Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 69
- Предыдущая
- 69/75
- Следующая
Удова вимагала розповідати ще й ще, і Варан розповідав про Узбережжя, де стоять велетенські замки, замешкані й покинуті, і де живуть кудлаті тварюки, називані просто «скотинками» – дуже небезпечні в дикій зграї і найвірніші друзі, якщо вдається яку-небудь приручити. Варан розповів, як сам приручив скотинку, як та пройшла з ним півсвіту і як загинула, рятуючи йому життя; удова плакала, не соромлячись сліз.
З’ясувалося, що напередодні в неї теж був постоялець, і теж цікавий, але той розповідав куди менше: усе спати чомусь хотів. Коли це було? У неї, вдови, є календар на стіні – кожний день позначено, на минуле й на майбутнє, не забути нічого й не наплутати, – от, чотири дні тому. Дідусь такий сивенький, з вусами, усю Імперію пройшов, а тепер іде на південний схід – на Узбережжя, каже, ще раз на море подивитись охота… Вона, вдова, все б кинула, з’їздила б на море хоч раз, та лавка в неї, робітники, замовлення, ковбаси…
Вона говорила, Варан усміхався й кивав головою. Йому здавалося, що він – камінь, кинутий в прірву, – летить і летить, усе нижче й нижче, і дна не видно. Не видно дна…
Він не покинув переслідування, що стало явно безнадійним. Він ішов, розпитував, знаходив оселі, де зупинявся бродяга п’ять днів тому і шість днів тому; відстань у часі розтяглась до тижня й більше не зростала – навіть якщо траплялося, що Варан збивався зі шляху. Він повертався й знаходив слід, і знову виявлялось, що між ним і бродягою – тиждень…
Якось у полудень він побачив у небі криламу. Для тутешніх країв це була дивовижа, майже казка – селяни на полях задерли голови, тицяючи в небо пальцями з подивом і страхом. Варану птах здався лихим знаком, майже знаменням, і він не помилився. У селищі, куди він прийшов надвечір, ніхто й не чув ні про якого бродягу.
Варан стукався в кожний дім. На нього дивились як на божевільного і збиралися гнати ломаками. Варан повернувся до перехрестя й збочив направо, дорога привела його на хуторок, де ніхто не розумів, про що він каже. Який це подорожній?
Удень він знов побачив криламу – цього разу вона летіла низько, не то патрулюючи, не то видивляючись щось на землі. Варан сховався в гаю біля дороги й не насмілився вийти з укриття, поки крилама не забралася геть.
Увечері він розіклав багаття в балці, повечеряв куснем хліба з колодязною водою з фляги й підбив підсумки.
Треба було повернутися в селище, де востаннє бачили бродягу. Селище лежало саме в тому напрямі, куди полетіла крилама; можна було, звісно, припустити, що візит рідкісного державного птаха ніяк не стосується діяльності Підставки – але той, хто в таке повірить, не любить себе.
Скільки років минуло, думав Варан, дивлячись у вогонь. А він усе не може вгамуватися. Усе не може повірити, що я вже вмер. Страшно уявити, що він для мене приготував – після стількох років принизливо-даремних пошуків…
Він підмостив дорожній мішок під голову і ліг, укрившись курткою. Заплющив очі. Ріка й дороги, перехрестя, поселення виникли в темряві, мов намальовані на темному аркуші пергаменту.
Блукаюча Іскра не хоче, щоб його знайшли. Він недооцінює Варанову впертість; треба виждати декілька днів, принюхатись, як досвідченому лису на порозі нори, і тоді потихеньку почати все спочатку. Він не такий старий – є ще час. От селище, де той, кого він шукає, ночував востаннє – Варан подумки позначив поселення хрестиком на карті. Можливо, бродяга збрехав хазяїну, сказавши, що йде на південь… А може, просто передумав. І рушив у протилежний бік – навстріч Варану; Варан заходив у селище поночі, якісь люди йому насправді траплялись, чому б серед них не бути Блукаючій Іскрі? Помилка, невдача, але не трагедія. Той, хто йде пішки, не встигне зайти далеко…
Він заснув, знаючи певно, що буде робити завтра.
Уранці він вирушив назад – у селище, позначене хрестиком на його уявній карті. Дорога була пуста – та й не дорога, а широка стежка з двома рудими земляними коліями. Варан ішов, видирався на пагорб, думаючи про сніданок, який непогано б добути в селянок – за гроші, або за казки, або просто так. У цих місцях люди привітні й не скнари – діляться, не питаючи навіть ім’я…
Ніхто не знає, як звати Блукаючу Іскру. Нікому не спадає на думку спитати. Варан давно перестав дивуватись – ця прикмета, така дивна й така характерна, завжди казала йому, що він іде по правильному сліду. Але в цих краях – такий звичай – імен перехожих взагалі не запитують. Попросити назватися – неначе вимагати плату, ім’я – дар, який людина приносить іншій доброхіть, не питаючись.
Він згадав мандри в Степу. Там була схожа традиція: гість називав своє ім’я тільки після того, як його пригощали вечерею. Або не називав. Можливо, саме тому бродяга в усіх легендах залишався безіменним? Пічник, майстер вогнищ… Блукаюча Іскра…
Варан засапався, підбираючись до вершини горба. Витер піт із лоба. Підняв голову.
Крилама зійшла над горбом, як велике пернате сонце. Вона була така сама, як уявляв собі Варан у своїх фантазіях: сіро-біла, із кривим рожевуватим дзьобом, із пласкими жовтими очима, із мотузяною драбинкою на боці. На криламі сиділи троє – двоє з них в одежі вартових; перший щось закричав і торкнув птаха тростиною…
Крилама кинулась на Варана, розчепірила крила, закрила сонце.
Він ще міг бігти. А може, не міг. Тепер не мало значення: він побачив криламу, це був надійний засіб наздогнати Блукаючу Іскру, це був, мабуть, єдиний засіб. Те, що між ним і птахом стоять щонайменше двоє, що ці двоє – вартові, спеціально відряджені його піймати, не спадало йому на думку.
Він відступив, даючи криламі приземлитись на дорогу. Зринули смерчики пилу, закружляли білі пелюстки якогось суцвіття. Перший із вартівників – він здавався старшим – зліз із сідла, ступив до Варана, недобре посміхаючись:
– Хто такий? Звідки? Як на ім’я?
Ті двоє спішилися, вартівник притримував за рукав середніх літ чоловіка, одягненого по-селянськи. Селянина нудило, він був біло-сизий, як хмара.
Крилама почесала дзьобом плече.
– Подорожник, – сказав Варан, нерішуче всміхнувшись. – Селянин місцевий… Ви б, ласкавий пане, своїм чудовиськом добрих людей не лякали.
– Звідки селянин?
– Селище Мерки, – сказав Варан не змигнувши. – Будинок другий з краю, під червоним дахом. Спитайте, Подорожника всяк знає…
– Ану…
Другий вартовий виштовхав селянина вперед; Варан упізнав його – це був староста найбільшого тутешнього селища, якого Варан бачив мигцем на ярмарку допіру позавчора.
– Хто це? Упізнаєш? – по-начальницьки звернувся перший вартівник до переляканого мужичка.
– Недобре мені, – пролепетав староста. Спустився навшпиньки, і його знудило на траву.
Крилама байдуже спостерігала за цим – очі її були мов тарілки. Варан гарячково намагався згадати ім’я старости. Якби він запам’ятав його, якби звернувся зараз природно, по-дружньому, можливо…
– Що ж ви, люб’язні панове, так людину затягали? – спитав він із докором. – Недужиться йому, ви ж бачите. Йому додому треба. А ви його…
Перший вартівник ступив уперед, згріб Варана за комір куртки.
– Ти, стариганю, побалакай іще… – І обернувся до напарника: – Спитай цього… знає він старого чи ні? Хто такий? Місцевий?
Другий вартівник роздратовано встромив тростину в землю – наказ криламі залишатись на місці. Обернувся до старости:
– Ну, ти… Подивись на діда, шмарклю!
Староста підняв бліде перекошене обличчя. Погляд його скинувся з поглядом Варана. Якусь хвильку здавалося, що староста, бажаючи помститись своїм мучителям, стане за незнайомця; потім губи, замазані блювотинням, ворухнулись, і Варан побачив, як вони безгучно вимовляють: «Бродя…»
Усе ще розгублено всміхаючись, він сильно вдарив вартового по нозі. Той на секунду втратив рівновагу – Варан струсонув його з себе й кинувся до крилами.
Вони могли передбачити все що завгодно – що він стане битись, що він спробує втекти, але його бажання вкрасти державного птаха лежало далеко за межами їхніх сподівань. Варан висмикнув тростину з землі й учепився в мотузяну драбину. Його схопили за ногу, він копнув когось, звільнюючись, за три ривки видерся до сідла; команда криламі «угору» в усі часи була однаковою і в столиці, і на островах, і в найвіддаленіших провінціях. Державний птах злетів.
- Предыдущая
- 69/75
- Следующая
