опису мертвого чудовиська, перевізник навіть розтулив рота.
– Так і видерся, – з зітханням закінчив Варан. – Тому твоя правда – загатою ходити тепер не можна… Але я пройшов. І от що думаю… У вас же навіть птахів нема, а тягуни високо не піднімаються – дохнуть. Важке небо – так про ці місця кажуть… А в того, що в болоті, крила… добрі крила. Не для краси, а щоб літати. Де ж йому тут літати? А якщо він нетутешній – звідки взявся? Я скільки по світу ходжу – а про таких ніколи не чув.
Перевізник довго дивився на нього. Потім роззявив рота, відкинувся – і зареготав так, що заскрипіла дерев’яна лавка.
– Оце так байкар! – пробурмотів, похрюкуючи зо сміху. – Оце придумав… А я спершу повірив був… Страховище з крилами, з дзьобом… У болоті… Ну, вигадав! Ні, шкода мені, що не ходять через нас подорожні, а то цікаво, так би й сидів, вуха розвісивши…
Варан нічого не сказав. Відсьорбнув із кухлика окропу, що остигав.
Усміхнувся.
Уранці він перебрався через прірву, махнув рукою перевізнику, поправив мішок на спині й рушив в обхід скелі по вузькій, ледве помітній стежці.
Між ним і тим, кого він переслідував, лишалося три дні, і дистанції цій не судилося змінитись протягом довгих тижнів.
У Мохорадному бродяга не затримався – пішов далі, і слід його показався в хатці пастуха на краю долини. Пастух приютив і Варана; далі бродяга пішов пішки, але, хоч би як Варан наддавав ходи, до моменту нічлігу (а ночі тут усе ще були холодними) між ним і бродягою залишалось не менше трьох днів шляху.
Чим далі вони йшли, один за одним, тим ближчою ставала весна. На велелюдному перехресті – тут сходилися дороги по річці й по рівнині – Варан мало не загубив сліду; в місцевому готелі зупинялося по двадцять подорожніх щоночі, і Варан дістав дві цілковито протилежні вказівки: хазяїн готелю казав, що людина, з описів схожа на бродягу, пішки направилася на південь, дружина його стверджувала, що він сів на човен і пішов униз по річці.
Варан кинувся на пристань. Немало вартувало сил (і грошей) розвідати про всі човни, відплилі вчора вниз по річці. На жодному із них не було нікого старшого сорока – це були гребці, купці, робітники, які шукали найму. Тоді Варан поспішив на південний тракт, тут йому повезло – він підсів у повозку поштаря. Везіння мало не повернулось на біду – у великому селищі, куди поштар доправив Варана, ніхто й не чував ні про якого старого бродягу. На щастя, поштар згадав про перехрестя, що вони з Вараном проїхали не спиняючись і де подорожник міг звернути праворуч або ліворуч. Варан пішки повернувся до перехрестя, кинув монету, вибираючи напрям, і поспішив, збиваючи ноги, на південний схід – у погоню за тим, хто подався геть. І тут щастя нарешті його не підвело: слід бродяги показався в маленькому селищі на березі великого озера, ба більше – бродяга затримався там довше як на одну ніч, а тому, незважаючи на всі притичини Варана, між ним і Блукаючою Іскрою донині лишалися три дні шляху. Три дні.
- Предыдущая
- 66/75
- Следующая
