Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 13

• Предыдущая
• 13/61
• Следующая

Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.

Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.

— Ту яблуня, — тихо сказав Омелько, — їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.

— Навряд чи, — озвався Хіх.

Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:

— Жидва…

З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.

— Ну-ну, — сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, — покажись мені…

Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.

Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.

— Ге! — вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.

— Куме? — тривожно мовив Омелько.

Пан Бень сидів на купі розчавлених яблук і жалібно стогнав:

— Люди добрі, ну це вже занадто. Раків у шинку я ще міг стерпіти, але ж місяць — не рак!.. Ні, тепер ані краплини до рота.

— Тю! — глузливо відповів писар і вхопив кума попід руки, роблячи відчайдушну спробу звести його на ноги. — Що ви там вигадуєте!

У цей час якийсь дикий сміх пролунав зовсім близько, і на осяяній місяцем стежині з’явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сиділа на плечах в огрядного чоловіка, тримаючись обома руками за його розкішні вуса, правлячи ними, як віжками. Кінь кур’єра, побачивши таке видиво, рвонув геть, і доки Христоф його стримував та заспокоював, дивне породження ночі вже шурхотіло в житі.

— Свят, свят, свят, — пронеслося між присутніми, а Хіх відступив від них на три широкі кроки.

— То наш староста, — вичавив з себе Омелько, — ач, осідлала, навіжена…

— У-у, нечисть! — раптом завив пан Бень і, вхопивши яблуко, метнув його в жито.

Щоправда, це був швидше прояв відчаю, аніж сміливості.

— Отак їх, куме, — зрадів Омелько, отримавши несподівану підтримку, — хай тільки ще з’являться.

Наче почувши писаря, у небі промайнуло дві тіні і, покружлявши довкола місяця, зникли за Лисою Горою.

— Ти диви, — процідив той, хапаючись і собі за яблуко.

За мить у небо випливла ще одна тінь. Вона рухалась повільно й гордовито, минаючи зорі і не зважаючи на людей унизу.

— На тобі! — випалив Омелько, метнувши в неї кислицею. Проте, не досягнувши цілі, яблуко гупнуло за кілька кроків від нього.

— Кидайте, куме, — жваво підбадьорив він пана Беня.

Той широко замахнувся, але з жахом відчув, що його велетенська правиця з силою вперіщила когось по голові. Граф Хіх, тільки гигнувши, розпластався на землі. Капелюх наліз йому на обличчя, сховавши здивовану мармизу.

Тінь угорі заметушилась. Христоф чітко бачив жіночі обриси верхи на мітлі. Якнайкраще прицілившись, він, слідом за писарем, щосили жбурнув у ціль кілька гниляків. Отепер відьмі буде непереливки! Стрілецьке око його не підвело: разів з десять перевернувшись у повітрі, вона так затріскотіла у верболозах понад Полтвою, що всі солов’ї довкола замовкли і ще довго не наважувались подати голос.

Омелько затанцював на радощах:

— Отам їй і амінь! Їй-богу, навіть відьма вріже дуба, коли телепнеться з такої висоти!

Христоф мовчав. Незрозуміле відчуття провини каменем лягло на його душу. Подумки він уже картав себе за те, що погодився піти з писарем і тепер встряв у цю вар’ятську історію. З голови не виходило темне гнучке тіло, що звивалось у небі на мітлі: розпущене волосся, круглі перса, пишні стегна… Він важко зітхнув і відв’язав коня.

— Ходімо, пане писарю, якщо ви ще запрошуєте.

— Так-так, — радісно мовив Омелько, — безумовно!

У темряві почулося глухе гарчання. Тріумфатори лячно озирнулись. Дірявий слуга Хіха волік свого непритомного господаря подалі від них у жито. Він сердито поглядав на пана Беня і грозив йому вискаленими жовтими зубами.

— Бідолашний, — пожалів його писар, — дісталось йому від тих відьом. Певно, якісь чари…

Пан Бень мовчки кивнув головою.

— І не кажіть, куме…

Усі троє вирушили до писаревого дому, а вранці, як тільки на світ благословилося, посланець бургомістра галопом помчав на схід, геть забувши про відьмоборців і нічні пригоди.

За дверима почулися чиїсь квапливі кроки, загрозливе скрипіння сходів і лайка господаря. У двері сильно і безцеремонно постукали.

— Трясця вашій матері, — крізь сон відповів Себастян.

Стукали наполегливо і дедалі сильніше.

— Кого там шляк приніс о такій порі? — важко відриваючись від ліжка, сердито гукнув він.

— Це я, пане поете, не вбивайте… — донісся стурбований голос Мартина, — ваш покірний слуга, хочу передати наказ бургомістра…

Себастян важко сперся на двері і зусиллям усього неслухняного тіла їх прочинив.

— Господи помилуй, — зойкнув Мартин.

— Ти чого?

— Вас навіть блідим не назвеш. Ви наче мрець.

— Я майже не спав… Цілу ніч щось зі мною коїлось.

— Зурочили.

— Кажи, що треба від мене бургомістрові.

— Він велів передати, що на світанку до Львова прибуде наближений до короля. І ви мусите скласти для нього вітальний памфлет.

Обличчя Себастяна перекосилося від люті.

— Якого біса? Про такі візити повідомляють за місяць. Він що, про нього забув і згадав уві сні?

Лакей, мов боячись, що його підслухають, стишив голос і майже пошепки відповів:

— Кажуть, бургомістр і єпископ чогось не поділили і покликали його, аби той їх розсудив. Але хіба дідько знає, чом він так швидко прибув.

Поет важко зітхнув і попрямував до цебра з водою.

— Гаразд, — сказав він хлопцю, — передай, що я вже беруся до роботи.

Морок потроху почав розсіюватись, і Себастян не запалював свічки. У напівтемряві він підсунув до себе каламар і папір. Втупившись у нього, завмер, наче знову заснувши.

Мартин відкланявся і вийшов за двері. Обережно спустився сходами і, минувши сплячого господаря, опинився на вулиці.

Темні фігури лавників та урядників дріботіли по площі, плутались поміж першими торговцями, спотикалися, лаялись і врешті зникали в освітленій ратуші. Туди поспішив і лакей бургомістра. Якуб Шольц ухопив його за плечі.

— Сказав? — нервово випалив він.

— Так, мій пане, — відповів той, — він уже взявся до роботи.

— Гаразд. Нікуди не йди. Ти ще мені будеш потрібен.

Мартин мовчки відступив убік і, притулившись до стіни, спостерігав, як кожен зі служителів магістрату, щойно зайшовши до палати, неминуче потрапляв у ту круговерть, що її створював довкола себе бургомістр. До зали приносили столи. Їх у ту ж мить застеляли скатертинами, коронували вином і тарелями з найсвіжішими фруктами, щойно зірваними в темному саду, вкритими запашною ранковою росою. Чувся запах печені, доводячи до спазм порожні шлунки і наповнюючи давкою слиною жадібні роти.

— Хутко, хлопці, хутко, — то тут, то там чувся голос Якуба Шульца. — Як же воно так? — бурмотів він собі під ніс. — Отак раптово… Не міг же Христоф дістатись до Острога за півночі?.. А може, король не в Острозі? Може, ближче?..

Раптом якась думка змусила його спинитись і вклякнути на місці. Роздуми бургомістра обірвалися розпачливим вигуком:

• Предыдущая
• 13/61
• Следующая