Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 12
- Предыдущая
- 12/61
- Следующая
Нещасний, побачивши повну до краю гальбу, потягнувся до неї обома руками і з жалібним скавулінням миттю випив усе, що в ній було.
Одразу щось заклекотіло в його утробі, а з черева, крізь численні дірки на сорочці, наче з Мелюзіни, полилося щойно випите пиво. З виряченого ока слідом за пивом полилися розпачливі сльози. Панич схопився з лави і весело зареготав. Сприйнявши це за веселу витівку пана і його слуги, увесь шинок до нього приєднався. Регіт стояв такий, що музики здивовано затихли.
— Агов, мої панове! — вигукнув молодик і з капелюхом у руці почав граційно походжати поміж гуляк, — давайте гроші за цю комедію!
Розкішне страусяче перо вилося з-під його випещених пальців і досягало брудної зачовганої долівки. Камзол був розшитий золотом, і золото бряжчало в кишенях. А проте панок збирав мідяки і подекуди срібло, хоч усе те, що потрапляло до капелюха, вкупі вартувало хіба що ґудзика на його вбранні.
— Чого затихли? — гукнув він музикам, що з роззявленими ротами спостерігали за ним.
Обійшовши довкола останній стіл, він притьмом опинився біля музик.
— Ану, діду, наставляй долоні, — і коли той випростав уперед свою жменю, висипав туди все, що назбирав. — А тепер ушкварте так, щоб навіть дідько станцював! — крикнув панич, відстібаючи збоку шпагу.
Ті завзято взялися до справи, а молодик заходився в танці. Спершу розважливо, наче приміряючись, а потім пустився навприсядки так, що в Омелька і кума заряботіло в очах. А далі ще й П’явчиху ухопив, та так нею завертів, що очіпок злетів їй з голови і гарне чорне волосся, вирвавшись на волю, розлетілось урізнобіч, як хмара сліпих кажанів, ненароком сполоханих удень.
— От відьма, — впівголоса сказав Омелько, — гуцає тут серед чесного люду…
— І сорому нема, — почулося збоку.
Обидва — і писар, і пан Бень крутнули головами. Панич уже сидів поруч них і обмахував спітнілий писок капелюхом, наче віялом.
— Що за чортів…
— …ня, — додав гість.
— Хе, ви лихого не подумайте, — поспішив додати Омелько, кинувши оком на музик, що після десятого поту голосно підсапувались.
— Нічого проти не маю, — зауважив той, — навпаки…
У горлі пана Беня щось застрягло, і він мусив кашлянути. Панок повернувся до нього.
— А відьми на Лисій Горі усе-таки збираються, добродію, — повідомив він ні сіло ні впало.
— Ага! А я про що? — аж підскочив Омелько. — Казав же, казав? Повторіть це ще раз, пане, прошу вас.
— Збираються, збираються, — сказав, позіхнувши, той, — і щоразу те саме, така нудьга.
Омелько, відчуваючи цікавинку, підсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне підозріле відчуття ніяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво і змушувало увесь час спостерігати за цим безцеремонним молодиком. А той у свою чергу так мальовничо розповідав Омелькові про відьомські зборища, що годі було заперечувати в ньому знавця тої нечистої справи.
— Опівночі відьмацтво злітається туди хто на чім: на мітлах, на віниках, на рогачах, а то й просто на якійсь ломаці… Однак найпочеснішим вважається приїхати верхи на чиємусь горбі. Звісно ж, той бідолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Він і направду спить аж до того моменту, коли на самій вершині відьма дає йому добрячого копняка і той котиться до самого підніжжя. Унизу прочухується і, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…
— Бісове кодло! — гаряче перебив Омелько. — Отак знущатися з християнських душ!
— Правильно, — зауважив гість, — таки бісове.
Омелько гримнув кулаком по столі.
— Будь-яка порядна православна душа мусить чинити спротив такому блюзнірству… Про католиків ніц не кажу, ті як собі хочуть!
Від того щирого сплеску писаревого гніву варені раки, що купкою лежали в мисці посеред столу, розлетілися в різні боки… Незнайомець клацнув пальцями, і вони, мов живі, сповзлися назад. Навіть позалазили один одному на тверді червоні спини.
Пан Бень завмер з виряченими очима і відвислою щелепою… Ні, такої чортівні він ще не бачив!
— От, куме, — прошепотів Омелько, — отож бо й є, що відьма їх варила.
— Вона, курва, — кивнув незнайомець.
Музики затягнули урочисту прелюдію до якогось танцю, а три голови зіткнулися чоло в чоло над купкою раків.
— Те, що вони повзали, — сказав писар, — означає, що невдовзі нечисть візьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство відьмоборців і до скону боротися з нечистю.
— Я готовий! — палко заявив панич.
— Як вас звати, хоробрий юначе? — запитав Омелько.
— Граф Хіх, — відповів той.
— Ви з Австрії, пане граф?
— Jа.
— Чудово. Ви будете відстоювати наші ідеї там… Вас, куме, я знаю. За нами Львів. Панове, — урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, — давайте на хресті поклянемось…
Хіх закашлявся.
— Вам зле?
— Трохи… Скажіть, скільки зараз раків на столі?
— Чотири, — відповів Омелько.
— Значить, нас також мусить бути четверо.
Братчики задумались. Хіх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих раків, а писар таємничим поглядом шукав поміж присутніх однодумців. Всі були добряче напідпитку, і кожен натякав якусь дурницю. Ні, такі високі ідеї не для них. Проте Омелько не втрачав надії.
Музики сіли перепочити і перехилити по чарчині, коли двері шинку прочинились, і досередини увірвалось трохи свіжого повітря. Пригнувши голову, чоловік з шаблею при боці переступив поріг. За його плечима майнула місячна ніч. Ніхто не звернув особливої уваги на прибулого, окрім, звичайно, Омелька, що впізнав у ньому кур’єра бургомістра.
Христоф пройшов повз них, привітавшись легким кивком, і попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як він попросив приготувати харчів на три дні та постіль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутніх, сів за стіл. Постать магістратського писаря скрадливо виросла ліворуч від нього.
— Дай Боже щастя, пане Христоф, — привітався Омелько.
— Дай Боже й вам, пане писарю, — відповів той.
— Ви, я бачу, знову в дорогу?
— Так, вирушаю вдосвіта.
— Далеко?
— Як поведеться.
Омелько сів поруч.
— Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, — сказав він, — комашня всіляка й очей не дасть стулити.
— Ет, — засміявся той, — коли б то звикати, пане Омельку…
— А йдіть до мене, — запропонував писар, — я тутка недалеко жию, за полем.
Христоф спробував відмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзі полишив спроби. З’явився Стецько з великою торбою, але йому повідомили, що писар сам спровадить магістратського посланця в дорогу. Писар, під лихий погляд шинкаря, вивів кур’єра на вулицю. Ліхтар і повний місяць освітили постаті наших героїв-відьмоборців.
— Знати б, котра година, — про себе мовив Омелько.
Хіх виріс за спиною, звів догори очі і впевнено сказав:
— За чверть північ.
— Чудово, саме вчасно, ходімо, браття…
Христоф вивів зі стайні свого коня, і той слухняно почалапав за ним. Хіх чалапав позаду.
— Можу запропонувати карету, — гукнув він услід.
Писар заперечливо похитав головою.
— Не треба.
Цієї миті до графа приєднався його слуга з дірявим черевом, і вся ця процесія, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.
Вітру не було… Ніч стояла ясна і спокійна. Місячні промені сновидами бродили поміж розкішного колосся, лякаючи цвіркунів і безцеремонно натикаючись на сплячі волошки та маки.
Омелько ішов попереду, велично переставляючи ноги, і дихав гордо та ритмічно, мов легендарний Леонід, ведучи своє нечисленне, проте відважне військо. Над ним височів пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотінні польової миші ввижалася відьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажанові — крилатий куролиск.
Слідом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох відьмоборців тендітну мелодію шпор. Пана Беня ця мелодія заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таємничість смішила, проте передчуття затишного дому і хорошої вечері, обіцяні писарем, змушували підігравати цьому добродушному борцеві з нечистю.
- Предыдущая
- 12/61
- Следующая