Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 70
- Предыдущая
- 70/75
- Следующая
Ударив вітер. Земля провалилася вниз. Крилама закинулась на бік, роздратовано запорсала крилами, Варан подивився вниз і побачив вартівника, що високо над землею бовтався на кінці мотузяної драбини, але вперто здирався вгору, на спину птаха, до Варана…
– Шуу! – закричав Варан.
Унизу проносились дороги, поля, переліски. У Варана перехопило дихання: він ніколи не був добрим наїзником і не піднімався в повітря ось уже багато років…
– Униз! – закричав він, забувши про тростину. Крилама не слухала; поки Варан згадав команду «вниз», під ними промайнули дахи поселення, вулиці, повні цікавих, околиця, річка, знову поля…
Вартівник піднімався все вище. Його гойдало, як важку грушу на ниточці, але він повен був рішучості дістатись до самозваного вершника. Варан в глибині душі його розумів: замість вертатись до начальства зі звітом про втрату птаха, краще впасти з висоти й зламати собі шию…
– Зажди! – закричав йому Варан. – Зараз знизимося!
Птах різко взяв униз, Варанові нутрощі підскочили до горла. Він спробував підбором дотягнутися до рук вартівника, які вчепились у драбину, але вартівник вивернувся й схопив Варана за щиколотку. Різко смикнув; крилама втратила рівновагу й люто закричала. Варан, тримаючись за сідло, намагався звільнитись, а вартівник тягнув і тягнув, здавалося, він усією вагою повиснув не на драбині, а на Варановій нозі. Крилама кричала без упину: їй хотілося скинути обох і нарешті знайти спокій.
Земля неслася зовсім близько. Варан, ледве втримуючись у сідлі, дав команду «вгору», у цей час вартівник знову рвонув його ногу, і Варан випустив тростину. Обидва на секунду завмерли, проводжаючи тростину очима. Вона впала посеред млинарського ставу…
Крилама остаточно втратила керованість і закрутилась, намагаючись позбутись обезумілих сідоків. Вартівник перестав смикати Варанову ногу, а замість цього поліз у сідло за його спиною; Варан намагався скинути його, але вартівник знову вивернувся й схопив Варана за горло.
Мигтіли, міняючись місцями, небо й земля.
Кричала крилама.
Стало темно, потім Варан виявив, що висить на драбині, як до того вартівник. Вітер ніс його, здіймав, йому здавалося, що він уміє літати самостійно. Миттєво згадалося: гвинт… Волога хмара… Оболоки до горизонту… Падіння… Політ…
Подорожник, що летить крізь хмари. «Ти брехав мені – ти вмієш літати…»
Його порснули по руках чимось гострим – здається, ножем.
Крилама відділилась від Варана й полетіла своїм летом. Варан бачив, як вона відлітає все далі, піднімається все вище; вітер намагався нести його, але весь час упускав. Варан падав, без надії розкрити над головою гвинт, без будь-якої надії…
Він упав у воду.
Розділ четвертий
Ріка не буває такою прозорою. Намул, баговиння, глиниста каламуть – вода в тих річках, де Варану доводилось пірнати, була жовтувато-коричнева, як мед, і чудово пахла свіжістю, травою та листям, прісною водою.
А ця вода нічим не пахла, зате була прозора, як у морі. Варан бачив дно, встелене рябими камінцями. Бачив зграйки риб – сірих, коли вони пропливали внизу, і сріблясто-білих біля поверхні. Падаючи, Варан знепритомнів, але вода з дитячих років була прихильна до нього. Вода хотіла, щоб він жив.
Він дозволив воді нести себе. Бачив чисте дно зі скалками глиняного посуду, з утраченими грузилами й гачками, із ямами й корчами, в яких заплутались чиїсь сіті. Порізи на його руках кровоточили, немов димились каламутними хмарками, але в цій річці було так багато чистої прозорої води, що навіть уся Варанова кров не змогла б замутити її.
Здається, минула майже година, перш ніж він зрозумів, що задихається. Вода лізла в рот і ніздрі, забивала груди, нею неможливо було дихати. Він поривався на поверхню, але поверхня віддалялася з кожним гребком. Тоді він закашлявся й прокинувся.
Погойдувалася дерев’яна підлога. Згори, крізь шпари полотняної запони, світили зірки. Повозка не спинялася ні вдень, ні вночі, і так уже багато днів…
Залізна клітка, накрита тканиною, схожа була здалеку на кибитку на кшталт тих, у яких їздять комедіанти. Уві сні Варан багато разів вилізав із клітки, злітав на криламі й бачив споруду саме так, звіддалік, зверху: кибитка. Ось тільки навкруги їдуть не вбрані в пістряве жонглери, а понурі озброєні люди, з одного погляду на яких у поселян одразу згасає надія на веселе видовище…
Вартівник, який зловив Варана, виявив кмітливість і впертість, гідні справжньої поваги: якимось дивом давши раду з криламою, не став шукати бродягу самотужки, а кинувся по підмогу до намісника. За кілька днів околиці кишіли солдатами, вартою, ополченцями, на влови небезпечного втікача піднято всю місцеву людність. Варана взяли, коли він, знеможений, грівся на осонні в густій, але ще не високій траві.
Він загубився в часі й не знав, чи скоро столиця. Він багато спав; його не морили голодом і давали пити, пригощали навіть вином – але з клітки не випускали навіть для того, щоб сходити до вітру. Конвойники його боялись – і не дарма: найменший огріх варти, відімкнені дверцята, рука, необережно просунута через ґрати, – і Варан зумів би скористатися подарунком…
Але вони були дуже обережні й винятково розумні.
Начальник конвою – той самий вартівник, із яким Варан бився на спині крилами в небі, – сам наглядав, щоб у тканині, що запинала повозку з боків, не було жодної проріхи. В’язень страждав би від задухи, якби не широкі щілини в «даху», крізь них Варан міг бачити небо й зірки, крізь них проникало повітря, наповнене гострими весняними запахами, крізь них лився дощ, але Варан радів і йому. Ухопившись за верхні стрижні й підтягнувшись, він міг бачити верхівки найвищих дерев; про те, що відбувається довкола, доводилось гадати з надвірних звуків.
Він чув, як виїхали на головний тракт, що вів у столицю. Як нервово перемовлялись конвоїри на під’їзді до першого кордону. На їхнє щастя, серед кордонної варти був знайомий одного з конвоїрів; щойно показавшись, напруженість спала. Піднявши запону, начальник варти оглянув Варана й скептично кинув конвоїрам:
– Уже возили таких – не перевозили… Цей, мабуть, теж не згодиться. Вони там самі не знають, кого шукають, так.
Навіть Варану за грубою запоною було чути, як обурено засопів начальник конвою. Уголос, щоправда, нічого не сказав.
Звук коліс змінився – виїхали на бруківку. За декілька хвилин Варан почув вулиці міста – голоси людей і скотини, крики закликальників, сміх, шурхіт і тупіт підошов; угорі, крізь проріхи в полотнянім «даху», враз відкрились «небесні квартали» – Варан примружився, вглядаючись у переплетення канатів, щогл і трапів, роздивився навіть повозку на саможерках, що повільно переповзала круту й небезпечну ділянку вулиці…
Він усміхнувся. Світ, який був зруйнувався, знов набував стрункості – він мав повернутись у столицю, і він повернувся, докінчуючи коло. Докінчуючи життя…
Поминули другий кордон.
Варан раптом згадав чорноволосу жінку, для якої колись сам змурував вогнище. Він не згадував її багато років, а тепер, за годину, можливо, до зустрічі з Підставкою, раптом подумав про неї. Чи ціла пічка? Чи згадує жінка, тепер уже сива, про кого обіцяла пам’ятати, розпалюючи щоразу вогонь?
Палац ближчав із кожним кварталом. Варан згадав вивернуті Підставчині ніздрі – і здригнувся.
Місцева варта сприймала його як «іще одного бродягу» – але тільки до певної миті. Чи то хтось із палацового начальства виявився краще поінформованим, чи то сам Підставка наказав поквапитись – але після багатогодинного сидіння в смердючих клітках для тимчасових в’язнів Варана раптом привели до просторого, мало не розкішного приміщення, де дали можливість вимитись і навіть випрати одежу. Варан, прекрасно розуміючи ціну такої переміни, загадав принести приладдя для гоління й уперше за багато років позбувся сивої бороди: думка про те, що він стане перед Імператорським Стовпом не брудним і зарослим, а чисто виголеним і свіжим, не просто подобалась йому – захоплювала.
- Предыдущая
- 70/75
- Следующая
